Святковий стіл було накрито у залі нарад. Відзначали ювілей заступника генерального з фінансів Олени Іванівни. Вітальні тости просто сипалися один за одним.
Олена Іванова шикарно виглядала для своїх шістдесят років.
Декілька років тому її перевели з філії – в управління на підвищення, до сусіднього міста.
Але й тут у неї склалися добрі стосунки із колегами.
Поруч із ювіляркою сидів її син Микола та його родина.
Олена Іванівна їх одразу ж урочисто представила.
Більше рідні в неї не залишилося, чоловіка вона втратила кілька років тому. А своїх батьків – ще раніше.
Тож решта гостей за столом були її нові колеги з управління. З колишніх знайомих була лише стара подруга Олени Іванівни – Галина Вікторівна.
Сама Олена Іванівна крадькома раз у раз діставала телефон і перевіряла, чи немає повідомлень і чи не дзвонив їй хтось ще, ніби вона дуже чекала дзвінка.
І лише Галина Вікторівна знала, від кого чекає дзвінка стара подруга.
– Давайте піднімемо тост за прекрасну молоду сім’ю, за сина, невістку, та онуків Олени Іванівни, – запропонував хтось.
– Чули, тили у вас, Олена Іванівно, прикриті.
– Таким сином можна пишатися!
– А онуки красуні, всі в бабусю!
– Дружба з невісткою – візитна картка вашої мудрості! – З усіх боків сипалися компліменти на адресу Олени Іванівни та її близьких.
Вона вдячно посміхалася оточуючим.
– Син то гарний, а на матір як схожий, – шепотіли гості, – А може він про матір скаже?
Але Микола підвівся і подав руку ювілярці – саме зазвучала приємна музика.
– Танець сина з мамою, як це романтично! – захопилися гості, стіл роздався оплесками і багато хто теж пішов танцювати.
Молодша онука в капелюшку та ошатній сукні весело кружляла під музику.
Вона почула чиїсь слова про тата і по-дитячому, трохи перекручуючи слова, голосно і здивовано сказала, – Мій тато цій бабі не син!
Ті, хто почули, розсміялися, яка мила дівчинка!
Рита схопила доньку на руки, дала їй швидше печиво, тут же засміялася разом з усіма – ну це ж дитина.
І тільки Галина Вікторівна тривожно озирнулася, але, схоже, ніхто не надав словам маленької дівчинки ніякого значення!
Свято вдалося, виявилося, що хтось приніс гітару. Співали старі пісні, дуже душевно вийшло.
Засиділися, роз’їхалися навіть пізніше, ніж планували. І гості ще довго дякували Олені Іванівні і захоплювалися її сином Миколою, невісткою Ритою та онуками – Світланкою та Діаною…
Олена Іванівна повернулася додому схвильована святом, поставила букети шикарних квітів у вази і сіла на табуретку на кухні, не включаючи світло.
Ось їй вже й шістдесят…
Свого сина Миколу, вона просто любила.
Він завжди блискуче навчався, був їх із татом гордістю, переможцем!
З Маргаритою Олена Іванівна сама Миколу познайомила, вважала, що Рита гідна її сина.
І спочатку добре жили. Але потім син засумував, Рита явно його пригнічувала своєю впевненістю та успішністю. І як Олена Іванівна не намагалася, вони нічого не змогла вдіяти.
Спочатку вона сердилась, що син виявився такий слабкий, спасував перед своєю дружиною!
Потім звинувачувала невістку, що та не знайшла до Миколи потрібний підхід і не прийняла його таким, яким є.
Хоча розумом розуміла, що Рита чудова і ні в чому не винна.
Просто її син, її Микола, він такий вразливий, творчий, не примітивний, як багато хто, не такий, як усі…
Коли Микола раптом почав заглядати в чарку, зрозуміли, що треба щось робити…
Після розлучення з Ритою син Олени Іванівни одразу ж переїхав до якоїсь молодої, дівчини, яка тільки коледж закінчило.
Коли вона зустріла їх разом, у неї очі на лоба полізли.
Ця дівчина Марина жувала і пускала бульбашки жуйкою, сама була у високих чоботях ботфортах, коротенькій спідничці і чомусь у куртці Миколи.
Син тримав її за руку і був гордий, а Марина дивилася на нього щасливими очима.
– Мамо, вона без батька росла, вона така несамостійна, в рота мені дивиться і слухається у всьому! – захоплювався Микола.
Зрозуміло було, що впевнена в собі Рита пригнічувала його, а Олена Іванівна так раділа, що син тоді одружився на рівні!
З Мариною Микола був недовго, вона його покинула і він поїхав.
А потім зателефонував і повідомив, що зустрів жінку своєї мрії і тепер живе у неї.
Довго з нею не знайомив, але Олена Іванівна сама приїхала, побачила Валентину і була здивована.
Валя була на сім років старша за Миколу і в неї вже було три сини! Старший Іван був зростом майже з її сина Миколу, а син при цьому радів і знайомив матір з усіма іншими.
Хлопці вже звали його “батьком” і шанобливо заглядали у вічі. Валентина так взагалі стелилася перед сином Олени Іванівни.
Звала його Миколка, метушливо догоджала, дивилася несміливо. Сама була худенька, виглядала досить молодо, чорноока, навіть мила.
Але Олена Іванівна у душі захвилювалася!
Як же так, її Микола пішов з бюро будівельних конструкцій і пішов працювати на будівництво, щоб утримувати цю пройдисвітку Валентину з трьома синами? Може він зрозуміє, що творить, і схаменеться?
