– Привіт, Оксано, – радісно сказав чоловік, роздягаючись у коридорі і зайшовши на кухню, зупинився, побачив дружину в сльозах, підійшов і обійняв, – ти що плакала, з дітьми щось?!
– Ні, з дітьми все добре, слава Богу. Іра дзвонила, з матір’ю недобре.
– Ну і? Грошей просить, але ми нещодавно надсилали… Чи тепер, напевно, просить, щоб ти приїхала? Поїдеш? – питав Степан, знаючи стосунки своєї дружини та її матері.
– Навіть не знаю, Степене… Бо ж ми з матір’ю майже тридцять років не бачилися. Доведеться їхати, мені трохи не по собі.
– Їдь, тим більше вона просить.
– Я не думаю, що вона просить, це витівка Іри, – сумно сказала Оксана. – Вона просить, щоб я приїхала, каже, що не можна ображатися на матір. Мовляв, народила, і за це скажи дякую.
– А-а-а, дякую значить сказати? – з іронією сказав чоловік. – Ну–ну, а втім, твоя сестра має рацію. Принаймні я дуже вдячний твоїй матері, що тебе народила. Я навіть не уявляю, що було б, якби тебе не зустрів. Їдь, Оксано.
– Добре, подумаю, – невпевнено сказала дружина. – А раптом мати в душі кається, але зізнатися не хоче, думала Оксана, – вона ж горда.
До приходу з роботи чоловіка Оксана готувала вечерю, і подзвонила її сестра Іра.
– Привіт, Іро, що погані новини? Матері гірше, – запитала Оксана.
– Так, – Іра трохи помовчала. – Лікарі кажуть, що довго не протягне, – у телефоні почулися схлипи, Іра плакала.
– Іро, не плач, краще кажи, що треба зробити, може ще грошей надіслати?
– Та які гроші, що в таких випадках зробиш, якщо навіть медицина безсила.
– І все-таки, що я можу зробити? – питала сестра.
– Оксано, я тебе хочу попросити, щоб ти приїхала.
– Що-о-о?! Ні, Іро, це виключено.
– Оксана, заради Бога, прошу тебе. Вона все ж таки твоя мати і не треба тримати образу все життя, тим більше їй мало лишилося
– Іро, тобі добре говорити. Ти забула, що вона мене дванадцятирічне дівчисько виставила з дому. Забула, хто мене виховував? Мати навіть не запросила мене на поминки батька.
– Пам’ятаю, Оксано… І все–таки прошу тебе приїхати. Вона повинна піти, знаючи, що ти пробачила її. Так буде вірно. Ну, а щодо батька, ти ж знаєш, що він тобі не рідний. Тато тебе вдочерив.
– Так, це я зараз знаю, що він мені не рідний, а тоді я не знала. І він був кращим за будь–якого рідного батька. Я його дуже любила і вважала його рідним, він мене теж любив, як тебе. Та що тобі казати, Іро, ти все одно не зрозумієш. Я з ним так і не попрощалася.
– Так, гаразд, Оксано, забудь образи, тим більше це вже в минулому, – говорила Іра.
Така розмова відбулася між сестрами, потім Оксана плакала. Степан теж був не проти, щоб вона поїхала до матері. Тому вона тепер сидить і думає чи їхати, та ще й спогади навалилися. Бабуся Тамара, яка її виховувала, розповіла їй про життя матері, коли Оксана була дорослою, і вже народила двох синів.
Жінки народжують дітей із різних причин. Одні тому, що не можуть жити без дітей, не уявляють себе без них, інші народжують, бо треба, а деякі, щоб прив’язати до себе чоловіка. Світлана, мати Оксани, була з тієї категорії, яку хочуть утримати будь–якими шляхами чоловіка. Тому знайомство з Вадимом, батьком Оксані не було випадковим.
Світлана на той час навчалася в інституті та закохалася у свого викладача. Закохалася і два роки чекала на взаємність. Незважаючи на те, що до неї залицялися багато студентів, симпатичні хлопці, але вона всіх відкидала. Їй потрібен був тільки він, Вадим… Сергійович, розумний і талановитий, респектабельний. Щоб отримати його, вона була готова на все, незважаючи на те, що він був одружений і мав дитину.
Як уже там трапилося, але в якийсь момент викладач раптом розплющив очі, сталося якесь диво, і Вадим виявив інтерес до симпатичної Оксани. Спочатку вона навіть і не повірила, але помітила, що він став нею опікуватися, хвалити, спочатку начебто, як по–батьківському, по–дорослому мудро.
– Молодець, Оксано, твоя курсова робота найкраща, дуже мені сподобалася. Повністю розкрила тему, – нахвалював він. – Якщо так піде далі, ти зможеш досягти успіхів у професії, у житті.
Коли Оксана це чула, то просто обімліла. Вона навіть сама не помітила, як у них сталася близькість. Вона була рада, що її мрія збулася. Літала і пурхала, як метелик, все в неї було легко і красиво, і Вадим дуже красиво залицявся.
Через п’ять місяців Світлана зіткнулася з реаліями життя, зрозуміла, що від такого кохання може народитись дитина. Лікарка у поліклініці підтвердила здогадку.
– Що ж робити, як Вадиму піднести цю новину і як він відреагує? Ось питання, – думала вона.
Наступного дня після занять вона сказала Вадиму:
– Як ти на це подивишся, якщо я народжу нам з тобою дитину? Хоча, що дивитися, я вагітна, – видала Світлана.
