— Наталю, доню, а ти де плануєш тепер жити? — Анжеліка Вікторівна, свекруха Наталки, підійшла до невістки. Наталка ще не відійшла від втрати чоловіка, тому не одразу зрозуміла питання свекрухи. Вона машинально поклала в контейнер цукерки, що залишилися після поминок.
— Вибачте, що?
— Де ти плануєш жити з дитиною?
– А що з нашою квартирою? — Наталка ледве розуміла. Величезне переживання — раптова втрата коханого чоловіка позначилася на її стані.
— З нашою квартирою, — навмисне лагідним голосом поправила свекруха. — Квартира, де ви жили, належить нам. Ти жила там на правах дружини мого сина. Але тепер…
— Зачекайте, Анжеліко Вікторівно… Ви хочете, щоби ми з Андрійком з’їхали?! — Наталя ледве підбирала слова. Їй стало страшно. Своєї квартири у молодої мами не було, з родичів — лише бабуся, батькова мати. Та й та жила в однокімнатній квартирці. Коли Наталя з’їхала від неї до чоловіка, бабуся зітхнула з полегшенням. Вона була дуже рада, що зможе пожити спокійно на старість років. І тепер… невже, Наталці знову доведеться проситися назад? Та ще й із сином…
Рік тому Наталя народила сина. Дитина була галаслива, активна… Бабуся не брала участі у вихованні правнука, вона навіть не погоджувалася з ним посидіти, посилаючись на нездужання та вік.
— Не те, щоб я хочу, але ти, напевно, і сама розумієш, що ми не зможемо утримувати дві квартири. Одну з них треба здавати, щоби отримувати хоч якісь гроші від нерухомості. А то квартир повно, а все марно…
— Але ж нам із сином теж треба десь жити… — Наталка затулила обличчя руками. У цей момент підійшов хтось із рідні, висловити співчуття молодій вдові. Побачивши це, свекруха відразу обійняла Наталку.
— Мила, моя, хіба ми тебе покинемо? Будемо разом жити, візьмемо вас із Андрієм під крило! — голосно оголосила вона, щоб родичі почули і схвально похитали головою. Ось яка молодець, Анжеліка Вікторівна, невістку та онука не покине!
З такими думками про “святу” свекруху рідня і розійшлася додому з поминок чоловіка Наталки.
— Їдемо до нашої квартири, — скомандувала Анжеліка Вікторівна чоловікові Віталію Борисовичу. — Наталка, сади дитину в дитяче крісло, і швидше!
Наталя підкорилася. Сперечатись зі свекрухою чи не пустити її у квартиру, вона не могла.
— Поживеш із нами. Тільки щоб тобі не було дискомфортно сидіти на нашій шиї, гроші від втрати годувальника мені віддаватимеш, — заявила свекруха.
До дому доїхали, як у тумані.
– Тут ми поставимо наше ліжко, тут мій туалетний столик.
– А де ми з Андрієм житимемо? — тихо спитала Наталка, дивлячись на те, як свекруха перебирає її речі та планує перестановку в її спальні.
– У вітальні. Але якщо дитина заважатиме мені спати, переїдете на кухню. Далі від спальні.
Наталка здивовано подивилася на Анжеліку Вікторівну.
— На кухні надто мало місця для дитячого ліжечка.
— Значить, спатимеш із сином на дивані. Це не мої проблеми. Ну все, годі балакати. Забирай свої речі з шафи та звільняй кімнату.
— Анжеліка… дай дівчинці перевести дух, — подав голос Віталій Борисович.
– А від чого вона, дозволь дізнатися, втомилася?! Усе організували ми!
Наталка не стала слухати чи сперечатися.
— Я покладу Андрія спати. Йому потрібний денний сон.
— А що, тепер я не зможу подивитися футбол? — свекор, здавалося, засмучений. — Анжело, може, нехай у спальні живуть, як раніше? А ми з тобою…
– Ми з тобою тут господарі! А вони гості! Гості повинні жити у вітальні! А якщо тобі так потрібен футбол, перевозь телевізор до спальні.
— Андрій мультики на ньому дивиться… — спробувала протестувати Наталя.
— Нехай на телефоні дивиться. Або на планшеті. Накупили гаджетів, от і користуйтесь. — заявила свекруху.