Але Микола навіть і не збирався одуматися. Вони з Валентиною розписалися, а син несподівано розпрямив плечі, мабуть від грубої роботи виконроба.
Він виховував хлопців, як своїх, і схоже насолоджувався роллю глави сім’ї.
А про свою доньку Світланку він ніби забув, та й до самої Олени Іванівни майже не їздив, адже вона Валентину, як не намагалася, так і не прийняла.
Син же задовольнявся тим, що в матері все добре.
Зі слів матері він знав, що Рита вийшла вдруге заміж і її нового чоловіка теж звуть Микола, ось вже усмішка долі.
І начебто навіть був радий, що Рита з новим чоловіком спілкуються з Оленою Іванівною. Знав, що в них народилася друга донька Діана, а Світланка вже кличе татом не його.
– Ну а що я поїду, Рита з Миколою тобі допомагають, внучки Світланка та Діана з тобою, а я тут потрібніша, – казав їй по телефону син.
І Олена Іванівна, згадуючи, як живучи з Ритою, Микола мало не пустився берега від своєї слабкості, думала, ну вже нехай краще так, значить йому так треба!
Спочатку правда вона вирішила, що Валентина ця його чимось приворожила, дуже вже було дивно – і старша, і троє чужих дітей, а своя Світланка не потрібна стала!
І навіть за порадою подруги Галини Вікторівни вона пішла до провидиці, хоча вважала всіх цих ворожок пройдисвітками.
Та дістала кришталеву кулю, почала вдивлятися в неї, і Олена Іванівна хотіла вже піти, так це безглуздо їй здалося.
Але провидиця раптом заговорила, що син її боявся першу дружину, а тепер нарешті знайшов свій притулок. І це нібито і є призначення всього його життя – рятувати слабших і почуватися при цьому героєм. А інакше він гульбанитиме і переживатиме і жити не захоче!
І це було схоже на правду, Микола був щасливий лише з Валентиною та її синами.
Там він був найсильнішим і найрозумнішим і іншого життя не хотів.
Скріпивши душу Олена Іванівна прийняла цю правду. Але сина не розлюбила, а навпаки ще більше сумувала за своїм Миколою.
І хоч Рита та Микола з дівчатами не покинули її, це часом її навіть дратувало. Адже якби вона була одна, може й син частіше б до неї приїжджав.
На новому місці роботи про неї ніхто майже нічого не знав.
Лише знали, що у нової начальниці є онуки та син Микола, вона іноді випадково їх згадувала.
Але коли вона вирішила зібрати колег на ювілей багато хто відразу почав говорити, що будуть раді, що побачать там і онучок, і сина Миколу.
Адже вони, звичайно ж, прийдуть до неї на торжество? Яке ж свято без найближчих?
От і довелося попросити Риту та Миколу, щоб Микола зобразив її сина. Все одно справжній син Микола тут не з’являється.
А то підуть розмови, що Олену Іванівну син не любить, навіть не приїхав, не хотілося їй, щоб плітки пішли.
Стара її подруга не відразу схвалила її рішення. Але потім вони разом подумали, і вирішили, що, мабуть, так буде краще для всіх…
Весь вечір після ювілею Олена Іванівна продовжувала чекати на дзвінок від сина.
Нарешті до півночі Микола їй зателефонував: – Мамо, ти не ображайся, у мене тут проблеми на роботі, ще й старший син занедужав сильно. Ми з Валею півдня в палаті біля нього провели, але все обійшлося. Валя дуже розхвилювалася, ледь заспокоїв. Ах так, мамо, з днем народження тебе!
Микола ще довго розповідав про свою родину.
А Олена Іванівна слухала, ковтаючи сльози, навіть не спитав, як вона відзначила ювілей, та й до ладу не привітав. Хоча так, у неї все гаразд, про неї турбуватися, все правильно…
За кілька днів Рита та Микола приїхали до неї з дівчатками. Світлана і Діана відразу кинулися до неї, наввиперед почали щось розповідати. Кожна хотіла, щоб бабуся її слухала.
– Бабуся, а в мене! – намагалася сказати Світлана.
– Бабуся, бабуся, а мене ось що є! – тягла її до себе Діана.
Згадавши ювілей, Олена Іванівна жартівливо гукнула до Миколи, – Ну що, синку, як справи?
А Микола навіть не зніяковів, хлопець він сільський, йому так звично. Обізвався, пішов робити, що вона попросила, Рита теж поговорила з нею про всякі дрібниці. Навіть на душі стало тепліше.
Що ж робити, видно, доля у неї така, та й не зовсім вони їй чужі. Світланка – онука її рідна, Діана – сестра онуки, Рита – їхня мати.
– А це Микола, колишній татко Світлани, так? – показала на фото пальчиком Діана.
– Ага, – легко відповіла сама Світлана, і дівчатка побігли до батьків.
Раз у раз чулися їхні голоси, то Діана, то Світланка просили Миколу, – Тату, давай я триматиму, Діанка погано тримає!
– Ні я, ні я! – обурювалася Діана.
Добре звичайно, що всі вони поряд і є у Олени Іванівни, з ними вона не пропаде. Та тільки душа її до синочка хоче, що з цим вдієш.
Але так життя розпорядилося, раз синові там добре, вона тільки радіє.
Головне, щоб Микола був щасливим! А вона теж намагатиметься бути щасливою…