– Синку, під який настрій ти вибирав собі дружину? – запитала мати Миколу. – Може поквапився, все-таки був далеко від дому і підказати не було кому.
– Мамо, я люблю я Віру! – сказав Микола. – Готуйтеся до весілля, вона залишиться з нами жити. Немає в неї нікого, сирота вона.
Микола привіз Віру додому в село, коли повернувся зі служби. Односельці всі переполошилися – приїхав, мовляв, із чужою дівкою.
Сам – перший хлопець на селі, видний і красивий. Своїх дівчат є купа на селі, одна краща за іншу, хазяйські, не те, що міська.
– Вона напевно, і корів ніколи не бачила, як вона житиме в селі? – гомоніли люди.
Розмови велися в кожній хаті, у магазині. Село вирувало, не могли заспокоїтися односельці.
Весілля зіграли тихо, веселощів на все село не було.
Образив Микола місцевих дівчат, а особливо Ірину, яка начебто чекала на нього зі служби, правда він нічого їй не обіцяв.
Жили молоді у хаті батьків Миколи. Свекруха не прийняла невістку, немов вона була пустим місцем, та й місцеві всі цуралися Віру, навіть сестра чоловіка не приймала її.
Віра намагалася догодити родичам, не сперечалася, була тихою й скромною, виконувала всю роботу.
Микола бачив, що дружині живеться тяжко, але вона йому не скаржилася. Вирішив він відділитися від батьків, збудувати свій невеликий будинок. Порадився з батьком:
– Тату, шкода мені Віру, мати її не любить, буду я будувати свій будинок.
– Синку, я тебе підтримаю! Теж хотів тобі запропонувати, але боявся, що неправильно зрозумієш, подумаєш, що з двору жену тебе, – хоч як не дивно, але погодився батько.
Незабаром з допомогою батька й друзів будинок був готовий – кухня, три кімнати, ванна.
А що ще потрібно молодим?!
Віра від щастя літала по селі, як на крилах. Був тепер у них із Миколою свій острівець щастя.
Господарством займатись навчилася, та й чоловік допомагав. Влаштувалася на роботу в пекарню в сусідньому селі за два кілометри від будинку. Ходила пішки туди й назад. Важче було взимку, коли мороз і хуртовина, а так нічого, звикла.
Єдина проблема у них із Миколою була – не давав Бог дітей. Але вони надії не втрачали. Жили дружно.
Минуло кілька років і настало життя таке, що роботи не стало, село розвалювалося. Микола залишився без роботи, хоч Віра ще працювала. Хліб він завжди потрібен, пекарня поки не закривалася.
Дізнався якось Микола від односельця, що можна поїхати на заробітки. Працювати там треба було кілька місяців, а потім можна приїхати на довгі вихідні додому. Платять хороші гроші.
– Ну, жінко, збирай мені сумку, поїду я на заробітки! – заявив дружині Микола. – А як без грошей і без роботи бути? Я молодий мужик, не можу так просто сидіти.
І він поїхав. Приїхав через кілька місяців і справді привіз грошей. Такі гроші тут у селі й не снились.
Віра ж так і працювала в пекарні, чекала чоловіка. Потім знову збирала і відправляла його на заробітки.
Минуло вже кілька років, нічого не змінилося. Дітей в них так і не було, чоловік-заробітчанин, дружина на пекарні.
А якось глибокої осені поверталася Віра в темряві додому.
Раптом вона зачепилася за щось м’яке й ахнула. Тут же ж жінка почула тихий чоловічий голос:
– Допоможіть…
Віра нахилилася і побачила чоловіка. Той лежав на землі. Вона подала руку, той простяг свою. В іншій руці він тримав палицю. Віра зрозуміла, що чоловік мабуть спирався на неї.
– Що з вами? – розпитувала Віра. – Ви хто й звідки?
– Нога-а-а, – промовив чоловік. – Петро я, а де я – не знаю…
Віра допомогла незнайомцю підвестися. Він однією рукою обійняв її за плечі, а іншою сперся на ціпок. Так і дошкандибали вони до її будинку.