Наталка кивнула і пішла. Вона так втомилася, що вирішила лягти спати разом із сином. І… проспала до ранку. Щоправда, вставала за інерцією годувати дитину, але сама нічого не їла.
Вранці Наталку розбудив гучний тупіт.
– Забирайте! Так, все це потрібно відвезти на ту адресу, звідки ви привезли ці речі! — Анжеліка Вікторівна віддавала вказівки вантажникам.
— Куди ви хочете забрати моє улюблене крісло?! А дзеркало? Це ж ми все… усе з чоловіком купували! Це він вибирав!
— Наталю, дитино… Хіба ти не знаєш, що зберігати речі, куплені людиною, якої не стало, — погана прикмета? До того ж нам треба обставити квартиру на найм. Свої меблі ми перевезли сюди, для себе. А там пусті стіни залишились. Мебльована квартира здається дорожче за порожню. Ці дрібнички тобі не знадобляться, а квартирантам дуже навіть потрібні. Якщо, звичайно, тобі такі дорогі дзеркала, ящики та матраци, то ти можеш викупити все це у нас… Або зняти нашу квартиру з меблюванням.
Наталка навіть не знала, що відповісти. Здивувався і вантажник, що ніс дзеркало.
— Перепрошую, жінко… а у вас свідоцтво про право власності на квартиру є? – засумнівався він.
— Квартира належить моїй матусі. Вона недієздатна. За заповітом квартира сину моєму мала перейти. Але сина не стало… Я тепер єдина спадкоємиця! — Анжеліка Вікторівна раптово розплакалася так, що Наталці довелося бігти за серветками.
— Гаразд, я зрозумів. У вас у родині горе, розбирайтеся самі. — Вантажник забрав дзеркало, махнувши рукою. Наталя зрозуміла, що тепер їй доведеться жити за вказівкою свекрухи. Для неї з цього дня розпочалося нове життя.
— Ти що одягла?! Зовсім, чи що? — Наталка не одразу зрозуміла, що Анжеліка Вікторівна зверталася до неї. — Вирішила чоловіка мого спокусити? І 9 днів не минуло, а вона вже хвостом крутить!
Наталка поставила суміш на стіл і обернулася, здивовано дивлячись на Анжеліку Вікторівну.
— Я звертаюся до тебе! У моєму домі не смій у такому ходити!
– А що не так? — Наталка подивилася на домашній костюм, в якому вже півроку ходила вдома.
— Майка обтягує, легінси все, що не треба виставляють напоказ! Посоромилася б!
— А що мені носити?
– Ось. — Свекруха кинула в Наталку мішкувату сорочку, безрозмірні штани та халат. – І волосся у хвостик збери! Нема чого тут своєю гривою трясти! Скрізь волосся від тебе…
Наталка проковтнула.
– Що стоїш?! Марш переодягатися! Ще раз побачу в такому, виставлю в самих тапках на вулицю!
Андрійко маму у новому образі не впізнав. Почав плакати.
— Тихіше синку… Це я…
— Вгамуй його негайно! У мене голова важка! — у кімнату увірвалася свекруха. Від її вигуків Андрій почав плакати ще дужче. — Ні, точно кажу, треба б перевірити, чи це наша дитина! Мій був спокійний, усміхнений, а цей? Плаче постійно і обличчя кривит.
Вихідні були не кращі за будні. Свекор дивився футбол чи розважальні шоу, причому так, що чули сусіди. Не дивно, що Андрійко не спав. А що менше спить дитина, то більше вона плаче.
— Чому нічого не зроблено? — спитала свекруха, повернувшись із перукарні.
— Я не встигла, Андрій не дав сісти… Є сосиски, макарони…
— У моїй хаті такої їжі не буде! — свекруха демонстративно викинула пачку сосисок у відро для сміття, дивуючи Наталку. Вона планувала перекусити, то була б її єдина їжа за весь день.
— У такому разі, може, ви приготуєте щось самі?
– Приготую. Але і їсти буду сама. А ти харчуйся цим, якщо така некваплива! — Анжеліка Вікторівна відсторонила її убік відра зі сміттям.
Наталка пішла з кухні у сльозах.
Вона постійно думала про чоловіка, про те, що ще недавно в цьому будинку був дитячий сміх, затишок, кохання та щастя. Тепер же, окрім скорботи по чоловікові, у душі жінки оселилася ненависть до свекрухи.
