– Діти мене щодня відвідують, – гордо казала сусідка, і Віра Михайлівна все більше хмурилася.
Варто було жінкам зустрітися у дворі, як Алла Сергіївна починала хвалитися.
– Донька по дому допомагає, а син продукти з крамниці приносить.
– І це щодня? – засумнівалася Віра Михайлівна.
– Так, – підтвердила сусідка. – Жодного дня не минає, щоб не подзвонили і не дізналися, як моє самопочуття, чи не треба чогось.
– І коли тільки час знаходять… – пробурмотіла Віра Михайлівна.
– Ну вже для рідної матері знаходиться час, – усміхнулася співрозмовниця. – Я їх одна ростила, на ноги ставила, найкращим шматком поступалася, тепер їхня черга прийшла. А твої що? Не відвідують тебе?
– Ніколи їм, дзвонять тільки іноді, – насупилася жінка. – Наталя у Києві працює, у неї робота відповідальна, кар’єру робить. Андрій на заробітках, сюди приїжджає рідко.
– І що, тобі зовсім не допомагають?
– Ну, так допомагають, – повинна була визнати Віра Михайлівна. – Коли грошей підкинуть, коли путівку в санаторій візьмуть.
– Теж непогано, – покивала сусідка. – Але тільки коли діти поряд живуть, воно все ж таки краще.
Коли сусідка пішла, Віра Михайлівна вирішила зателефонувати дочці.
– Ти чого дзвониш, мамо? Сталося що? – тривожним голосом спитала дочка.
– А що, обов’язково має щось статися, щоб матері подзвонити? – насупилась та.
– Мамо, якщо все гаразд, я кладу слухавку, у мене ж робота, – у голосі Наталії з’явилися роздратовані нотки.
Відповідальна посада потребувала постійної уваги і відволікатися на розмови жінка не могла.
– У тебе завжди робота! Невже не знайдеться хвилинки з матір’ю поговорити? – з образою в голосі промовила Віра Михайлівна.
– Мамо… – простогнала дочка.
– Ось так ростиш вас, про себе не думаєш, все найкраще вам віддаєш, а потім ні в кого немає часу! Зовсім забули, закинули!
– Ну що ти таке кажеш? Ми ж тобі дзвонимо щотижня по черзі, грошима допомагаємо, на відпочинок відправляємо щоліта.
– В інших людей діти як діти, щодня матір навідують, дзвонять вранці, в обід і ввечері, а мені навіть хвилини приділити не хочуть. Тільки гроші одні в них на думці! Дзвінки раз на тиждень – це все, що мати заслужила? – гнула свою лінію Віра Михайлівна. – Грошами та путівками відкуповуєтесь?
– Мамо …
– Не дбаєте про матір, зовсім не думаєте! – вигукнула наостанок та й поклала слухавку.
Походивши трохи квартирою, вона вирішила зателефонувати синові, але Андрій, як це часто бувало, опинився поза зоною доступу, і Вірі Михайлівні довелося змиритися. Однак слова Алли Сергіївни не давали їй спокою, а думки про те, що діти її не люблять і належної турботи не виявляють, нахабно влізли у неспокійні сни.
Подумавши тиждень, Віра Михайлівна вигадала хитрий план.
– Ох, Наталко, ти б приїхала, чи що, – жалібно стогнала в трубку мати. – Мені потрібна твоя допомога.
– Що сталося? – захвилювалася жінка.
– Та я тут з автобуса виходила, і невдало ступила. Ось тепер і проблеми маю.
– Ох, ти ж… – засмутилася дочка. – Звичайно, я приїду. У мене відпустка якраз. Ми з чоловіком на море збиралися. Ну, що ж, доведеться йому одному з дітьми їхати.
Задоволена Віра Михайлівна цілий місяць насолоджувалась увагою доньки та з гордістю поглядала на Аллу Сергіївну, коли їм траплялося зустрічатися біля під’їзду, куди Наталя регулярно виводила матір на прогулянку.
– Ти б частіше приїжджала матір відвідати, – закидала вудку Віра Михайлівна щоразу, коли вони сідали вечеряти. – А то й перебралася б до мене ближче.
– Я не можу все покинути, – заперечувала дочка. – У мене там сім’я, друзі, робота. Та й діти до своєї школи звикли. Куди я поїду? Та й навіщо?