Микола якраз був на заробітках.
Віра посадила незнайомця на стілець й оглянула ногу.
– Треба в лікарню, – сказала Віра і побігла до сусіда.
У того була машина, а їхати до райцентру кілометрів сім.
– Миколо, слухай, чоловік один мені на дорозі трапився, з ногою у нього недобре, давай відвеземо його в райцентр, – попросила Віра.
– Віро, така темрява, дорога погана, а раптом щось трапиться, давай вже зранку.
– Ну, давай зранку, – погодилася Віра.
Вона нагодувала Петра. Жінка розпитувала, звідки він, а той не міг відповісти.
Сказав, що їхав на поїзді, що йшов лісом і вийшов на якусь дорогу. Ось і знайшла його Віра. А більше нічого не памʼятає.
– Ну гаразд, переночуєш, а завтра з Миколою відвеземо тебе в лікарню.
Вранці поїхали вони в райцентр. Лікар оглянув чоловіка, зробили рентген і залишили того в лікарні.
Добре хоч паспорт в нього був і трохи грошей.
За паспортом місце реєстрації чоловіка було в сусідній області.
Віра пообіцяла відвідати його в лікарні.
Через три дні вона приїхала. Петро уже сидів на ліжку і був досить бадьорий.
– Слухай, Петре, треба якось твоїм рідним повідомити, що ти тут, – сказала Віра і глянула йому в очі.
Він ніяково мовчав, потім сказав:
– Нема в мене нікого. З дружиною ми розлучилися, вона мене виставила з дому, може навіть когось і підмовила, щоб зовсім мене позбутися. Вона в мене друга, дітей у нас немає. А я поїхав куди очі дивляться, думав, вийду десь у невеликому селі і почну життя заново.
Але якісь два мужики до мене причепилися в поїзді, слово за слово і от я тут… У мене немає нікого, сирота я…
Лікар сказав Вірі, що Петра можна буде забрати через тиждень, а потім тільки привозити на огляди. Вона пообіцяла так і зробити.
Жінка їхала додому й думала:
– А куди йому їхати? У мене жити теж незручно, та й Микола якраз через тиждень має приїхати…
Але вона привезла Петра до себе і стала чекати чоловіка.
Жінка все розповіла Петру, а той сказав:
– Ну, може твій Микола й прилаштує мене на ті заробітки, коли одужаю…
У призначений день Микола не приїхав. Мав би вже бути, а його нема!
Звісток від нього не було, мобільного зв’язку тоді ще не було. Віра вирішила, що він залишився ще підзаробити. Може хтось попросив за нього відпрацювати?
Минуло два місяці, і в селі всі переполошилися – від Миколи не було звісток!
І поїхала Віра за ним. Петро так і прижився у неї в літній кухні. Чоловік за це допомагав Вірі по господарству.
Односельці пліткували, вже чутки про них розпускали. А Віра знала, що вона чесна перед чоловіком. Зібралася, й поїхала вона до чоловіка. Він якось розповідав, як саме те містечко називалося і яка фірма.
Приїхала Віра, знайшла гуртожиток, запитала про Миколу в якоїсь жінки, яка там жила.
– Який такий Микола, а ви йому хто? – строго перепитала та.
– Я йому дружина, приїхала ось по нього. Микола щось затримався, уже який місяць пішов, а він додому ще не приїжджав…
Жінка жалісно подивилася на Віру й сказала найгірше:
– А Микола твій із нашою Оксаною поїхали до неї додому в Україну. Вона з невеликого містечка навіть не знаю, як називається. Сказали, що поїхали назавжди, сюди більше не повернуться на заробітки, любов у них тут закрутилося. Всі робітники знають про це.
Віра спочатку не повірила, що це її Микола. Можливо сплутала жінка.
Але все-таки виявилося, що то був він…
Поїхала Віра додому…
Жінка сказала його батькам, що Микола поїхав із іншою жінкою, а її покинув.
