Телефон задзвонив, коли Олег шукав у коморі сумку з інструментами. На екрані висвітлилося: “Мама”.
– Доброго дня, мамо! Що сталося?
Вислухавши відповідь, Олег запитав:
– А завтра не можна? У мене сьогодні деякі справи… Гаразд, зараз приїду.
Він зачинив двері в комору і пішов перевдягатися.
– Тату, ти йдеш? – засмучено спитав його тринадцятирічний син. – А як же велосипед?
– Захаре, давай завтра. Бабуся зателефонувала. Треба допомогти тітці Віці та Христині.
З кухні виглянула Віра – дружина Олега.
– Ти куди зібрався? – поцікавилася вона.
– Мама подзвонила. Вона купила нову шафу Христині в кімнату. Її привезли, а збірку вони не замовили. Попросили мене зібрати, – відповів чоловік.
– А нічого, що ти вже цілий тиждень обіцяєш синові полагодити велосипед? Шафу можна і завтра зібрати, – сказала Віра.
– Завтра вони зайняті: Віка з Христиною збираються до парку на атракціони, тож тільки сьогодні, інакше доведеться до наступних вихідних залишати. Все, я побіг.
Олег пішов, а Захар, опустивши голову, побрів до своєї кімнати.
Справа в тому, що поруч із їхнім будинком нещодавно відкрили новий скейт-парк, і Захар із друзями планували випробувати його. Тепер нічого не вийде: хлопці поїдуть без нього.
Щоб не показати мамі, як він засмучений, Захар вийшов у двір і сів на лаву поряд із дитячим майданчиком. Йому було дуже прикро, він попросив тата полагодити велосипед ще тиждень тому, але той не мав часу. І ось сьогодні він знову пішов.
Віра бачила, як переживає син, і вирішила ввечері серйозно поговорити з чоловіком, бо більше закривати очі на це не можна було.
Віка була молодшою сестрою Олега. Рік тому вона розлучилася із чоловіком. Христині, її дочці – племінниці Олега, було одинадцять років.
І з того часу Ніна Іванівна – свекруха Віри – вирішила, що син має взяти відповідальність за сім’ю сестри на себе. Вона так і сказала:
– Ти, Олеже, тепер маєш стати опорою для Віки та Христини. Сам розумієш, як важко у сім’ї без чоловіка.
Загалом Віра була згодна зі свекрухою, вона не заперечувала, коли чоловік допомагав сестрі спочатку з ремонтом, потім з переїздом у двокімнатну квартиру – зрозуміло, що без чоловічих рук тут не обійтися.
Але поступово ця допомога зросла майже до космічних масштабів.
Три місяці тому Олег попросив дружину готувати йому сніданок раніше, бо тепер він виїжджатиме з дому о сьомій годині.
– Олег, а що трапилося? У вас змінився графік роботи? – Запитала Віра.
– Ні, кохана, але мені тепер треба буде виїжджати раніше, щоб встигнути завезти Христину до школи. І ще: ти не могла б збирати мені перекус із собою, тому що в обідню перерву я забиратиму племінницю зі школи, так що в кафе не встигну.
– Почекай, а чому ти маєш возити Христину?
– Просто Віка вирішила перевести її до іншої школи, а до неї треба їхати на громадському транспорті цілих чотири зупинки. Дівчинці лише одинадцять років, Віка за неї переживає, от і попросила мене підвозити племінницю, – відповів Олег.
– А навіщо Христину в іншу школу переводять, тим більше за три місяці до канікул? Чим Віці не подобається та, що в них під вікнами? – поцікавилася Віра.
– Там начебто іспанську мову вивчають, – відповів Олег.
– То хай Віка сама доньку відвозить, а забирати й бабуся може, – порадила дружина.
– Віці тоді доведеться на роботу з пересадкою їздити, та й матері щодня у транспорті мотатися не хочеться.
– А тобі, значить, зовсім не складно виїхати з дому на годину раніше та замість нормального обіду їсти бутерброди? Я розумію, якби це було тимчасово, скажімо, протягом місяця, але постійно?
Віра подивилася на чоловіка:
– Отже, так: якщо ти такий добрий брат і дядько – вперед! Але сніданок готуватимеш собі сам, і «перекус» теж сам собі збиратимеш. Я через те, що Віці спало на думку переводити доньку зі школи, яка знаходиться поряд з будинком, невідомо куди, вставати на годину раніше не готова. І тобі не раджу.
– Віра, ну, сестра попросила допомогти!
– Тебе сестра щотижня просить допомогти їй поїхати за продуктами. А ми із Захаром від супермаркету сумки на собі тягаємо. Це нормально?
Такі розмови відбувалися досить часто. Олег обіцяв допомагати Вірі, але щоразу, коли він був потрібен дружині чи синові, його терміново викликали у квартиру сестри.
Ось і сьогодні. Замість того, щоб відремонтувати велосипед, він знову подався до Віки.
У скейт-парк Захар таки потрапив. Велосипед йому полагодив дядько Сашко – батько його друга Олексія.
З Олексієм вони навчалися в одному класі та дружили вже кілька років. Захар трохи заздрив приятелю: у того був класний батько, який завжди ходив на змагання з тхеквондо, коли в них брав участь його син. А вболівати за Захара приходила лише мама.
