Оксана сиділа на пуфику біля вікна і фарбувала свої витончені нігтики.
Наталя дивилася на неї і дивувалася – молодець вона завжди так старанно стежить за собою! Красива дівчина витончена. Волосся акуратно забране. Джинси, модна блузка й туфельки на підборах доповнювали картину.
– Оксано, ти куди збираєшся? – запитала Наталка.
– Друзі в кафе запросили. До речі, ходімо зі мною? Непогана компанія збирається, – відповіла подруга і оцінювально оглянула Наталю.
Вони вже майже рік жили в одній квартирі, винаймають на двох. Коли закінчили навчання, повертатися у рідні місця не захотіли. Працювали на невеликому підприємстві.
Оксана завжди була дівчиною «на виду», привертала до себе увагу. А ось Наталя простіша, і в будь-якій компанії, куди її часом заманювала Оксана, вона залишалася в тіні. Її рідко помічали, і часом вона йшла тихо і непомітно, а подруга потім виказувала їй, що вона надто сама в собі і так і проведе молоді роки на самоті.
Але сьогодні знову покликала з собою. Наталка не встигла відповісти, як Оксана, подувши на свої нігтики, відкрила шафу і обережно витягла сукню на вішачку.
– Ось, я собі купила, але не одягала жодного разу. Приміряй, якщо підійде, то можеш піти в ній, – сказала вона таким тоном, ніби Наталка вже погодилася йти з нею.
Хоча чому б і ні? Сьогодні субота, краще, аніж сидіти одній або блукати вулицями без мети. Гуляти вона любила, але часом це було просто нудно.
І ось дівчата вже готові, три зупинки на автобусі, і вони в центрі міста, де переливаються неоном вітрини і неквапливо походжають гарно одягнені люди.
Компанія в кафе зустріла їх радісно, троє хлопців та одна дівчина Іра, яка сиділа в обіймах з одним із них. Другий хлопець підскочив з місця, посадив спочатку Оксану, а потім відсунув стілець для Наталки. Галантний хлопець, який одразу ж залучив до розмови її Оксану.
Наталя, як завжди, мовчала й усміхалася, тримаючи в руках келих з ігристим, зрідка роблячи невеликі ковтрки. Один із хлопців, який був теж сам по собі, як і вона, раптом звернувся до неї.
– Чим займаєтеся? Вчитесь чи працюєте? – спитав він через стіл, трохи нахилившись у її бік.
– Працюю. Разом з Оксаною в одній установі.
– Зрозуміло. То ви її сусідка по квартирі? Я правильно зрозумів? Не дивуйтеся, вона просто розповідала про вас. А можна на ти?
– Так, зрозуміли ви правильно і можна на ти, – відповіла Наталка і посміхнулася до хлопця.
Але тут заграла повільна музика, він перший підвівся і запросив її на танець. Чоловік виявився високим, худорлявим, трохи незграбним на перший погляд. Але танцював дуже легко.
Наталя трохи бентежилася в його обіймах, а він все щось говорив, говорив їй. Звали його Микола, він навчався на останньому курсі, але був старшим, бо вступив пізніше.
– Ось отримаю диплом і піду на гарну посаду! – говорив він, обдаючи дівчину гарячим диханням, від якого в неї злегка паморочилося в голові.
Чудовий був вечір! Після вечері всі розійшлися по парах і в різні боки. Оксану повів додому її друг, Іра зі своїм хлопцем вирушили на останній сеанс якогось фільму, а Наталя з Миколою довго гуляли вечірнім містом і не могли наговоритися.
Додому вона повернулася пізно, коли Оксана вже лежала в ліжку і переписувалася з кимось в телефоні.
– Тільки недавно розлучилися, а вже строчиш щось, – посміхаючись, сказала Наталка.
– Та це не йому, це Петру. Він у відрядженні, ось і пише, що сумує. Доводиться відповідати.
Усіх кавалерів Оксани Наталя не знала. На її погляд подруга поводилася, звичайно, легковажно. Але треба віддати їй належне, додому вона нікого не приводила і дуже рідко йшла на ніч кудись. Куди не розповідала, а Наталя не питала.
– Ну як тобі Кіт? – запитала Оксана, відклавши нарешті телефон вбік.
– Хто? Що це за безглузде ім’я?
– Прізвисько в нього таке. Перспективний хлопчина, між іншим.
– Тільки давай без жодних прізвиськ. Він Микола. І ти знаєш, мені він сподобався!
