Оксана їхала додому, коли серед пасажирів автобуса помітила знайомий профіль. Славко! За мить їхні погляди зустрілися.
Чоловік посміхнувся, відразу став пробиратися до Оксани через заповнений битком автобус. Видно було, що дуже радий її побачити.
Дивлячись на його старання, Оксана дослухалася своїх відчуттів. Що всередині? Здивування, розгубленість, трохи цікавості. Славко наближався, і цікавість перетворювалася на радість. Щось безперечно є в цих випадкових зустрічах з юністю. Тепле, щемливе. Ностальгія?
Вони не бачилися зі Славком багато років, відразу і не згадати скільки саме. Обидва змінилися, та що там світ став зовсім іншим. А ці двоє мали спільне минуле. Вони знали один одного 20-річними. Звісно, щось забулося, але головне залишилося у пам’яті на все життя. І цей спільний рік Оксані згадувався щасливим.
Славко вже був поруч, щось говорив, поспішав розповісти про свої новини. Вона кивала, щось відповідала однозначно – так, так, дякую, все гаразд, живу, працюю.
А думками відлетіла далеко-далеко. Тієї жовто-червоної осені, коли вони зустрілися.
Познайомилася вона зі Славком на великому міському заході. Обидва були студентами, волонтерами. Багато спілкувалися. Спочатку у справі, потім почали зустрічатись просто так.
Оксана закохалася, вперше зазнала серйозних почуттів. Не вагалася, що Славко теж її кохає. Майже весь вільний час вони проводили вдвох, на день не могли розлучитися, нудьгували один без одного. Вона вірила коханому як собі.
Якось Славко повідомив, що треба з’їздити на тиждень до бабусі – вона занедужала, потрібна допомога по господарству. Що ж, справа життєва.
Через два дні Оксана вирішила зайти до подруги – хотіла повернути їй книжку, та й взагалі чимось разом зайнятися.
Оксана звично пробігла три поверхи, подзвонила у двері десятої квартири.
Відкрив… Славко.
Заспаний, одягнений як удома. Від несподіванки він стояв і мовчки витріщився на Оксану. Дівчині теж знадобилося кілька секунд, щоби скласти два і два. Потім вона різко засунула йому в руки книгу і вибігла з під’їзду.
Втратити в один день відразу двох близьких людей: кохану людину та найкращу подругу. Це було надто. Здавалося, світ звалився.
Оксана, звичайно, помічала інтерес Марини до Славка, але їй і на думку не могло спасти, що ці двоє крутять інтрижку в неї за спиною. Вона навіть не могла зрозуміти що важче – зрада подруги дитинства чи зрада коханого. Запитання на кшталт «як вони могли?» чомусь не приходили, найбільше хотілося знати, скільки часу все це тривало.
Опускатися до з’ясування стосунків Оксана не стала. Вирішила просто викреслити обох зі свого життя.
Славко, щоправда, приходив до неї додому, хотів поговорити щось пояснити. Але старший брат Оксани, побачивши колишнього кавалера, не дав непроханому гостю і рота відкрити:
– Привіт! А Оксани нема, вона з Сергієм в кіно пішла.
Як же їй хотілося думати, що Славко стоїть за дверима, приголомшений і нещасний. Звісно, не було в неї жодного Сергія.
Тоді вона лежала вдома, дивилася любовні мелодрами і нікого не хотіла бачити. Особливо Славка. Брат знав про те, що сталося, бачив стан Оксани і зробив усе правильно: нема чого зраднику знати, що дівчина від горя переживає. Не бути такому! Нехай думає, що забула за день і вже гуляє з іншим. А їй сказав:
– Кохання завжди взаємне, а з вас двох любила тільки ти. Славко твій тільки себе любити вміє, так що переживати нема про що. І нема про кого. Радій, що швидко дізналася.
Дивна річ, брат ніби вгадав її майбутнє! Оксана вийшла заміж справді за Сергія. Познайомилася з ним за два роки після розриву зі Славком. І все у них склалося якнайкраще. Одружилися, росте син та дочка. Оксана по-справжньому щаслива.
…Славко продовжував говорити про себе.
За три зупинки Оксана встигла дізнатися, що він сильно переживав тоді, що це Марина його в ліжко затягла, що через півроку вони з нею розлучилися. Що був один раз одружений, розлучився, сина бачить рідко. Зараз живе у батьків, шукає роботу. Загалом, життя йде все більше навперейми.
Напевно, треба було сказати щось підбадьорливе.
Тільки потрібних слів у Оксани не знайшлося. Вона машинально підтакувала, усміхалася і думала: «Ех, Славко, Славко! Ти сам усе зіпсував! Немає моєї провини в тому, що ти сьогодні самотній».
На своїй зупинці Оксана вийшла, помахала рукою.
Неприємно було зловити себе на зловтішності, але – так, це було саме воно. Задоволення від того, що кривдник сидить біля розбитого корита. Хотілося б побажати йому всього доброго, а душа говорила – заслужено!
Кожен отримує те, що заслужив…