Вадим Сергійович, озирнувшись на всі боки, сказав:
– Давай не тут обговорювати це питання, увечері на нашому місці, – вона так і не зрозуміла його реакцію, але було видно, що вона не надто його втішила.
Увечері була розмова.
– Світлано, ти хіба не знаєш, що в мене є сімʼя, це для тебе не новина…
– Знаю… Ще я знаю, що тобі з дружиною холодно, як у склепі – це твої слова. Я думала, що згодом у нас із тобою буде сім’я, де буде тепло.
– Говорив, але це не означає, що я збираюся розлучатися і йти зі своєї сім’ї.
– Значить, ти не розлучишся, – розчаровано сказала вона.
– Ні, я тобі ніколи не обіцяв. І буде краще, якщо ти позбавишся цього… непорозуміння. Ну, а якщо не захочеш, то на мене не розраховувай, тобі доведеться обходитися самотужки.
– Але ти любитимеш нас?
– Любитиму, – обіцяв він.
– Ну тоді мені нічого боятися, дитину підняти допоможе мама.
Дивно, але Світлана вирішила, що ця дитина буде міцною ниткою і назавжди зв’яже її з Вадимом. Але нитка виявилася неміцною, після закінчення інституту Світлану покинув батько Оксані.
Вадим на все життя залишився для неї ворогом.
Після його зради Світлана не кинулася одразу шукати заміну. Більше того, вона незлюбила всіх чоловіків. Але найголовніше – вона незлюбила свою дочку Оксану. Незлюбила всією душею, бо вона нагадувала Вадима.
Коли донька пішла в садок, Світлана влаштувалася на роботу, в особистому житті згодом теж усе влаштувалося.
У неї закохався колега Юрій Семенович. Це був добрий і симпатичний чоловік, закохався палко, але Світлану не дуже торкнулося його кохання.
Проте поміркувавши, вирішила, що Юрій буде гарною та вигідною парою.
Юрій любив, і через своє кохання не помічав, що Світлана просто дозволяла себе любити. Незабаром вони одружилися, так у Оксані з’явився вітчим, і він удочерив її. Коли Оксана дізналася, що матиме сестричку, вона була безмежно рада.
– Мамо, я дуже любитиму сестричку. Ми разом гратимемося моїми іграшками.
Народилася Іринка, і якийсь час вони жили добре. Оксані здавалося, що вона найщасливіша, вона має сестричку, хоч ще й зовсім маленьку, але має. Пізніше, коли Оксана підросла і ходила до школи, помітила, що мама на всіх покрикувала, вимагала, щоб усі їй підкорялися, особливо чоловік.
– Юрко, попери речі, Юрко білизну треба попрасувати, Юрко посуд вимий, Юрко прибирання зроби в квартирі, – давала вказівки вона.
Сама ходила в магазин, приносила продукти і готувала. З кожним роком Світлана ставала роздратованішою. Особливо дратувала дочка Оксана, вона просто не любила її. Постійно сварилася, батько заступався, діставалось і батькові.
А одного разу, коли їй було одинадцять років, насварилася, коли та спитала:
– Мамо, чому ти кажеш, що тато слабкий?
Ох, і розізлилася вона.
– У тебе молоко на губах не обсохло, а ти смієш мене вчити життю!
Юрій вискочив з кімнати і пригорнувши Оксану, повів до іншої кімнати.
– Доню, ти пробач маму, вона втомлюється на роботі, домашні турботи.
Наступного разу Оксана прокинулася від галасу, почула, як мати виказує батькові:
– Приносиш у дім копійки, я більше заробляю за тебе!
Оксана спросоння вийшла на кухню попити.
– Мамо, ти так галасуєш до тата, що я навіть прокинулася.
– Не пхай свій ніс не у свої справи. Ти мені набридла, треба було тебе давно здати в інтернат, все одно нічого доброго з тебе не вийде.
За два дні Світлана відправила Оксану до своєї матері на виховання. А невдовзі Юрієві запропонували очолити філію в іншому місті, і вони втрьох поїхали жити туди. Оксана більше матір не бачила, хоч батько і приїжджав із сестричкою Ірою в гості до бабусі.
Минуло час Оксана закінчила школу, вступила до університету, вивчилася та влаштувалася на престижну роботу. Там і зустріла свого Степана. Вони дуже люблять одне одного, виростили двох синів. Коли не стало Юрія, Оксані ніхто не сказав, і на поминках вона не була. Це потім уже дізналася від сестри, що мати заборонила їй говорити про його відхід, адже він не рідний їй батько.
Оксана вирішила поїхати до матері, чоловік провів її. Увійшовши до квартири, побачила матір, яка напівсидячи, обкладена подушками, була в ліжку. Худа, бліда, очі тьмяні й злі, вона посміхнулася хитро:
– Приїхала подивитись, як я йду…
– Чому ж просто вирішила відвідати, – стримано відповіла Оксана.
– Ірка тебе покликала? – запитала мати.
– Та яке це має значення? Як ти почуваєшся?
– Однією ногою в могилі, можеш радіти…
– Мамо, чому ти мене ніколи не любила, адже я твоя старша дочка, – зі сльозами на очах спитала Оксана.
– А за що мені тебе любити? Ти все життя моє зіпсувала, схожа на свого батька!
– Мамо, а може це не я зіпсувала твоє життя?
– А хто ж?! – злісно запитала Світлана.
– Я думаю, що ти сама собі зіпсувала життя.
Оксана встала і пішла до дверей. Слідом вискочила Іра.
– Оксано, стривай, ти куди? – спитала злякано вона, але сестра обернулася і спокійно відповіла:
– Додому. Свій дочірній обов’язок я виконала…