– Так, він наче не від цього світу, в хмарах багато літає. Жодних дівчат я поряд з ним ніколи не бачила. Досить сором’язливий для свого віку та й зовнішності. Але ви один одному підходите. Не дарма я тебе запросила. Сподіваюся, ти рада?
– Не знаю. Час покаже. Давай спати, я дуже втомилася, – відповіла Наталя і шмигнула в ліжко.
Але їй не спалося. Згадувалась прогулянка, чоловіча рука, що міцно тримала її долоню. Потім розставання біля під’їзду, очі уважні, які наче чогось чекають. Вона попрощалася і поспішила піти, а він запитав, чи побачаться вони завтра? Звісно, вона погодилася.
І весь наступний тиждень пройшов у бурхливих зустрічах та розставаннях. А в п’ятницю Оксана сказала:
– Я їду на вихідні з Петром на природу в орендований будиночок. Так що не сумуй, подруго. Якщо що, дозволяю надіти мою сукню, раптом у кафе підете.
І цієї ж суботи Микола був запрошений у гості. Перед прощанням з Оксаною Наталка сказала їй:
– Я боюся. Розумієш, у мене ніколи не було серйозних, тим більше близьких стосунків. Не хочу виглядати, як недолуга.
– Усі так виглядають вперше. Не переживай. Лиши все чоловікові, він класний хлопець, йому можна довіритися. Ну все, бувай, – сказала вона, поцілувавши Наталю в щоку і побігла до Петра, який чекав біля під’їзду.
Наталя встигла спекти пиріг за маминим рецептом і чекала на гостя з трепетом. Він приніс букет квітів та пляшку дорогого ігристого. Але Наталя, як завжди, тільки вдавала, що п’є. Вона слухала його розповіді про навчання, які змінювалася не дуже кумедними жартами.
Потім він знайшов на телефоні ту саму музику, під яку вперше запросив її на танець і знову обійняв її.
– У мене завтра день народження, – сказав він. – Можна я знову прийду? Оксана коли повертається?
– У понеділок ввечері. Вона взяла вихідний.
– Чудово! Завтра чекай мене о другій, сходимо в кафе, пообідаємо, а потім до тебе. Підходить?
Сам Микола жив у гуртожитку за два квартали від їхнього будинку і до одинадцятої поспішив додому. Але перед відходом він міцно обійняв Наталку і поцілував так, як вона й уявити не могла.
Весь її дівочий досвід поцілунків і навіть обіймів зводився до легких дотиків до губ. А тут цілий шквал пристрастей, незвичні ласки, які викликали зовсім інші почуття та емоції.
Дівчина нарешті відсунулася від нього. Він прошепотів ніжне слово “люблю” і зник. І це вона гідно оцінила: не став лізти.
Наступного дня з ранку Наталя побігла у магазин по подарунок. Питання «що купити» турбувало її не менше, аніж питання «що вдягнути». Вбиратися знову у сукні подруги не хотілося. Довелося вирішити ці дві завдання.
Собі вона придбала не дуже дорогу, але елегантну трикотажну сукню. А йому, довго не думаючи, вибрала гарний довгий дорогий шарфик приємного сірого відтінку з пензлями по краях для майбутньої холодної та вітряної погоди. Виглядав подарунок досить солідно.
– Ось і зібрала гроші на зимові чоботи, – подумала Наталя з усмішкою, але ні на хвилину не пошкодувала, коли вони щасливі й гарні зайшли в кафе.
Микола, здавалося, не міг на неї надивитись. А подарунку був такий радий, що одразу пов’язав шарфик, хоча погода поки що дозволяла спокійно гуляти без нього.
Після кафе дорогою додому чоловік завів Наталю в один заклад, де замовив дуже смачні коктейлі й попросив підняти келихи за його здоров’я.
Потім обійняв і провів її додому. Дівчина приготувала чай, намагаючись якнайдовше відсунути ту хвилину, коли їй доведеться нарешті ухвалити важливе рішення.
– Залиш все чоловікові, – звучали в голові слова Оксани, викликаючи легкий дзвін у вухах і невелике тремтіння в колінах.
Ранок розбудив їх в обіймах один одного. Ще не розвиднілося до ладу. Микола прокинувся першим, розцілував Наталю, прийняв душ, випив чашку кави і втік. Йому потрібно було на заняття. А вона чомусь розплакалася.