Анжеліка Вікторівна не любила свого сина. Хлопця виховала бабуся, допоки мати будувала кар’єру актриси у місцевому театрі. “Зірка” місцевого гатунку 4 рази виходила заміж, але так і не змогла досягти успіху. Досі її головною роллю була роль злої мачухи у п’єсі “Білосніжка”. Жінка так вросла в цю роль, що, здається, забула, що життя не театр. Що люди в ньому зовсім не актори, у них є душі, емоції, а не сценарій та завчена роль.
– Що? Анжела знову насварилася? — у кімнаті з’явився свекор.
Наталка кивнула.
– Вона така. Ти на неї не зважай.
Свекор постояв, глянув на Наталку… До Андрія він ніякого інтересу не виявляв. А ось Наталці захотілося з головою сховатись у старий халат, який їй “подарувала” свекруху.
— Якщо що, ти не соромся, приходь. Поговоримо, — сказав він хмикнувши.
– Дякую.
— Якщо грошей треба, також не питання.
— Дякую.
– Віталій! Ідемо вечеряти! — з кухні почувся голос свекрухи. Невісточку до столу вона так і не покликала.
А одного разу Наталка почула розмову:
— Набридло мені! Пора вже виселити невістку з нашого будинку! Грошей від неї мало, лише збитки.
— Куди вона піде?!
— А мені байдуже!
З кожним днем життя Наталки все більше ставало схоже на кошмар. До причіпок свекрухи додалися недвозначні натяки свекра. Особливо він активізувався, коли дружина йшла з дому. Наталці ставало не по собі, вона почала переживати залишатися з Віталієм Борисовичем наодинці. Тепер Наталка під будь-яким приводом йшла з дому із сином. Здебільшого вона проводила час у подруги. І не витримавши, ділилася з нею всім, що діялося в її житті.
— Слухай, ну навіщо ти живеш так? Іди від них. Краще жити з бабусею в маленькій квартирі, ніж закривати очі на образи та дивні погляди старого чоловіка.
— Я рада, але бабуся не хоче нас з Андрієм прийняти.
– Як це?
– Так. Я до неї їздила днями. Вона сказала, що в її будинку нікуди ставити дитяче ліжечко. Що в неї тиск та ще купа недуг. “Ти внучка, вже дочекайся коли мене не стане і тоді переїдь”, – процитувала бабусю Наталка.
— Так… пощастило тобі, подруго, з ріднею. — Слухай, а що там за історія із квартирою чоловіка? Кому вона взагалі належить? Ти бачила документи?
— Краєм ока.
– І?
– Власниця – бабуся, яка мого чоловіка виростила. Живе вона в області за 200 км.
— Ти бачила її хоч раз?
– Ні. У неї ноги нездужі, вона на весілля до нас не приїхала.
— А телефон має?
— Чоловік начебто з нею зідзвонювався.
— А хто її доглядає, якщо вона нездужає?
— Наче доглядальниця якась…
— Давно вже з’їздила б до цієї бабці і розвідала ситуацію.
— А де ж я знайду її адресу?
– У телефоні у чоловіка.
Наталка послухала поради і, взявши телефон чоловіка, почала шукати номер. Це виявилося не так вже й складно.
Дочекавшись, коли свекруха та свекор підуть, вона набрала номер.
Бабуся відповіла не одразу. Але голос у неї був цілком бадьорим.
– Так?
— Це Наталка, ваша невістка.
— Здрастуйте, Наталю! Сталося що? Зазвичай онук дзвонить… А тут більше місяця не виходив на зв’язок! Здоровий?! Я дочці дзвоню, а вона все скидає…
Замість відповіді Наталка заплакала. Вона зрозуміла, що бабуся не знала про те що онука не стало.
– Наталко?! Ти чого?
— Не стало його… Вже сорок днів було.
— Господи… Як же так? Ось чому мені погані сни сняться! — жінка ледь втрималася на ногах від горя.
— Я думала, що ви знаєте…
– Ні. Ось… Негідниця! Навіть не зателефонувала!
— Я не знала, що вам не повідомили…
– Та не про тебе мова! Про Анжеліку я говорю.
— Анжеліка Вікторівна переїхала до вашої квартири. Свою здає. Виселяє нас із Андрієм, — заявила Наталка.
– З правнуком? Ну, справи… Втім, не дивно. Ось що, Наталко, записуй адресу і приїжджай.
