– Наталю, ну ти ж не відмовиш, правда? – голос тітки звучав лагідно-ласково, ніби це вона надавала послугу, а не просила допомоги.
Наталя застигла біля вікна, заплющивши очі. Ця розмова була їй надто добре знайома. Наразі доведеться переглядати свої плани, щоб допомогти сім’ї.
– Що сталося? – спитала вона, знаючи відповідь.
– Племінці твоїй англійська потрібна! – затараторила тітка так швидко, наче переживала, що Наталя встигне відмовитись. – Контрольні скоро, а вчителька зла, двійки ставить усім поспіль. А ти у нас мову знаєш. Ну підтягни дівчинку трохи, га?
Наталя стиснула зуби. Вона вже займалася із п’ятьма дітьми з їхньої «дружної родини». Абсолютно безкоштовно. Але відмовляти не можна.
– Добре, – видихнула вона.
…У їхній родині допомога рідним була чимось обов’язковим. Батьки Наталії змалку вчили її, що всі повинні триматися разом, що не можна кидати своїх. Вони ніколи не шкодували грошей, часу, сил. Якщо родичам потрібна була підтримка, вони завжди приходили на допомогу.
– Колись і нам допоможуть, якщо знадобиться, – твердила мама.
Наталя вірила.
Батьки не були багатіями, але вели невеликий бізнес. Вони жили скромно, але впевнено трималися на плаву. Цього виявилося достатньо, щоб стати спонсорами для всієї рідні. Хтось приїжджав у Київ і не хотів витрачатися на готель, тож залишався у них. Якщо потрібні були гроші – зверталися до них, обіцяючи віддати, але далі за обіцянки справа зазвичай не йшла. Якщо потрібно влаштувати родича на гарне місце, йшли до тата.
Наталя теж не залишалася осторонь. Після отримання диплому вона відразу стала безкоштовним репетитором для племінників, двоюрідних братів і сестер, нескінченних далеких родичів. Наталка роками займалася з їхніми дітьми, незважаючи на власну втому та нестачу часу.
Вона була впевнена: коли їхній сім’ї знадобиться допомога, рідні підтримають їх так само, як вони підтримували всіх.
Це зіграло з нею злий жарт.
– Ви впевнені? – голос Наталі здригнувся, пальці вчепилися за край столу.
Спеціаліст дивився на неї спокійно, але в очах читалося співчуття. Він вже неодноразово повідомляв подібні новини і знав, що жодні слова не зможуть пом’якшити новину.
– Ми перевірили все декілька разів, – тихо відповів він. – Потрібно розпочинати процедури якнайшвидше.
Наталя кивнула, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Думка про те, що вони не одні, здавалася єдиною рятівною соломинкою в темряві, що насувається.
У хаті стояла гнітюча тиша. Батько сидів у кріслі, дивлячись в одну точку. Мама ходила по кімнаті, стискаючи телефон, але так нікому й не подзвонила. Наталя дивилася на батьків та усвідомлювала, що у цій боротьбі вони не мають права програти.
– Ми впораємося, – твердо сказала вона, зупинивши мовчання. – Нас багато. Боротимемося.
Батько важко зітхнув, не зводячи очей.
– Але ж гроші… Це дуже дорого для нас.
– Гроші знайдемо. Не думай про це, – впевнено відповіла мама.
І вони почали шукати.
Довелося продати все. Наталя розлучилася зі своєю квартирою. Батьки вивели заощадження з бізнесу. Вони віддали машини, золото, навіть меблі. Але цього все одно не вистачало. Тоді вони зробили те, що здавалося природним: звернулися до сім’ї, тих людей, яким стільки років допомагали.
– Рідні, у нас біда, – голос мами тремтів, але вона трималася. – Нам потрібна допомога. Будь-яка сума, хто скільки зможе.
У відповідь тиша, а потім співчутливі зітхання.
– Ну, тримайтеся там, – сказала одна з тіток. – Ми допомогли б, але ви самі розумієте, час зараз непростий…
– Ой, як шкода, – повторював дядько. – Але ми сина одружуємося, великі витрати, самі влізли в борги…
– Я дала б, але все на депозиті, зняти не можу, – незворушно повідомила троюрідна сестра.
Наталя слухала все це і не вірила. Ті, хто роками користувався їхньою добротою, тепер не могли скинутися навіть по кілька тисяч.
На заклик про допомогу відгукнувся лише один родич. Далекий, з боку матері. Він перевів трохи, але Наталя знала, що для нього це значна сума, тому була вдячна.
– Вибач, що не більше, – винувато сказав він телефоном.
– Все одно дякую, – насилу видавила вона, ледве стримуючись, щоб не поскаржитися на інших.
Після цього Наталя вимкнула телефон та стиснула кулаки. Вони впораються. Навіть якщо ніхто, окрім них самих, у це не вірить.
Довелося вдатися до радикальних заходів.
