Людмила сиділа за кухонним столом, нервово постукуючи ложкою по краю чашки з охолодженим чаєм.
Її очі, примружені від вічного невдоволення, стежили, як за вікном Марина вантажить коробки в машину.
“Ось і все, – думала вона, – нарешті вона забралася з життя мого хлопчика”.
Олексій стояв поруч з машиною, опустивши голову, а Ліза, їхня дочка, демонстративно відвернулася, дивлячись в телефон.
Людмила пирхнула. Вона досягла свого: шлюб сина розвалився, як картковий будиночок, і все завдяки її “тонкій роботі”.
– Олексію, ти тільки подивися, як вона швидко зібралася! – крикнула Людмила, відчинивши вікно. – Мабуть, давно чекала на момент втекти з твоїми грошима!
– Мамо, годі, – буркнув Олексій, не зводячи очей. Його голос тремтів від втоми. – Це я подав на розлучення, а не вона.
– Та що ти розумієш! – Людмила сплеснула руками. – Вона тебе обвела навколо пальця! Лінива, меркантильна, ні прибрати, ні приготувати до ладу не могла! А ти, синку, вартий кращого.
Олексій промовчав, тільки сильніше стиснув кулаки. Він уже не знав, як пояснити матері, що її вічні причіпки, плітки та надумані звинувачення вже його дістали. Марина, звісно, не була ідеальною – хто ж ідеальний? – Але вона старалася.
А ось Людмила бачила в ній тільки погане. Спочатку це були натяки: “Ти впевнений, що вона тобі вірна, синку?”. Потім – відверті вигадки: “Я бачила, як вона з якимсь чоловіком у кафе сиділа!”
І нарешті, апофеоз – підкинутий лист, нібито від “коханця” Марини. Олексій тоді не витримав, сварився, вимагав пояснень, а Марина, витираючи сльози, просто сказала: “Якщо ти віриш їй, а не мені, то нам нема про що говорити”.
Розлучення пройшло швидко. Людмила тріумфувала, плескаючи в долоні, як дитина на святі. Вона уявляла, як тепер дбатиме про сина, як поверне його у своє гніздечко, де все під контролем.
Але зараз, дивлячись на його згорблену постать біля машини, вона раптом відчула легку тривогу. “Чому він не радіє?” – майнула думка. Втім, вона відразу відмахнулася: “Це тимчасово, він ще скаже мені спасибі”.
Марина зачинила багажник, кинула останній погляд на будинок і сіла за кермо.
Ліза, не сказавши жодного слова, сіла на заднє сидіння. Машина рушила, залишивши за собою хмару пилу й тишу, що повисла в повітрі, як важка завіса.
Людмила зачинила вікно й посміхнулася сама собі. “Перемога”, – подумала вона. Але чомусь у грудях щось стиснулося, ніби хтось невидимий прошепотів: “А що далі?”
Дні після розлучення потекли для Людмили як каламутна річка – повільно та з неприємним осадом. Вона чекала, що Олексій повернеться до неї, як раніше, буде їсти її борщі, слухати її поради та хвалити її мудрість.
Але натомість син став дивно мовчазний. Він приходив до неї рідше, завжди з опущеними плечима, наче ніс на собі важкий тягар. Якось, сидячи за столом, він раптом сказав:
– Мамо, ти тепер щаслива?! Марини немає, я один, Ліза майже не бачить мене. Це те, чого ти хотіла?!
Людмила від несподіванки випустила ложку. Гучний дзвін по кахлях змусив її здригнутися.
– Як ти можеш так говорити? – обурилась вона, сплеснувши руками. – Я ж для тебе старалася! Ця жінка тільки й робила, що тягла тебе донизу!
Олексій стомлено похитав головою.
– Ти не розумієш. Марина була не ідеальна, але вона була моєю родиною. А тепер… тепер нічого нема. Лише порожнеча.
