Після того, як двадцятисемирічна внучка пішла, Людмила сиділа з гнітючим почуттям безвиході…
Хто б знав, що, доживши до сімдесяти п’яти років, вона почує від рідної внучки Маринки:
– Ти мені вже набридла! В засвіти не збираєшся ще?
Людмила поки нікуди ще не збиралася. Вона завжди вела активний спосіб життя, а на пенсії з’явилося друге дихання.
Щодня була зарядка і десять тисяч кроків, правильне харчування й біологічні добавки, зустрічі з подругами та екскурсії.
Без діла Людмила не сиділа!
З онукою, щоправда, стосунків не було. І Людмила в цьому не була винна.
Вона раділа народженню внучки, мріяла, що братиме активну участь у її житті.
Але невістка Людмили Олена однозначно натякнула, що послуг бабусі не потребує.
Дитину вона краще залишить з професійною нянькою, аніж з бабцею.
Образу тоді Людмила проковтнула, але й нав’язуватися не стала.
У гості зрідка приходила і щоразу охала і ахала від виховання онуки.
Все найкраще дівчинці! Останні гроші зберуть, але куплять те, що забажає внучка.
Вона й росла примхлива, шкідлива, сама собі на думці.
Коли приходила бабуся в гості, онука демонстративно йшла у свою кімнату з виразом обличчя, наче це не бабуся, а якийсь чужий безхатько…
Людмила намагалася поговорити із сином Петром, що не можна у всьому потурати дочці, треба вчити й відповідальності за свої справи та вчинки.
Син тільки відмахувався, мовляв, нічого ти, мамо, не розумієш у сучасному вихованні…
…І ось внучці двадцять сім років, вона намагалася вчитися то в одному інституті, то в іншому, і не закінчила жодного.
Толком не працює, жодна робота їй не підходить: то робота важка, то співробітники нехороші, то начальник строгий.
Вирішила внучка, що настав час жити самостійно, окремо від батьків.
Син уже натякав, що Людмила могла б переїхати жити до них, а квартиру залишити онучці.
Тоді Людмила вдала, що не почула пропозицію сина.
Через тиждень невістка запросила її в гості на пиріжки, а там уже відкрито почали розмову з Людмилою.
– Тобі ж нудно одній жити! – почала вона.
– Аніскільки! – засміялася Людмила.
– Ось зовсім і не смішно! – спохмурніла Олена. – Сама ж розумієш, що ми не можемо купити доньці квартиру. А вона доросла, їй некомфортно жити з батьками.
Невістка говорила лагідним голосом.
– Так і мені з вами не комфортно буде жити, – відповіла Людмила.
– Мамо, а тобі який комфорт потрібний? – обурився син Петро. – Квартира у нас впорядкована, житимеш одна в кімнаті. Чого тобі ще треба?!
– До мене, наприклад, подруги приходять, ми п’ємо чай, – посміхнулася Людмила.
– Але ж можна в якоїсь іншої подруги зустрічатися! Не обов’язково у нас! – розізлилася невістка.
– Ось, мені вже некомфортно, – засміялася Людмила і почала збиратися додому.
– Мамо, ну, подумай добре, – попросив син, проводжаючи Людмилу…
…Не встигла Людмила відійти від візиту внучки, як подзвонив Петро:
– Мамо, ти про що думаєш? Подумай про старість, ти ж колись станеш немічною. Хто тебе доглядатиме? А не дай Боже, зляжеш, хто за тобою доглядатиме? Подумай! Якщо ти зараз не погодишся переїхати до нас, то потім я тебе віддам у будинок для літніх людей, там і поховають тебе, як безрідну.
– Головне, на землі не залишать, – відповіла Людмила і поклала слухавку.
…Дивне відчуття було в Людмили, хотілося плакати, а сліз не було.
Вона ніколи нікому не скаржилася, а зараз захотілося набрати номер сестри Тамари.
У сестри були дві доньки, обидві одружені, живуть у своїх квартирах, онуки люблять бабусю. Тому не хотілося до них лізти зі своїми проблемами, але більше поговорити не було з ким…
Людмила розплакалася, розповідаючи про розмову із сином.
Тамара заспокоювала, казала, що все буде гаразд.
А що вона ще могла сказати?
Через пів години після розмови із сестрою зателефонувала її дочка:
– Тітко Людо, заспокойся, не хвилюйся, – сказала Юля. – Ми тебе не дозволимо віддати у якийсь там притулок! Ти ж наша, ми тебе любимо! Живи ще хоч сто років – ми не залишимо тебе в біді!
Людмилі не могла сказати ані слова, вона просто плакала…
– Тітко Людо, ти чого мовчиш? – Людмила почула неспокійний голос племінниці. – Тобі недобре? Ми зараз приїдемо до тебе!
– Ні, все гаразд, не треба приїжджати… Я вас усіх дуже-дуже люблю, – відповіла Людмила і поклала слухавку…
А потім жінка вирішила жити далі. А що робити з такими дітьми?!
Заповіт вона вирішила написати на сестру і племінниць…