Галя дивилася в кухонне вікно, чекаючи на повернення чоловіка. Олег іноді затримувався, і дзвонив, щоб вона не чекала на вечерю, якщо він їздив на об’єкт по роботі. У такі вечори Галя могла б займатися своїми справами, але на душі було сумно.
Підозри, що у чоловіка хтось є, не залишали її, вона тільки заспокоювала себе тим, що їм уже за п’ятдесят, а в такому віці й міняти щось у житті навряд чи хтось захоче та й ревнувати вже соромно.
Дітей не нажили. Галя була другою дружиною Олега, і в нього від першого шлюбу був син, який давно жив із сім’єю за кордоном. Тож Олег спокійно ставився до того, що Галина не змогла народити. Вона вийшла за нього пізно, майже в тридцять два роки. І для неї це був перший шлюб, довгоочікуваний, ось тільки з дитиною не вийшло.
Але Галя із цим уже змирилася.
– Мій Олег для мене – справжня дитина, – говорила вона і матері, і свекрусі, – він навіть не знає, як прати і прасувати, не те що готувати, або як ґудзик пришити.
– Ну, це говорить тільки про його недоліки, дочко, – дорікала її мама, – а ти не хвалилися б цим, мало тут хорошого. Тим більше життя показує, що чоловіки не цінують цього. А швидше навпаки, звикають і навіть недолюблюють таких дружин, нібито не здатних на щось гідне і більше…
– Ну, не скажу, що чоловік мене не цінує… І я не сиджу весь час вдома. Я працюю для душі. Мені і стаж іде, і спілкування з колегами, – відповіла Галя.
– Правильно, але для душі в тебе насамперед все-таки чоловік, – запевняла доньку мати, – ти навіть про мене забувати стала. Як вийшла за нього заміж, так і почала лікувати: масажі йому робиш, курси процедур, по лікарях змушуєш ходити, і відправляєш у кращі санаторії.
– Так, – погодилася Галина, – це теж моя робота й турбота. Здоров’я важливіше. Особливо останнім часом після відряджень дуже втомлюється Олег, приїжджає виснажений, відсипається… А йому ще до пенсії не один рік треба працювати… Як же ж мені не підтримувати його здоров’я?
– Ти б і про себе теж подумала, – наполягала мама, – теж не молода дівчинка. Треба їздити у санаторії удвох. А ти вічно заощаджуєш на собі! Він звик до того, що тільки він слабий і витрачаєте гроші, не шкодуючи, на нього. А де ж ти?
Мати була права. Після чергового недовгого відрядження Олег прийшов додому блідий. Терміново викликали швидку. Зробивши кардіограму, медики забрали Олега у лікарню.
Галя була така перелякана, що не знала, що й робити. Першого дня її не пустили до чоловіка, оскільки найгірше підтвердилося. Вона плакала всю ніч, і зранку зателефонувала секретарці Олега, щоб поговорити про лікарняний та обстановку на роботі.
– Олег завжди після відряджень сильно втомлюється, – почала зі сльозами Галя, – коли шеф буде? Хотілося б поговорити з ним. Можливо, він не так часто надсилатиме чоловіка на об’єкти? Знаю, що Олегу не сподобається моє втручання, але…
– Відрядження? – раптом перепитала секретарка, – взагалі-то, це у нас вони велика рідкість. Тож навряд чи шеф зрозуміє вас, не раджу навіть про це починати розмову… Вибачте, я зараз зайнята. Співчуваю…
Галина замислилась. Вона взяла сумку з продуктами, і поспішила до лікарні. Там медсестра не пустила її до Олега, прошепотівши:
– У нього зараз відвідувачі. Із ним його дружина. Даємо три хвилини спілкування, не більше, і просимо не хвилювати його. Йому потрібний спокій і сон. Розумієте? А хто ви йому?
– Дякую, я зачекаю, я тільки на одну хвилину: пакет із продуктами передам. І все, – відповіла Галя. І, побілівши, подумала: – Там дружина! А я тоді хто?!
Невдовзі з палати вийшла гарна світловолоса жінка з яскравими карими очима. Вона була модно одягненою. З-під накинутого білого халатика прозирала ніжна шовкова блузка кремового кольору, а чорні штани обтягували стрункі ноги.
Галина перегородила їй дорогу:
– Як він?