Людмила хотіла заперечити, але слова застигли. Вона бачила, як син старіє на очах – зморшки на лобі стали глибшими, очі потьмяніли.
Він намагався влаштувати особисте життя, кілька разів приводив додому нових жінок, але кожна з них швидко зникала. Одна з них, Світлана, навіть сказала йому на прощання:
– Ти надто прив’язаний до мами, Олексію. Поки вона поряд, ти ніколи не будеш вільний.
Ці слова засіли в голові в Олексія. Він почав уникати Людмили, вигадуючи відмовки.
Тим часом Марина, як не дивно, розквітла. Після розлучення вона, ніби скинула важкий тягар зі своїх плечей.
Далі вона влаштувалась у рекламне агентство, змогла купити собі маленьку квартирку.
Ліза, хоч і переживала розлучення, поступово звикла до нового життя. Вона бачила, як мати усміхається частіше, як готує сніданки із задоволенням, як планує майбутнє. Але батько… батько став для неї чужим. Коли Олексій дзвонив, Ліза кидала слухавку, а одного разу навіть сказала:
– Ти вибрав бабусю, а не нас. Тепер розбирайся сам.
Ці слова були неприємні Олексію. Він намагався порозумітися, але дочка була непохитна. А Людмила, дізнавшись про це, тільки знизала плечима:
– Ну і правильно. Нехай знає, що таке зрада.
Але всередині її зростала тривога. Вона помітила, що сусіди стали рідше вітатись, а подруги, з якими вона обговорювала “проблеми” Марини, тепер уникали її погляду. Якось у магазині літня жінка, якій Людмила колись скаржилася на невістку, сказала:
– Людмило, ти сама себе загнала в куток. Навіщо тобі все це було?
Ці слова луною віддавалися в її голові, поки вона йшла додому.
І раптом її осяяло! Син віддаляється, онука її не терпить, а колишня невістка, котру вона вважала слабкою, тепер живе краще, аніж будь-коли.
У глибині душі вона вже відчувала, як бумеранг, кинутий нею самою, починає повертатися.
Минуло кілька місяців, і тиша в житті Людмили стала нестерпною.
Людмила стиснула губи, намагаючись відігнати думку, що вона все це зруйнувала сама. Але думка не йшла.
Олексій тим часом зовсім втратив себе.
Він намагався дзвонити Марині, писав довгі повідомлення з вибаченнями, але вона відповідала коротко й холодно:
– Олексію, у нас все скінчено. Живи своїм життям.
Якось він наважився приїхати до неї. Стояв під дверима нової квартири, стискаючи в руках букет ромашок – її улюбених. Двері відчинила Ліза. Побачивши батька, вона застигла, а потім видала:
– Навіщо ти прийшов? Мами немає вдома, а я з тобою говорити не хочу.
– Лізо, будь ласка, – голос Олексія здригнувся, – я знаю, що винен. Дай мені шанс виправити все.
– Виправити? – Ліза схрестила руки на грудях, її очі блиснули образою. – Ти пішов, бо повірив бабусі, а не нам. Тепер пізно.
Двері зачинилися перед його носом. Олексій постояв ще хвилину, дивлячись на фарбу на дверях, що облупилася, а потім кинув квіти на підлогу й пішов.
Того вечора він уперше не відповів на дзвінок матері. Людмила дзвонила знову і знову, але в слухавці лунали тільки довгі гудки. Вона кинула телефон на диван і закричала в порожнечу.
– Та що це таке! Я ж для нього старалася!
Наступного дня вона вирішила відвідати сина. Двері відчинив Олексій – неголений, із червоними очима, у пом’ятій футболці. Побачивши матір, він насупився.
– Навіщо прийшла, мамо?
– Як це навіщо? – Людмила зробила крок усередину, оглядаючи безлад. – Ти подивися, на що перетворив своє життя! Це все через неї, через Марину!