Повернувшись додому, Олег сказав, що їм із Вірою треба поговорити.
– У Христини за місяць день народження – дванадцять років. Мама з Вікою сьогодні обговорювали, що їй подарувати. Віка сказала, що Христина мріє про новий телефон. Загалом ми вирішили скинутися – одній Віці такий подарунок не потягнути, – сказав Олег.
– Добре, скинемося, – відповіла Віра. – Скільки з нас?
– П’ятнадцять тисяч.
– Скільки?!
– Телефон коштує тридцять п’ять тисяч. Мама дасть п’ять тисяч, Віка – пʼятнадцять і ми – пʼятнадцять, – відповів Олег.
– Захаре, іди сюди! – покликала Віра сина.
– Що, мамо? – спитав син, увійшовши до кімнати.
– Ти не пам’ятаєш, за скільки ми тобі купили телефон торік? – запитала мати.
– За пʼять тисяч, – відповів Захар.
– Дякую, йди, – Віра почекала, поки син зачинив за собою двері. – За пʼять! Чуєш, Олеже! За п’ять! А не за тридцять п’ять! Загалом так: ні на який телефон ми скидатися не будемо. Тим більше, що ні твоя мати, ні твоя сестра нашому синові нічого дорожчого за тисячу в житті не дарували. Якщо я дізнаюся, що ти таки дав гроші – зайняв чи взяв кредит, я тебе попереджаю: до цієї квартири ти більше не ввійдеш.
Олег на дружину образився, навіть вечеряти не став і ліг спати на дивані у вітальні. Наступного дня він, звісно, не згадав про те, що обіцяв синові. А Захар і не нагадував – навіщо? Велосипед уже був справний.
Христина телефон не тримала. А Віра вислухала від свекрухи багато неприємних слів. Ніна Іванівна назвала її і жадібною, бездушною, і байдужою:
– Невже тобі не шкода Христинку? У вашого Захар все є, а тут дитина без батька росте!
– Ніно Іванівно, ви своїми діями скоро і другого онука батька позбавите – Олег з племінницею проводить набагато більше часу, ніж із сином. Ви вважаєте, що це нормально? – запитала Віра.
– Не вигадуй нісенітниць! – відповіла свекруха.
Але Віра справді дуже переживала через те, що Захар відійшов від батька. Він вже більше не розповідав Олегу про те, що було в школі чи тренуванні, не запрошував його на змагання. І навіть коли посів друге місце, нічого не сказав батькові, не похвалився, не показав ні кубка, ні диплома.
Віру це дуже непокоїло. А чоловік наче нічого не помічав.
Але один випадок таки переконав Олега поглянути на цю ситуацію з іншого боку.
Якось увечері Захар сидів у себе в кімнаті і порався з вудкою – міняв поплавок на новий. Олег заглянув до сина в кімнату і зацікавився:
– Що це ти робиш?
– Поплавок міняю. Ось це антенний поплавок – його добре видно на воді.
– Давай, роби. Якось у вихідний з’їздимо з тобою на рибалку, – сказав Олег.
– Ми завтра з Олексієм та його татом на озера поїдемо. Дядько Сашко обіцяв показати нам місце, де він минулого разу ціле відро окунів і лящів наловив.
– А зі мною ти не хочеш поїхати на рибалку? – спитав Олег, відчувши ревнощі.
– Хочу, – відповів Захар. – Але ж ти пообіцяєш, а потім до тітки Віки поїдеш. А дядько Сашко нас із Олексієм вже двічі на рибалку брав.
Олег нічого не відповів і вийшов із кімнати.
– Віро, – звернувся він дружині. – Що це за дядько Сашко, з яким ти сина на рибалку відпускаєш?
– Це батько однокласника та друга нашого сина. Вони у сусідньому будинку живуть. А його дружина у Захара у дитячому садку вихователькою була. Пам’ятаєш – Валентина Василівна? Вона і зараз у садку працює. А що це тебе раптом зацікавило? – запитала Віра.
– Чи не надто багато часу наш син проводить із цим дядьком Сашком і чому ти відпускаєш Захара на рибалку з чужою людиною?
– Напевно, тому, що ти проводиш зі своїм сином надто мало часу. А Захару потрібен приклад чоловіка, який все вміє: і велосипед полагодити, і вудку налагодити. І обіцянки свої виконує. Тож задай усі ці питання собі.
– Ти хочеш сказати, що я не є прикладом для сина?
– Звісно, ні. Інакше б Захар не тягнувся до батька свого друга. Ти знаєш, з яким захопленням він розповідає, як батько Олексія вміє розпалювати багаття однією сірником? Як він навчав хлопчаків орієнтуватися у лісі? І як вони вчилися в’язати якісь деревоподібні вузли? А ти коли востаннє з сином кудись ходив? Скільки разів було, що ти пообіцяєш щось і забудеш чи до Віки з Христиною підеш. Ось Захар і звик, що тобі до нього нема діла. Тож не ображайся.
– І що тепер робити? – розгублено спитав Олег
– Сам подумай. До речі, за тиждень у Захара змагання. Можеш сходити повболівати за нього. Заодно і з Олександром познайомишся – він завжди приходить за свого Олексія вболівати, – сказала Віра. — Може, якось і на рибалку разом поїдьте.