Петро притих, боявся лізти до неї в душу. Віра все переживала в собі. Він намагався зробити абсолютне всю роботу по господарству.
Навіть коли Віра приходила з роботи, на столі її чекала гаряча вечеря.
Минув рік, за ним другий, Петро так і жив у літній кухні у Віри. Він влаштувався на роботу до місцевого фермера. Лагодив сільгосптехніку.
…Минуло ще п’ять років. Петро з Вірою жили в її будинку, як чоловік і дружина.
Віра не відчувала докорів сумління, бо ж Микола її покинув і поїхав з іншою.
Односельці поговорили, попліткували, та й відступилися. Хтось Віру виправдовував, хтось осуджував. Так і залишились усі при своїй думці.
…Минуло вісім років. Вже і зі свекрухою Віра порозумілася.
Та згадувала свого сина:
— Гаразд дружину кинув, а нас із батьком за що?! Хоч якусь звістку надіслав би, — невдоволено казала мати. – Але мені моє серце підказує, що живий він і все в нього добре…
…А якось одного літнього дня з’явився Микола в селі. Поруч із ним ішов хлопчик років семи.
Хлопчик пригорнувся до батька, коли вони зайшли на подвір’я до Віри.
Віра вийшла на ґанок, Петра не було.
– Знайомся Сашко, це твоя мама, – сказав Микола, не дивлячись Вірі в очі.
– Моєї мами не стало, – тихо сказав хлопчик. – А це чужа тітка, вона мені не мама.
В цей час прибігла свекруха, їй уже донесли, що бачили Миколу з хлопцем. Влетівши на подвірʼя, вона кинулася до сина, заголосила, той обійняв її.
Усі сиділи на подвірʼї на лавці під навісом. Віра годувала Миколу й Сашка.
Видно було, що хлопчик зголоднів. Через деякий час прийшов Петро.
Довелося Вірі пояснювати колишньому чоловікові, що Петро тепер її чоловік.
– А я знав, що ти мені заміну знайдеш, – раптом сказав ехидно Микола.
– А ти подумав головою, коли мене покинув?! – ахнула Віра. – Я тебе їздила шукала там по Польщах! Не тобі мене звинувачувати. Я п’ять років чекала, Петро підтвердить…
У Миколи як виявилося не стало дружини. Дуже була заслабла вона. Поховав Микола її й вирішив повернутись додому, сподіваючись у душі, що Віра його пробачить і прийме із сином. А тут такий поворот.
Віра живе з Петром і живе добре.
Пішов Микола із сином до батьків, не став сваритися за хату. Знову село гуло, що тільки не говорили злі язики.
Микола жив у батьків, Віра іноді ходила до них і приносила гостинці Сашку.
Полюбив він Віру і вже сам бігав до неї або зустрічав після роботи за селом.
Минуло близько двох років і раптом знову новина у селі – не стало Миколи.
Поховали його… Минув тиждень і прибіг якось Сашко зі школи до Віри:
– Тітко Віро, можна я у вас житиму. Ви, мені як мама, добра й турботлива. І дядько Петро мені подобається, розмовляє зі мною, як із дорослим, чемно. Мені подобається…
– Звичайно можна! Ось Петро прийде й перенесемо твої речі до нас.
– А він не буде проти?
– Ну що ти, Сашко, та він дуже радий буде! Завжди каже, що не вистачає йому сина. Хочеться йому навчити чогось свою дитину, – усміхалася задоволена Віра.
….Минуло десять років. Виріс Сашко гарний, високий, схожий на Миколу.
Віра з Петром душі не чули в сині. Він називав їх мамою й татом.
Вже й дівчата на нього задивлятися почали місцеві.
Але хлопець виріс серйозним. В місто поїхав – вчитися вирішив…
Приїхав. Заробив грошей і вже сам хазяїном став. Невеличку ферму збудував.
Така от доля… Так і живуть вони всі дружно й ніколи не сваряться…