Наступного ранку Наталка стояла на автостанції з дитячою колискою. Андрій спав, а вона не знаходила собі місця від хвилювання.
Дорога зайняла кілька годин. Будинок знайшовся без проблем.
Бабуся чоловіка виявилася нездужою, але цілком дієздатною і осудною жінкою.
— А хто вас доглядає? — спитала Наталка.
— Доглядальниця, якій я плачу. На щастя, на старість назбирала. Інакше б доживала в якомусь “закладі”. Від дочки не дочекаєшся турботи. Вона все життя про себе думала. Раніше хоч онук дзвонив, гроші відправляв, а тепер нікому взагалі не потрібна.
— Мені дуже шкода, — Наталя чудово розуміла бабусю. Вона також була нікому не потрібна.
— То що там із квартирою?
Наталка розповіла бабусі все починаючи з прощання. Жінки заплакали, згадали чоловіка Наталки, помовчали.
— Отже, якщо тобі з хлопцем жити нема де, можеш у мене зупинитися. Будинок великий, місця вистачить. Ти у декреті? Не працюєш?
– У декреті.
— Значить, ще 2 роки тобі поспішати нема куди.
— А я вас не обмежу? У мене дитина голосна.
– Хіба це голосний? Ось онук був…
Наталя і бабуся дуже добре порозумілися. Жінка запропонувала дах, натомість Наталка віддячила допомогою по дому.
— Я думаю, що доглядальниця вам поки не знадобиться. Я прибиратиму, готуватиму і за вами доглядатиму, — запропонувала Наталка. Бабуся погодилася.
Про те, куди зникла невістка, Анжеліка Вікторівна не знала. Їй було нецікаво. Рівно доти, доки вона не зрозуміла, що в діях Наталі — підступний план.
— Мені доглядальниця дзвонила, сказала, що твоя мати відмовилася від її послуг, — заявив Віталій Борисович дружині.
– Як відмовилася? Вона ж нездужає!
– Ось і мені цікаво. Чи не Наталки це рук справа?!
– Негідниця! Вирішила квартиру та будинок до рук прибрати! — не витримала свекруха.
Того ж дня вона поїхала до матері та влаштувала сварку.
— А що ти, Анжеліко, сваришся? Сто років не приходила, і на тобі, прискакала! Двох квартир мало — ще й на будинок мій плани маєш? Так ось, люба, можеш забути про будинок. Я його на онука переписала. Тепер він спадкоємець, а тобі нічого не дістанеться. До речі, і квартиру вам доведеться звільнити.
— За яким правом?! — захвилювалася Анжеліка Вікторівна.
— На мою думку. Законним. Пожили безкоштовно, час і честь знати.
— Ти що таке кажеш! Усі угоди з нерухомістю я опротестую.
— Спробуй, — засміялася бабуся і зачинила перед носом дочки двері.
Не відкладаючи, бабуся оформила договір на невістку. Наталя з радістю підписала його. Вона і без договору була готова допомагати бабусі. А тепер, коли з’явилася людина, якій можна було довіряти, на душі стало радісно та легко.
— Я зателефонувала дочці, сказала речі збирати. Ти, якщо хочеш, до міста повертайся. Я доглядальню назад найму, — тихо сказала бабуся.
— Нам із Андрійком тут краще. Із вами. Якщо, звичайно, ви від нас не втомилися…
— Не втомилася, — бабуся обійняла невістку, і Наталка так і лишилася з нею.
Квартиру в місті, яку після суду звільнили Анжеліка та Віталій, здавали. А Наталя та Андрій жили в бабусиному домі. Поступово вони так звикли до сільського життя, що не захотіли повертатися до міста.
А ось рідна бабуся Наталки так і залишилася на самоті. Коли вона зрозуміла, що треба було підтримувати стосунки із онукою, стало пізно. Жінці похилого віку стало погано, вона навіть не встигла дотягнутися до телефону… А поруч нікого не виявилося.
Анжеліка та Віталій незабаром розлучилися на ґрунті ревнощів дружини. Залишившись без спадщини та без чоловіка, Анжеліка почала заглядати в чарку. Жінка залишилася біля розбитого корита, але висновків, на жаль, так і не зробила. Звинувачувала в усьому невістку і сина, який не вчасно пішов, який мав її утримувати до самої старості.