Жінка очі вирячила від здивування.
– А ви хто? – спитала її Галя.
– Я? – перепитала та, – та так … з роботи.
Вона пішла коридором, не озираючись, а Галя зайшла у палату до чоловіка.
Він відкрив очі і стривожено глянув на дружину.
– Ти тут? Галя…
Вона підійшла до нього, поставила на тумбочку продукти.
– Втомився ти від відряджень, настав час і закінчувати так гарував. Тим більше, так і твоя дружина вважає. Та, що вийшла щойно звідси… – сказала Галя.
– Дружина? Вона так сказала? – слабким голосом перепитав Олег.
– Так, так і сказала. Що їй приховувати? Усім давно відомо, і я навіть здогадувалася. Чого вже ховатися … – рішуче відповіла Галя і подивилася на чоловіка, сподіваючись, що той все заперечуватиме.
Але Олег зітхнув і сказав:
– Ну, що ж… Може, й на краще, що ти вже все знаєш…
Він відвернувся до вікна, не бажаючи говорити. А Галя навшпиньки вийшла з палати, ледве стримуючи сльози.
Медсестра побачила її:
– Та не переживайте ви так. Він видужає. Слава Богу, цього разу все обійшлося. Пройде курс процедур, і знову буде здоровий.
Галя кивнула їй і поквапилась на вулицю. Тільки опинившись у сквері, вона дала волю сльозам, сидячи на лавці під кущами бузку. Навіть йти не було сил, і від сліз вона не бачила дороги.
Просидівши так з пів години, Галина ледве встала і пішла додому пішки. Як опинилася вона у своєму під’їзді, майже не пам’ятала. А коли зайшла у квартиру, то одразу лягла обличчям до стіни на диван, не роздягаючись, і незабаром заснула.
Дні потяглися повільним гірким сиропом. Із Олегом вони майже не розмовляли. Галя продовжувала носити йому передачі, і дізнаватися про його процедури. Але коли він повернувся додому після виписки, дружини вже вдома не було.
Олег одразу помітив порожню шафу, й відсутність сімейних фотографій у рамочках на стіні. І було якось пусто, хоча майже нічого не змінилося.
– Ну, ну. Вирішила показати характер, – скорчив гримасу невдоволення Олег, – знайшла час, коли я мало на той світ не пішов.
Він звик, що дружина доглядала за ним, як за немовлям, все подаючи, догоджаючи, і передбачаючи всі його бажання.
Не планував він залишати сім’ю, і частково був засмучений таким збігом обставин. Але Ганна теж не дзвонила. І це здалося йому дивним.
А Галя, взявши особисті і найнеобхідніші для себе речі, поїхала до матері в село. Ніна Петрівна зрозуміла дочку, і була рада, що може прийняти її у себе – їхній сільський будинок був просторим, з вигодами, і ще досить міцним.
– Живи зі мною. Я тільки рада. Заважати тобі не буду. Як у вас складеться або не складеться, тільки вам вирішувати двом. Але я тобі й раніше казала, що настав час і про себе подумати, не приносити себе в жертву тому, хто це не оцінить, – прошепотіла мати, шкодуючи Галю і гладячи її по голові.
– Гаразд, мамо. Поживемо – побачимо, що і як. А зараз я дуже втомилася. З роботи звільнилася у місті. Відпочину трохи, і може, щось тут знайдеться.
– Звісно, знайдеться, – впевнено відповіла мати, – той, хто шукає, завжди знайде. Не поспішай.
За кілька тижнів Галю запросили працювати до школи. Вчителів не вистачало. І Галя обіцяла подумати.
– Зараз уже літо на носі, мені буде час вирішити все, – обіцяла вона директорові школи.
Але за місяць приїхав за нею чоловік. Олег виглядав добре, щоправда, трохи схуд і змарнів. Він під’їхав до будинку, привітався з тещею, як ні в чому не було, і підійшов до дружини.
– Привіт, Галино. Чи не час повернутися додому? Ну, погнівалася, і досить. Чого у сім’ях не буває… я все зрозумів. Усвідомив … – почав він.
– Що, коханка покинула? Не потрібен їй немічний? – зупинила його Галина.
– Ну, ти цей… даремно так, – підібгав губи Олег, – я і не хотів сім’ю руйнувати. Так, як усі мужики, біс у ребро. Вибач мені. Вже стільки років ми разом. Без тебе у квартирі повний безлад. Нічого знайти не можу… Харчуюсь абияк, у нашій їдальні.