– Як навіщо? А хто матері допомагатиме? Якби мене хтось по магазинах на машині возив, як мою сусідку Аллу Сергіївну, то мені не довелося б на громадському транспорті пересуватися, – з образою відповідала мати, натякаючи на обставини своєї «проблеми».
Наступного разу Віра Михайлівна задумала вмовити сина. Вона вважала, що його заманити було легше. Андрій, молодший із дітей, завжди був чутливим хлопчиком, до того ж сім’ї поки що не завів.
– Приїжджай, Андрійку, мені потрібна допомога! – просила жінка. – Ремонт хочу зробити, без чоловічої руки ніяк!
– Мамо, я ж працюю, – говорив син. – Найми бригаду з тямущим майстром, а грошей ми тобі цього місяця більше дамо.
– Та на що мені ваші гроші! – почала непокірлива мати.
Але швидко одумалася:
– Тобто гроші, звичайно, потрібні, інакше як самотній пенсіонерці виживати? Але невже ти допустиш, щоб твоя мама, яка ночей не спала, коли ти нездужав, і на останні гроші купувала тобі цукерки в дитинстві, покладалася на чужих людей у такій важливій справі?
Віра Михайлівна добре знала, на які кнопки варто натиснути, щоби сина хвилювала совість.
– Гаразд, – зітхнув Андрій. – Попрошу відпустку власним коштом, думаю, на місяць відпустять.
Поки йшов ремонт, мати мало не щовечора заводила одну і ту ж розмову.
– А от якби ти тут жив, то тобі не треба було б хвилюватись про матір. І на вечерю міг би щодня приїжджати, – говорила жінка, пригощаючи сина пиріжками на кухні зі свіжим ремонтом.
– Не можу я, мамо, – відповів Андрій. – Тут місто маленьке, у мене ніяких перспектив. Адже я з дитинства хотів звідси вибратися, як і Наталя.
Син невдовзі поїхав, а задоволена посмішка Алли Сергіївни не давала спокою Вірі Михайлівні.
Жінка не залишала спроб переконати дітей переїхати ближче, щоб мати можливість отримувати їхню увагу не рідше, ніж суперниця. Черговий план жінка виношувала півроку, доки нарешті не наважилася.
***
Вона не піднімала слухавку всі вихідні і вже тиждень не відповідала на повідомлення дітей у месенджерах – нехай похвилюються! А то, бач, кинули матір, по різних містах роз’їхалися і своїх обов’язків виконувати не хочуть!
Першою не витримала дочка.
– Що сталося?! Ти чому не відповідаєш на дзвінки? Н читаєш повідомлення?! – Наталя влетіла до квартири, тягнучи за собою валізу на коліщатках.
– Я, мабуть, не чула дзвінків, – слабким голосом відповіла мати. – Задрімала. Або ще що… А повідомлення я не читала… Щось сили зовсім немає.
– Ти викликала швидку? Тиск міряли? Не можна ж нас так хвилювати!
– Та була я в спеціаліста, нічого він мені не сказав до ладу, пігулки тільки виписав, – відмахнулась мати.
– Лежи, я зараз переодягнусь і подивлюся, що тут у тебе…
Віра Михайлівна пристрасно заплющила очі і почала спостерігати через напівопущені повіки за метушнею дочки.
– Ну, хоч холодильник повний, – долинув до хитрої Віри Михайлівни голос доньки. – Ти давно вже так лежиш?
– Та вже більше тижня, – простогнала мати.
“Ех, прокололася з продуктами!” – подумки сварила себе жінка. – «Доведеться щось вигадувати».
– Мені сусідка Алла Сергіївна продуктів купила, – сказала вона перше, що спало на думку.
Подумавши, додала:
– Їй неважко, вона дітей своїх попросить, і вони їй усе принесуть.
“А ось так добре!”, – похвалила вона себе. – «Треба частіше нагадувати невдячним дітям про їхню відповідальність».
– Ти пігулки якісь приймаєш? – продовжувала допитуватись дочка.
Віра Михайлівна була жінкою міцного здоров’я, і жодних пігулок у її будинку не було, але від сусідки, яка вічно маялася якимось недугами, знала деякі назви. Нарікаючи на марні витрати, жінка вирішила купити і собі деякі з них, назви яких запам’ятала з розмов з Аллю Сергіївною.
– Нічого собі! – не втрималася від вигуку дочка, коли мати показала їй все.
