– Я чекаю свого, справжнього чоловіка! – казала Наталя, але ніхто її не розумів.
Жила вона в невеликому містечку, і вибору наречених там особливо не було.
Але якось дівчата ж виходили заміж! Вибирали із тих, хто був, «справжніх» не чекали.
Так, не всім щастило.
Наприклад, Наталчина однокласниця й подруга, Валя, вийшла за одного з їхньої невеликої дружної компанії, а той раптом почав гульбанити і сваритися.
Валя думала минеться. Людям розповідала, що в сім’ї все добре – Юрко гроші заробляє, і по господарству все робить – руки золоті.
Але Наталя на правах подруги знала, що зовсім не так все райдужно у родині у Валентини та Юрія.
Так ось вона собі такої долі не хотіла!
Не зустрічався їй хороший і справжній. Такий, щоб Наталя зрозуміла – за ним вона почуватиметься, як за кам’яною стіною.
Не було в них у містечку таких, ну принаймні вільних. В принципі, були хороші мужички, але вони і старші від Наталі були, і всі вже, звісно, сімейні.
Наталя ходила на роботу у своєму ательє, шила, ушивала та підшивала речі, виконувала додаткові замовлення у вільний час.
У неї добре виходило, клієнтки готові були платити за копії модних суконь та блузок. А Наталка свою справу любила. Знову ж таки, додаткова копієчка.
Дивлячись на доньку, яка майже весь вільний час проводила за швейною машинкою, мама Наталі, Дарина, тільки зітхала.
– Вийшла б, прогулялася б. Так і постраієш у дівках.
– Сенс? З ким я маю прогулюватися? Я он сарафан Зінаїді Петрівні дошиваю.
– Не дочекаюся я онуків. Все вже зрозуміло…
– Та від кого я тобі тут онуків маю народити?! – обурювалася Наталя.
У неї самої ж батько був. Дарина свого часу вийшла заміж за приїжджого із села. Прожили вони років із п’ять, народилася донька. Геннадія потягло назад, у село. Йому там більше подобалося. Зрозумів, мовляв, що зробив помилку.
Дарину він, звісно ж, кликав поїхати з ним. Але тут вона вже вперлася: хай і маленьке, а місто!
За коровами ходити не поїду нізащо!
Ну а Геннадій поїхав, а Наталя, доки навчалася у школі, їздила до батька на літо.
Там баба Ганна пекла такий хліб, який танув у роті. Особливо якщо його запивати свіжим молоком.
Потім бабусі не стало, а батько одружився вдруге. Він, як і раніше, кликав Наталю в гості, але в неї не дуже склалося з мачухою.
– Ти краще сам до нас приїжджай, тату, – сказала вона.
Той тільки кивнув. Усім було зрозуміло, що не приїде.
Так Наталя остаточно втратила батька, але не дуже переживала з цього приводу.
Насправді, в їхньому містечку дуже багато було самотніх дівчат і жінок. Доля матері була просто однією з десятків таких же.
Але мама Наталки переживала, що у доньки все складеться ще гірше. Гаразд, заміж не хоче. Але якщо далі сидітиме й чекатиме, можна ж і без онуків залишитися!
Років до двадцяти шести Наталя почала схилятися до того, що мати права. Деякі її однолітки, ті, яким забракло наречених, вже й народили. Від кого? По різному було…
І якось, коли дівчині виповнилося двадцять сім років, вона наважилася. Купила собі путівку, та й вирушила на море.
– Одна? – здивувалася мама.
Чому ж одна? Ціла група їхала туди. А! Мабуть, мама мала на увазі себе. Що Наталка не покликала її. Образиться ще.
– Так, мамо. Одна. Так треба! – багатозначно відповіла вона.
– А-а-а… Ну, ти їдь, доню, їдь. Нехай все вийде.
– Мамо!
– Мовчу. Мовчу…
Наталя сама по собі була дівчиною досить сором’язливою. Теоретично, звичайно, добре було думати про те, що вона поїде на море, і знайде там когось. Обов’язково гарного й розумного. Та і їй від чоловіка нічого особливо не потрібно – ні взаємності, ні стосунків. Головне, хоча б дитину.
Але чим ближче вона підʼїжджала до місця призначення, тим більше нервувала. На запитання попутників відповідала розсіяно.
Вона одразу усамітнилася від усіх. Наталя не розуміла, нащо їй усі ці екскурсії групами й різні заходи.
Сусідка Марія, запитала була в Наталі:
– Ти як почуваєшся? Всю дорогу мовчала, тепер он сумна якась. Може ти заслабла?
– Нічого я не заслабла! – сказала Наталка. – Відчепіться від мене все, будь ласка!
– А якщо не слаба, то чого ти в музей не йдеш?
Наталка так зиркнула на Марію, що та вирішила за краще піти з номера.
Дівчина причепурилася з дороги. Взяла гроші й пішла вниз, на ресепшн.