– Ах, ось воно що… – посміхнулася Галя, – незручно тобі без прислуги? А я все наше спільне життя цим займалася. І «дякую» не завжди чула. І все одно була нелюбою. А навіщо мені слугою працювати? Я ось, у школу оформляюсь нашу. Тут працюватиму і житиму. І жодного разу не хотілося повернутися до тебе за цей час. І додому не тягне. Мені тут добре.
– Ну, подумай, – строго відповів ображений Олег, – невже так і не було в нас нічого доброго? А ось так, руйнувати сім’ю одним махом.
– То це ти зруйнував. Одним махом. Правильно кажеш. Раніше треба було думати про наслідки, а ти насолоджувався життям на повну котушку. І завжди мені брехав. Не можу пробачити. Ти мені не потрібен більше!
Галина відвернулася.
Олег поїхав, піднявши пилюку на дорозі. А Галя більше не говорила про нього з матір’ю, намагаючись берегти свої нерви.
Восени Галя вже почала працювати у школі. Серед вчителів були, в основному, одні жінки, причому майже літнього віку.
Тільки один чоловік був у школі. Він і завгоспом був, і працю викладав. Дітей у школі було не так багато, от і доводилося вчителям набирати години.
Галя згадала Миколу ще від часу свого навчання у школі. Він мріяв про вступ в інститут. Але життя склалося так, що батько його рано пішов, а мати була слаба. Микола був молодшим сином у сім’ї, от і довелося йому залишитися вдома.
Не міг він кинути матір одну, так і не вчився, а взяли його до школи завгоспом, так він і пропрацював тут. І став ще й працю викладати.
– А що ж твоє кохання – Наталка? – запитала його Галя, – начебто ви гуляли разом?
– Вона поїхала вчитися в область, та так і не повернулася назад. Знайшла там і роботу після навчання і чоловіка. Я деякий час їздив до однієї жінки в місто, але і з нею у мене сім’ї офіційно не склалося, – розповідав Микола Галині, – а тут у нас усі жінки заміжні, є й вдові, але багатодітні, а я ось їхніх дітей у школі виховую . Усіх одразу.
Час у школі летів швидко.
Галина не сумувала. А про повернення до чоловіка навіть згадувати не хотіла. Тому подала на розлучення сама, вже розуміючи, що ніколи не повернеться до нього в місто.
У Галі наче крила виросли. Після поділу майна та отримання своєї частки, вона купила собі машину.
Останні місяці Галина займалася в автошколі, куди її возив Микола після роботи. Він навчив її і їздити.
Галя незабаром отримала права.
– Ну, Галю, ти й даєш, – дивувалася мама, – ніколи б не подумала, що ти зумієш сама їздити.
– Нічого, мамо, ми ще з тобою поживемо… – усміхалася дочка, – ось як буду впевненіше їздити, так почнемо ми з тобою їздити у місто. І до лікарів тебе повезу, і в магазини…
– Та мені вже й важко їздити… Сімдесят п’ять, доню. А хочеться, якщо чесно, – зізналася мати.
– Не пішки ж іти. На машині ж, мамо! – раділа Галя.
– Схоже, що тепер у тебе є лялька. Ти мене і вдягати, і взувати, і в лікарні, – зітхнула мама, – така вдячна дочка. Мені пощастило. Проте ще раз кажу тобі: я була б рада бачити тебе щасливою. Як там Микола? Не кличе заміж? Ви часто разом їздите.
– І все ти знаєш… – засміялася Галя, – кличе, звичайно.
– А ти? – запитала мама.
– А що я? Я настільки сита своїм шлюбом, що заміж зовсім не хочу. Мені незабаром п’ятдесят чотири. Пенсія не за горами. І навіщо мені знову брати тягар на свої плечі? Як згадаю…
– Ну, ти постривай, постривай… Микола зовсім не такий, – не погодилася мати, – він, навпаки, все життя доглядає слабу маму, не балуваний. Ви певною мірою схожі долями… Бідолашний мужик! Не знає жіночої ласки. А може, разом вам і добре було б. І ось тепер і я стара. Невже ти збираєшся на мені зациклюватися? Потрібно виходити заміж! Неодмінно! Інакше я думатиму, що занапастила твоє життя остаточно після чоловіка твого недолугого…
– Ну, що ти так засмутилася, мамо? – почала заспокоювати її Галя, – нікуди Микола не дінеться. Я маю час подумати. Так він сказав. Чекатиме скільки я захочу…
Галя посміхнулася, а мати помахала їй пальцем.