Ось і все. Її доля вирішена, життя розділилося жирною лінією на дві частини: минуле та майбутнє. І вона переступила цю межу. А що на неї чекає тепер?
Увечері, прийшовши з роботи, вона застала вдома Оксану, яка одразу запитала:
– Ну, розказуй! Кохання у вас чи все ще ти мурижиш хлопця?
– Відчепись, – відповіла з усмішкою Наталка, і подруга все зрозуміла.
І навіть похвалила її. А потім заявила:
– Вам з Миколою пощастило. У Петра батьки поїхали, тож я на кілька днів перебираюся до нього. У мене, схоже, пропозиція намічається. Так що квартира у вашому розпорядженні. Я дуже рада за тебе.
Того вечора після роботи Наталка примчала додому як на крилах, приготувала вечерю, накрила на стіл і почала чекати Миколу. Але він не з’явився, а тільки надіслав повідомлення, що прийти не зможе, любить, сумує і до завтра.
Завтра картина повторилася, але без СМС. Телефон постійно мовчав, а на її дзвінки відповідав електронний голос, що вказувало на те, що абонент перебуває поза зоною покриття мережі. Наталка стала неабияк хвилюватися. Оксана порадила їй на роботі:
– Може, щось трапилося? Якщо сьогодні не з’явиться, сходи в гуртожиток і дізнайся, в чому справа.
Ідея Наталці не сподобалася. Але коли ввечері в кімнаті згустилися сутінки, і стояла дзвінка тиша, їй стало не по собі. Безрезультатно ще раз набравши його номер, вона швидко одяглася й пішла у гуртожиток.
Жінка при вході виявилася строгою, пропустити її відмовилася. Пізно вже, та й паспорт вона не взяла, просто не подумала поспіхом. Увійшов якийсь молодик.
– Миколу поклич, скажи, що чекають на нього! – голосно гукнула йому вслід жінка.
Але раптом на сходах зʼявилася… Іра.
Вона міцно трималася за поручні, хода була нетвердою. Дівчина забрала свій паспорт попрямувала до виходу.
Наталя глянула, що в неї на шиї й остовпіла від побаченого.
Вона стояла, як статуя, в стороні і дивилася на Іру, на шиї у якої був… Її знайомий сірий шарфик з пензлями!
Вона вибігла слідом і взяла її за руку.
– Де Микола? – спитала вона різко. – Ти від нього йдеш?!
– Від них. Гульбанять вони, нареченого мого згадують. Не стало Павлика мого, – відповіла Іра і заплакала, поклавши голову Наталці на плече.
Наталка згадала того веселуна в кафе, який був з Ірою, коли вони всі разом зустрілися вперше. Їй стало шкода дівчину. Довелося відвести її до себе додому. Не залишати ж одну в такому стані. Іра всю дорогу розповідала про свого хлопця, і яким він був добрим і як не стало його десь, коли їхав машиною.
Спали обидві неспокійно, Іра часто вставала, пила воду, а потім плакала в подушку. Заспокоїлася тільки вранці. Але тут їх розбудив наполегливий дзвінок у двері. Наталя відчинила, на порозі стояв Микола. На ньому не було обличчя. Він намагався щось сказати, але вона приклала палець до губ і провела його на кухню.
– Я знаю все, – сказала вона. – Мені дуже шкода, Миколо…
– Звідки? Павлик був моїм найкращим другом, а ми Іру загубили. Вона пішла вчора вночі, ніхто не помітив. Додому не прийшла, її батько вже заяву написав…
– Вона в мене. Я вчора зустріла її у вас у гуртожитку, до себе привела.
І тут він знову обійняв Наталю, пошепки просив вибачення, що зник, не хотів, не міг ділитися з нею своїм горем. Вона гладила його по голові, заспокоювала, як могла. Казала, що все одно відчувала це все.
І тут у дверях вони помітили Іру. Нещасна дівчина стояла з шарфиком у руках, мабуть, дивуючись, як він у неї опинився. Очі сяяли якимось тьмяним вогником. Погляд був сповнений туги і ніби звернений всередину. Так, мабуть, виглядає лихо…
Подзвонили її батькові, сказали, де забрати Іру. Він прибув за чверть години і повів дочку, обійнявши за плечі.
А Наталя з Миколою сиділи поруч так само обійнявшись і з цього часу вони не розлучалися. Їх звело разом щось більше, аніж кохання.
А попереду чекало ціле життя, яке часом буває таке швидкоплинне, що треба дорожити кожною його хвилиною…