– Ми що, правда, беремо кредит під заставу квартири? – голос Наталії тремтів, вона схопилася за голову.
– Ми не маємо вибору, – втомлено відповіла мати.
Вони сиділи на кухні, оточені купою паперів, підрахунками, графіками платежів. За вікном згущалися сутінки, але ніхто навіть не думав увімкнути світло. Треба було заощаджувати.
– Ми втратимо все, якщо не впораємось, – тихо сказала Наталя.
– А як зупинимося, втратимо батька, – заявила мати.
Настала тиша.
Гроші прийшли швидко, але їх одразу не стало. Кожна гривня йшла на процедрури, кожна копійка перетворювалася на надію. Наталя перестала рахувати, скільки разів вони їздили до лікарні, скільки призначень та аналізів було за цей час.
Батькові стало краще. І це єдине, що мало значнення.
– Реакція позитивна, – сказав спеціаліст, зсуваючи окуляри на чоло. – Але рано розслаблятися. Попереду довгий шлях все може змінитися.
Мама видихнула, Наталя кивнула. Вони знали і були готові до цього.
Працювати доводилося на знос. Мати абияк підтримувала рештки бізнесу, але цього було мало. Вона бралася за будь-який підробіток, вела бухгалтерію у двох компаніях, постійно вешталася по зустрічах. Наталя працювала у три зміни: вдень основна робота, увечері репетиторство, вночі – переклади на фрілансі.
– Коли ти спала? – спитала якось мати, зустрівши її на кухні о п’ятій ранку.
– Не пам’ятаю, – Наталя хрипко засміялася, наливаючи кипʼяток у чашку.
Вони глянули один на одного і водночас усміхнулися. Їм тяжко, але вони не здадуться.
…Два роки пішло на боротьбу. Два роки втоми, безсонних ночей, нервів, нескінченних цифр, планів, економії на всьому. Але наприкінці цього шляху батько вже міг сам ходити до лікарні, поступово повертався до бізнесу, знову ставав самим собою.
Якось увечері він сів за стіл, подивився на дружину та дочку і тихо сказав:
– Дякую вам.
Наталя не відповіла. Просто взяла його руку у свої та міцно стиснула.
Лише після цього сім’я знову замаячила на обрії.
– Наталю, привіт, рідна! – радісно щебетала тітка у слухавці. – Ви щось зовсім зникли, не дзвоните, не пишете. Як там тато? Все гаразд?
Наталя вчепилася в підлокітник крісла, ніби не вірячи, що ця розмова справді відбувається. Голос тітки звучав так невимушено, ніби останні два роки не існували, ніби не було сліз, розпачу, біганини лікарнями.
– Так, все добре, – відповіла вона рівним голосом.
– От і чудово! – одразу ж пожвавішала тітка. – А то ми думали, що ти на нас образилася. Але ж сім’я має розуміти та прощати, правда?
У Наталії різко пересохло у горлі.
– Ти хотіла щось спитати? – сказала вона, здогадуючись, що родичці щось знадобилося.
На тому кінці дроту повисла незручна пауза, а потім було щось очікуване:
– Та ось, племінник у Київ переїжджає, йому б десь перекантовуватись, поки житло шукає…
– Вибач, але ми зайняті. Батько проходить реабілітацію, нам не до гостей.
Наталя поклала слухавку, не чекаючи на відповідь.
Після одужання батька телефон не замовкав. Рідня, яка два роки обмежувалася сухими смсками у свята, раптом згадала про їхнє існування. Ображалися, що Наталя не виходить на зв’язок, звинувачували в черствості, вдавали, ніби нічого не сталося.
– Ми ж сім’я! – обурювалася двоюрідна сестра. – А ти поводиться так, ніби ми чужі.
– А чи не так? – спитала Наталя.
Родичі, які два роки знаходили гроші на дачі, весілля та вклади, тепер не розуміли, чому до них більше не тягнуться із теплом.
– Ніхто вам нічого не винен! – Заявила одна з тіток.
– Як і вам, – зауважила Наталя.
Минуло ще три роки. Життя поступово увійшло у звичне русло. Кредит був виплачений, бізнес батьків відновився, Наталя нарешті взяла нову квартиру в іпотеку. Вони більше не жили з почуттям, що балансують на межі, і могли вільно зітхнути.
Про родичів вона згадувала рідко, тільки коли хтось із них знову намагався «помиритися», сподіваючись на колишню щедрість. Сім’я називала їх «мажорами», звинувачувала у гордині. Родичі ніби забули, як самі відмовили у допомозі.
– Вони просто заздрять, – якось сказав батько, зачиняючи двері після чергового «випадкового» візиту.
Наталя посміхнулася.
– Можливо.
Вона більше не сердилась, не тримала образ, але й вірити в цю «сім’ю» більше не збиралася. Тепер вони допомагали тільки один одному і тим, хто справді цього заслуговував.