– Чому ж ти не сказала, що так сильно нездужаєш, мамо? – на очах дочки виступили непідробні сльози, і душа Віри Михайлівни наповнилося теплом.
Значить, хвилюється дочка, переймається її здоров’ям.
– Гаразд, лежи, відпочивай, я поки що обід приготую, – сказала Наталя і, прикинувши двері, вийшла з кімнати.
Віра Михайлівна, заколисана добрими думками, сама не помітила, як заснула. Розбудили її голоси у коридорі. Прислухавшись, жінка зрозуміла, що чує голос сина.
– Андрію, – слабким голосом покликала мати.
За хвилину син з’явився на порозі кімнати.
– Ти приїхав, – простогнала жінка.
– Так, мамо. Наталка подзвонила мені і сказала, що ти погано почуваєшся. Я відпросився на роботі і приїхав першим же рейсом, – схвильовано сказав Андрій, влаштовуючись на краєчку ліжка матері.
– Не турбуйся, – продовжив він, взявши жінку за руку. – Я буду звільнятися. Буду тут роботу шукати.
– Я теж написала заяву, – вторила йому Наталя. – У нас є філія у твоєму місті. Звичайно, мою посаду мені тут не дадуть, але що робити, твоє благополуччя дорожче.
Віра Михайлівна лежала, заплющивши очі. Брат і сестра ще щось говорили схвильованими голосами, запевняли матір, що не залишать її, і вголос планували майбутні зміни у житті. Віра Михайлівна насолоджувалась увагою та турботою дітей, хвалила себе за кмітливість, а совість її не турбувала…
***
– Я дивлюся, діти твої приїхали, – зауважила Алла Сергіївна за кілька днів.
– Скучили, провідати вирішили, – не без гордості відповіла сусідка.
Вона сиділа у дворі на лавці, куди їй допоміг вибратися дбайливий син.
– Думають назовсім сюди переїхати. Наталка переведеться, а Андрієві доведеться іншу роботу собі підшукати, щоб ближче до матері бути.
– А чого вони раптом усе кинути вирішили? Не шкода їм гарну роботу втрачати? Чи …
Сусідка не домовила і з підозрою дивилася на Віру Михайлівну.
– Ти занедужала, чи що, Віро? Невже все так погано?
Віра Михайлівна багатозначно зітхнула. Підтверджувати припущення сусідки вона не стала, але й не заперечила.
– Ох, ти ж… – сплеснула руками та, по-своєму витлумачивши мовчання тієї. – А мені Наталя щось таке казала, а я не повірила. Не могла, кажу, наша Віра Михайлівна занедужати, ніяк не могла! Тільки вчора з магазину величезні сумки несла, а позавчора в парку ходила… А Наталка твоя мені ще дякую сказала за допомогу якусь…
Віра Михайлівна змінилася на обличчі. Як вона не подумала, що сусідка може її видати!
Сьогодні донька займалася пошуками житла, а син залишився доглядати матір, але ввечері вони виявляться всі разом в одній квартирі.
Наталія була відсутня недовго.
– Швидко ти, Наталко, – як ні в чому не бувала почала мати. – Невже так скоро знайшла житло? Сподіваюся, недалеко від мого дому?
– Я не шукала житло, – похмуро відповіла дочка. – Після того, як зустріла твою сусідку, я по квитки поїхала. Ми з Андрієм повертаємось.
– Ти про що? – не зрозумів той. – Ми не можемо поїхати, мама нездужає!
– Мама в порядку, – заявила сестра і коротко розповіла братові все, що дізналася від сусідки.
– Вона просто маніпулює нами! Хоче, щоб ми все покинули та переїхали до неї. Їй начхати на те, що ми кинемо хорошу роботу, зручне житло та звичне життя!
– А ви тільки за свої заробітки тримаєтесь! – зупинила дочку Віра Михайлівна. – Матері уваги зовсім не приділяєте!
– Але ж там наше життя! – Заперечив син, здивований почутим.
– Ви маєте насамперед про мене думати, а не своє життя влаштовувати! Я коли вас виховувала, про себе не думала, і тепер ви повинні!
Але Наталя з Андрієм більше не слухали, вони швидко зібрали речі та вийшли за двері.
Тепер діти рідко спілкуються з матір’ю, вони так само допомагають їй грошима, але щомісячна допомога суттєво зменшилась. Віра Михайлівна більше не спілкується із сусідкою, а та, побачивши колишню приятельку, тільки зі співчуттям зітхає.