На весіллі сина Людмилу Петрівну ледве стримувала сльози. І це було не розчулення і радість. Вона плакала від жалю до себе – тепер їй доведеться жити самій.
Краще б матір свого часу послухалася і народила другу дитину. Раптом була дівчинка?
Люда, скільки пам’ятала себе, мріяла про доньку. Щоб була така, знаєте, з круглими очима, у кучері, з бантиком і лялькою під пахвою.
З дитинства вона уявляла собі цю маленьку дівчинку. Навіть ім’я вигадала – Оленка.
Коли чекала на малюка, готувала рожеві пелюшки і подружці сказала речі доньки нікому не віддавати. Мовляв, їй можуть стати в нагоді.
Народився хлопчик. Олексій, значить, якщо не Оленка.
Дивлячись на нього маленького, Людмила думала, що благання її все-таки були почуті – хлопчик вийшов кучерявий, симпатичний і дуже на дівчинку схожий. Добрий, поступливий. До школи його всі за дівчинку приймали.
Це потім Олексій підріс, змужнів, одягнув суто чоловічий одяг… але характер у нього не зіпсувався. Гарний хлопець виріс.
Люда могла йому сестричку народити, та переживала – чоловік гульбанити став, справа йшла до розлучення. Так вона його й питати не стала, сама все вирішила. Потім якось мамі зізналася.
– Ох, даремно ти, Людо, злякалася, даремно, – дорікала її мати. – Виростили б і другого. Мало, є розведених жінок з дітьми? Натомість була б донька. Адже дочка – вона для матері, а син – для дружини.
Цю істину Людмила, ковтаючи сльози, згадувала на весіллі. Вона й подумати не могла, що він так рано надумає одружитися.
Хоча все зрозуміла, щойно побачила його одного разу з дівчиною. Вони буквально летіли їй назустріч, нікого й нічого не помічаючи довкола, в обох щасливі розплющені мрійливі очі.
Зрештою побачили Людмилу, зупинилися.
Вони були такі схвильовані, такі щасливі, що вона важко згадала, що мала намір сказати… просто попросила сина не затримуватися допізна. Олексій відповідно закивав у відповідь, але в його очах було ясно: все одно прийде пізно!
Того вечора Людмила сиділа сама на кухні і міркувала про те, що кохання все-таки – матеріальне почуття, ні з чим його не сплутаєш, закоханого одразу видно.
Коли Олексій за півроку оголосив про весілля, ахнула. Намагалася відстрочити – хоч би до отримання диплома.
А він безтурботно засміявся і сказав:
– Ні, мамо! Кохання завжди приходить вчасно! Ми з Наталкою удвох знаєш яка сила? Мені тепер все під силу.
Тоді Людмила і зрозуміла, що диктувати свої умови не вийде. Виріс син.
Молоді з нею не захотіли жити – одразу переїхали на орендоване житло. Але її не забували. У гості приходили, на свята запрошували. У Наталки батьки в іншому місті, тож їм менше уваги діставалося.
Згодом Людмила полюбила невістку як доньку. Зрозуміла, що вона добра і розумна. А найголовніше – Олексія дуже любить. Завдяки їй син став швидко просуватися кар’єрними сходами.
Через кілька років молоді купили простору квартиру і запропонували Людмилі Петрівні переїхати до них.
***
Сльози свої весільні вона тепер із усмішкою згадує. І часто подумки розмовляє зі своєю мамою, якої вже не стало, наводячи контрдокази її істини про те, що син – для дружини.
У знайомої нещодавно дочка до Америки поїхала. Самореалізовуватись… Мати зовсім одна залишилася. У сусідки, навпаки, двоє синів – дбайливі хлопці. Щодня до матері то один, то другий приїжджає. А такими шибениками росли…
Вони часто з цією сусідкою розмовляють, коли Людмила Петрівна пасочки з піску робить.
Поруч із нею копошиться маленька внучка, бабусина відрада, дуже схожа на Олексія. І на ту дівчинку, яку Людмила собі неодноразово загадувала.
Не має значення – син у тебе чи дочка. Як виховаєш, як любов’ю оточиш, так тобі сторицею і повернеться.