– Це що означає, скільки захочеш? Тобі не сімнадцять років. І йому також. Життя таке коротке, доню, і треба ловити моменти щастя. Не можна залишатися одній. Ні в місті, ні в селі. Я не вічна. І мені буде радісно дізнатися, що ти з надійною людиною йдеш по життю, розумієш?
Галя обійняла матір і обіцяла подумати.
– Ох, мамо, нам і так добре з тобою… Іди спати. На добраніч.
Мати пішла у свою спальню. А Галя тут же почула легкий стукіт у вікно. Це був умовний сигнал, щоб вона вийшла на ґанок.
– Ти як хлопчисько, Миколо, – засміялася вона тихенько, – мати спати лягла, та й нам час відпочивати, завтра до школи.
Вони сиділи на ґанку в обіймах. Два тижні тому, ще при поїздці до міста, їхні стосунки стали близькими та ніжними.
– Ну що? Ти наважилася сказати матері? І взагалі, скільки ми будемо ховатися, як хлопчик і дівчинка? Смішно ж, Галю, – прохав її Микола, – виходь за мене.
– Стривай, мені й так з тобою солодко… – обіймала його Галя, – не будемо ж ми з тобою весілля влаштовувати?
– Ну, не хочеш весілля, то й не треба. Посидимо з близькими… Я не хочу ховатися, і мені здається, що все одно всі знають, а ми граємося в хованки. Бо ж на селі нічого не приховаєш. Як у пісні співається, – спокійно говорив Микола, тримаючи руку Галі у своїй руці.
– Ти своїй матері сказав? – запитала Галина.
– Ну, сказав, звісно. Вона ж бачить по очах. Я не можу й сказати, який щасливий, а вона посміхається і питає про тебе… – відповів Микола.
– Ну, тоді справді досить приховувати, – погодилася Галя, – і моя мама спить і бачить, щоб ми одружилися. І ось чого їм далося це наше одруження?
– Ну ми не тільки собі зробимо офіційний шлюб, а й мамам нашим спокійніше буде людям дивитися в очі. Так вже вони виховані, наші мами. І ми їх не підведемо, Галю. Я тобі обіцяю. Все в нас буде добре, – лагідно казав Микола.
– От не думала, що вискочу тут заміж, – зітхнула Галя, – але добре, давай, подамо заяву.
– Завтра ж обов’язково! – Микола почав цілувати руки Галі, а вона тихо сміялася, насолоджуючись його ласкою і гладила свого немолодого нареченого по голові.
Через місяць у селі з’явилася ще одна родина, і на диво всім мешканцям було спостерігати цю пару, яка сяяла своїм щастям. Усюди ходили вони разом, узявшись за руки, тільки в школі поводилися солідно, строго і спокійно, як і належить вчителям.
Якось зустріла у місті Галя на ринку свого колишнього чоловіка і ахнула. Олег змарнів, згорбився, ніби на десять років постарів. Не в силах приховати свого подиву, вона привіталася і спитала, як його справи.
– Нічого, ось із лікарень не вилажу… Вдома у мене помічниця по господарству найнята. Із сусіднього будинку приходить пані… А ти, як я бачу, молодшаєш. Змінилася на краще. Мабуть, тому, що тепер одна?
Тут він помітив на її пальці обручку і побачив, що до Галі підходить стрункий чоловік з сумками.
– Галочко, ну що, поїхали? – запитав Микола, дивлячись на Олега.
– Так, поїхали, – відповіла Галя, і кивнувши Олегу, пішла до машини.
Олег стояв, проводжаючи поглядом колишню дружину з її новим чоловіком, і відкрив рота з подиву, коли побачив, що Галя сіла за кермо машини і впевнено поїхала.
Галя краєм ока бачила Олега, але не насолоджувалася своїм тріумфом.
Вона навіть здивувалася сама собі – їй було абсолютно байдуже.
Бо ж поряд з нею зараз була дбайлива і рідна їй за духом людина…