– Здрастуйте… Я у вас тут відпочиваю і хотіла б інший номер? Де менше сусідів. Я доплачу.
– Будь ласка, Галино! – прочитала Наталя на бейджику імʼя адміністраторки.
Жінка років тридцяти восьми, на вигляд, сказала у відповідь:
– Ну не знаю, так вже вам треба? Скоро багато виїхати має людей вже.
– Не виїде ніхто. Ну, будь ласка!
І Наталя витягла з кишені гроші. Вона зауважила, що оформляти жінка нічого не стала, але ключі дала.
Наталя вийшла на вулицю і пішла тротуаром, вдивляючись у кожного хлопця, що йшов повз. Траплялися і самотні, і дуже симпатичні на вигляд. І з розумними очима у тому числі. Але Наталя так і не заговорила з жодним із них. Не наважилася.
Тоді вона повернулася до себе в номер. Знайшла у валізі свій зошит, у якому іноді замальовувала ескізи суконь.
Вирвала чистий аркуш і написала записку:
«Молодий чоловіче, я дуже хочу дитину, тут я відпочиваю. Сама живу дуже далеко. Я не хочу знати навіть Ваше ім’я і ніколи Вас більше не потурбую. Чи не могли б Ви провести зі мною якийсь час?»
Поки писала записку – вся спітніла. А ще ж цю записку треба віддати… Комусь. Господи, та як же це вона таке понавигадувала?!
Наталя половину листка склала в чотири рази, щоб сильно не зім’яти, і поклала в кишеню. Спочатку несла, затиснувши в руці, але рука спітніла, і Наталя зрозуміла, що записці настане кінець, якщо вона не прибере її в інше місце.
Вона йшла і намацувала кишеню зверху, коли раптом побачила симпатичного хлопця – він купував воду в автоматі. Наталя зраділа. Він стоїть, а не йде – зручніше буде підійти. Так і зробила.
Підійшла і простягла йому записку тремтячою рукою. Хлопець відпив води, подивився на Наталю, потім на записку, і запитав:
– Ти не можеш говорити?
Голосно спитав. На всю вулицю. Люди, що проходили повз, почали обертатися на них, звертати увагу.
– Ні, – сердито сказала Наталя.
– Ну, і скажи тоді словами, що в тебе там. Що за ігри?
Вона почервоніла, поклала записку назад у кишеню, і пішла геть. Такого вона не очікувала. Що йому важко було розгорнути листок і прочитати, що написано?!
Наталя вперто ходила і пропонувала прочитати записку. Реакцій було лише дві. Або хлопець хитав головою, дивлячись на Наталку, як на дивачку. Або сміявся, примовляючи щось на кшталт: «Ну ти даєш!»
Але ніхто ніяк не знаходився.
До готелю вона плелася вже ні на кого не дивлячись. Зім’яту записку тримала в кулаку. Наталя подивилася на своє відображення у вітрині, коли проходила повз магазин. Що з нею не таке? Симпатична, молода. Фігура гарна. Або… Або вона робить щось не так, і вся її витівка – суцільна нісенітниця?!
Хоча в принципі так і було…
Перед готелем був парк. Наталка пішла туди, сіла на лавку, і заплакала. Намагалася не дуже голосно.
Як прикро, Господи! Нікому вона не потрібна. Навіть просто ніч провести ніхто не погоджується. Ще й думають казна що, мабуть. Та й правильно думають! Недолуга вона. Інакше й не скажеш…
– Дівчино, що з вами? – раптом почула вона.
– Все гаразд, – сказала Наталка, і спробувала заспокоїтися.
Вона витирала сльози з обличчя, без особливого успіху.
– Візьміть.
Дівчина підвела голову. Перед нею стояв хлопець і простягав Наталці хустку в клітинку. Чиста випрасувана хустка.
– Дякую, – схлипнула вона.
Вона простягнула руку, щоб узяти хустку, і впустила свою записку. Молодий чоловік швидко нахилився і підняв зім’ятий листок.
– Ви через це так журитесь? – запитав він.
– Так… Ні… Сама не знаю. Дякую за хустку.
Коли вона витерла очі і глянула на нього, він уже читав записку. Довго читав, і не вірив своїм очам. А потім спитав:
– Це ви написали?
– Я, – покаялася Наталка.
– Це якийсь розіграш? Чи серйозно?
– Я думала, допоможе.
– Скільки вам років?
– Двадцять сім.
– Рано ви зневірилися.
– І нічого й не рано. Віддайте записку!
– Забирайте, – помовчав трохи і сказав він. – Ну… Давайте, я вам допоможу. Тільки щодо імені, що його не треба знати, я не згоден. Мене Андрій звуть.
– Наталя… – відповіла вона.
– Дуже приємно, Наталко. Де будемо проводити час? Я б запросив тебе до себе, але…
– Не треба! Я номер маю.
– Ну, ходімо. Ти скажи мені, який номер. Я піднімусь слідом.