– Досить, – зупинив її Олексій, його голос був твердий, як ніколи. – Це не через Марину. Це через тебе. Ти все зруйнувала. Я втратив дружину, дочку, а тепер і себе. І знаєш, що? Я більше не хочу тебе бачити.
Людмила застигла. Вона відкрила рота, щоб заперечити, але син уже відвернувся, показуючи, що розмова закінчена.
Вперше в житті вона відчула, що втрачає контроль.
Вдома, сидячи в темряві, вона раптом почула, як сусідка за стіною сміється з онуками. Цей звук торкнувся її серця. Вона зрозуміла: Ліза більше не прийде до неї із малюнками, не обійме, не назве “бабусею”. А Олексій… Він тепер чужий.
Тим часом Марина і Ліза вечеряли у своїй світлій кухні. На столі – піца, яку вони спекли разом, у повітрі – запах трав та сміх. Марина подивилася на дочку і сказала:
– Знаєш, Лізо, я боялася, що ми не впораємося. Але ми впоралися. І я пишаюся нами.
– Я теж, мамо, – усміхнулася Ліза, відкушуючи шматочок. – А тато… хай живе з бабусею. Вони один одного заслужили.
Марина промовчала, але в її очах майнула іскорка полегшення. Вона перемогла не з помсти, а просто тому, що обрала себе і дочку.
Людмила прокинулася від холоду. Вікно в спальні було відчинене, і протяг гуляв по кімнаті, ворушачи фіранки, як привидів минулого.
Вона довго лежала, дивлячись в стелю, де павутиння в кутку здавалося картою її помилок. Телефон мовчав уже тиждень – ні дзвінка від Олексія, ні звістки від Лізи.
Навіть сусідка, яка раніше зазирала на чай, тепер проходила повз, відводячи погляд.
Людмила встала, накинула старий халат і поплила на кухню. Чайник закипів, але вона не стала заварювати чай – просто сиділа, слухаючи, як пара шипить, розчиняючись у тиші.
Того дня вона вирішила прогулятись. Одягла пальто, яке давно не носила, і вийшла надвір. Весна вже вступила у свої права: сонце гріло асфальт, діти гасали подвір’ям, а десь далеко брязкотів трамвай. Людмила йшла повільно, спираючись на паличку, яку раніше вважала за непотрібну. Її погляд зупинився на дитячому майданчику, де дівчинка, схожа на Лізу, гойдалася на каруселі.
Серце стрепенулося. Вона згадала, як водила внучку сюди, як та сміялася, простягаючи липкі від морозива руки. “Бабусю, ти найкраща!” – кричала Ліза тоді. А тепер… тепер вона навіть не дивиться у її бік.
Людмила дійшла до парку і сіла на лавку. Поруч бабуся годувала голубів, і птахи зліталися до неї, махаючи крилами. Людмила раптом позаздрила – хоч хтось до неї приходить. Вона дістала з кишені хустку, витерла очі і тихо сказала сама собі:
– Що ж я наробила…
Її голос потонув у шумі вітру. Вона згадала, як пишалася своєю “перемогою” над Мариною, як раділа, коли син подав на розлучення. Вона гадала, що рятує його, що повертає собі сім’ю. Але натомість вона залишилася одна.
Олексій більше не дзвонив, а коли вона сама набирала його номер, він скидав виклик. Ліза, зустрівши її якось біля магазину, просто пройшла повз, ніби Людмили й не існувало. А Марина… Марина жила своїм життям, і, судячи з чуток, у неї все було краще, аніж будь-коли.
Увечері Людмила повернулася додому.
Її бумеранг повернувся, а ефект був сильнішим, аніж вона могла уявити.
А в цей час в квартирі Марини світилося тепле світло. Ліза малювала щось за столом, а Марина готувала вечерю, співаючи стару пісню.
Людмила ж залишилася наодинці з тишею. І виправити це б було вже неможливо…