На Наталю навалилася раптом така туга. Вона була певна, нікуди Андрій не підніметься за нею. Навіщо запропонував?
Вона приховала досаду й кивнула. Гаразд. Почекає, а якщо він не прийде – значить, дарма Наталя все це затіяла.
– Наталя…
– Га? – обернулася дівчина.
– Номер який?
Значить, не бреше? Прийде? Наталка сказала номер, і пішла в готель.
Андрій з’явився через п’ятнадцять хвилин. Приніс пляшку ігристого, фрукти й червону гвоздику. Одну.
– Та не треба цього… – почала було Наталка.
– Треба! Що ж я зовсім вже?!
Вони випили склянку ігристого. Довго сиділи і розмовляли – Андрій теж виявився досить скромним хлопцем.
Потім він нарешті поцілував її. Разом вони провели цілу ніч, а вранці, коли Наталка прокинулася, хлопця в номері вже не було.
За тринадцять днів, що залишилися, Андрія вона більше не зустрічала. А потім уже вдома виявилася, що авантюра вдалася. У відпустку Наталя з’їздила недаремно – вона вагітна!
– Ну а хто він взагалі? – допитувалася Дарина.
– Мамо, ну яка різниця – хто? Ми ж із ним одразу домовилися – він просто мені допоможе!
– Так, ну так… А по батькові ти дитині яке даси?
– Мамо, ну яке дам, таке дам! Я ж сама народжуватиму. З моїх слів і запишуть.
– Ну а яке запишуть із твоїх слів?
– Мамо! Ну, Андрійович.
– Думаєш, хлопчик буде?
– Побачимо.
Вчасно народився здоровенький хлопчик. Назвали Микола. Микола Андрійович, та прізвище мамине. Наталя сина дуже любила, ще до народження. А коли побачила, так просто шаленіла від щастя. Ні, яка ж вона молодець, все таки. Все не даремно було! Все не даремно…
…Йшли дні, тижні, місяці. Два з лишком роки минуло. Андрій вкотре застиг, занурившись у свої невеселі думки і дивлячись у вікно. Гримнули двері – повернулася мати.
– Допоможи з сумками! – гукнула вона.
Андрій пішов допомагати.
– Знову нісенітницями займаєшся? – запитала Галина Сергіївна, яка працювала адміністраторкою в готелі. – З’їздив би вже давно, Казанова.
– Та не потрібний я їй! Договір був, що ніхто не шукає нікого. Заміжня вона, напевно. Просто від чоловіка не змогла народити. Напевно…
– У тебе все “напевно”, а сам і не знаєш нічого. Я тобі навіщо знайшла адресу? Їдь, не замайся дурницями. Не можу вже дивитись на тебе!
– Я можу піти, то не дивитимешся.
– Бажано, одразу на вокзал, – єхидно сказала Галина. – Що ти втрачаєш? Ну, заміжня вона, побачиш, і повернешся. Все!
– А якщо…
– А якщо незаміжня, ви поговоріть. Все! – вона помовчала і додала. – Гарна дівка. Мені сподобалася тоді. Смішні. Скромна. І отаке виробляєте з нею. Думати треба!
Якось він зібрався і таки поїхав.
Піднімався на третій поверх п’ятиповерхівки, а ноги не несли. Андрій зібрався з силами натиснути кнопку дзвінка, як раптом двері відчинилися. На порозі стояв маленький хлопчик, а позаду Наталя.
– Ой, – тільки й сказала вона.
– Ти пробач, що я ось так… Але телефона ж твого немає. А адресу мені мама дала. Я довго збирався. Якщо ти одружена, я піду. А це він, так? – Андрій перейшов на шепіт. – Як ти його назвала?
– Микола.
– Гарний хлопчик… Можна?
– Так…
Андрій нахилився й обережно взяв хлопчика на руки.
– Приві-іт! Я – Андрій.
– Він поки що не спілкується до ладу. Стривай… Яка мама тобі дала мою адресу?
– Та моя ж! Вона працює у тому готелі. Ну, на ресепшені. Галина Сергіївна, навряд чи ти пам’ятаєш…
– Я пам’ятаю! Пам’ятаю. Я ще зраділа тоді, що саме вона працювала. Наступного дня була мовчазна якась…
– А ви гуляти зібралися? Давайте я з вами.
– Давайте, – Наталка посміхнулася. – Сумку свою кидай тут, у коридорі.
Вони відвели Миколку на маленьку карусель у дворі. Андрій крутив її однією рукою, другою притримуючи сина.
– Все-таки, ти незаміжня. Я радий… А чому?
– Бачиш, Андрію… – задумливо сказала Наталя. – У нас тут зовсім нема за кого виходити заміж.
– А за мене підеш? – запитав він.
Наталка почервоніла. Вона подивилася на Андрія прямо й сказала:
– Піду! Чого ж ні?
Ну а потім…
Наталя вийшла за Андрія, і вони щасливо живуть разом. У них троє діток.
Чого тільки не трапляється у житті…