Коли Петро зайшов у її кабінет, Наталя зраділа.
– Як добре, Петре, що ти прийшов сам! – вигукнула вона, потираючи руки. – Сідай навпроти, а я буду сваритися.
Ти що, зовсім знахабнів?! Вчора я не могла додзвонитися до тебе цілий день! У тебе що, телефон не працює? Чи ти навмисно вирішив ігнорувати дзвінки своєї директорки?
Що ти мовчиш, Петре? Скажи що небудь!
Петро, за звичкою, хотів почати виправдовуватися, але раптом згадав, навіщо прийшов і посміхнувся.
– Все? – запитав він. – Ще питання будуть, Наталю Володимирівно? Я розумію, що вам, як самотній жінці, в неділю робити нічого, ось ви й думаєте тільки про роботу.
А я, між іншим, сімейна людина. У мене дружина й діти. Двоє. Обидва хлопчики.
– Що-о-о? – директорка фірми застигла, не розуміючи, що відбувається. – Ти, що, Петре, забув, хто я така? Ти як зі мною розмовляєш?
– Ні, Наталю Володимирівно, я не забув, – Петро поклав на стіл директорки аркуш паперу, який весь час тримав у руках. – Ось, підпишіть мою заяву за власним бажанням, і ми будемо з вами розходитися.
Одразу кажу – мені від компанії жодних виплат не треба. Я знаю, що ви після моїх слів нічого не виплатите.
Але якби ви знали, як я мріяв про цей момент, коли викажу вам все! І ось, він настав, цей момент!
Найщасливіша мить за всі мої п’ять років роботи на вас!
– Я не зрозуміла, а про що ти мріяв? – Наталя була повністю розгублена.
– Про це мріють усі співробітники нашої – точніше – вашої фірми, але… – сказав Петро. – Ви ж їм платите великі гроші, і вони за це готові терпіти все. Але я втомився. Все, Наталю, Володимирівно! Все! Я від вас іду!
– Стривай, Петре, я не зовсім розумію… – заметушилися жінка. – Ти, що, серйозно? Ти зібрався звільнятися?!
– Я не зібрався, – сказав той. – Я вже звільняюсь. Якщо ви навіть не підпишите мою заяву, я все одно піду. Я знайшов собі інше місце. Там я, правда, отримуватиму вдвічі менше, але мені на життя вистачить. Аби тільки не бачити вас!
– Стривай-чекай… – Наталя взялася за голову, і почала поправляти свою пишну шевелюру. – Петре, що трапилося? Чому ти не хочеш мене бачити? І в тебе, здається, кредит на квартиру! У тебе, ти сам кажеш, сім’я, діти… Тобі треба багато грошей!
– О, так, Наталю Володимирівно! – Петро єхидно посміхнувся. – Гроші, мені, звісно, потрібні, але не такою ціною.
– Що значить – не такою ціною? У нас у фірмі щось не так?
– Наталю Володимирівно! – Петро раптом різко перестав усміхатися. – Ви що, справді, не знаєте, що вас не люблять усі наші співробітники? Усі без винятку.
– Як це? – Наталя витріщила на свого співробітника очі. – З чого ти взяв, Петре, що мене не люблять? Цього не може бути! При зустрічі зі мною усі посміхаються. І ти завжди посміхався мені. У нас все прекрасно.
– Так?! Хіба ж це чудово, що ви не даєте нам відпочити ані вдень ані вночі, ані в робочі дні, ані на вихідних? Ви можете подзвонити мені додому о третій ночі і запитати про якусь дрібницю.
– У нашій роботі немає дрібниць! – ахнула директорка. – Ми з вами заробляємо гроші. Це бізнес. А бізнес – безперервний процес.
– А нічого, що всі ваші співробітники мають ще й сім’ї? Сім’я для сімейної людини завжди на першому плані.
Я поки працював у вашій компанії, не був у відпустці жодного разу, Наталю Володимирівно! Жодного разу!
– Ну і що?! Я теж не була у відпустці! Зараз часи такі, не до відпусток.
– Скажіть, Наталю Володимирівно, а ви були колись заміжня? – раптом запитав Петро.
– Що?! – Наталя від такого питання оторопіла. – Яке твоє діло, Петре?
– Значить, не були… А ви були закохані у чоловіка? Хоча б раз! Ви ж гарна жінка. Точніше, ви були гарною жінкою…
– Петре! – її гнівному голосі почулося попередження, що він зайшов занадто далеко.
– А тепер ви… – Петро уже ні за що не переживав. – Я маю вам це сказати, Наталю Володимирівно, поки не пізно. Ви, наче, зовнішньо й жінка. Але коли ви розмовляєте з колегами, нам здається, що ви забули – що таке бути справжньою жінкою.
– Петре… Ще одне слово, і я…
– Ви звільните мене, так? Так я вже! Тож дослухайте мене до кінця. Так ось, Наталю Володимирівно, ви загралися у директорку.
Ви, колись красива, тендітна і ніжна, ласкава й чарівна жінка, стали якимось мужиком в найгіршому варіанті, який поставив гроші вище за все на світі.
Ви ж були б прекрасною дружиною… І матір’ю… Мабуть…
– Петро, замовкни! – вигукнула вона. – Я тобі зараз влаштую!
– Але ви захопилися. Це ж так захоплююче – заробляти величезні гроші.
Але ще трохи, Наталю Володимирівно, і ви, з людини, станете машиною, яка штампує банкноти.
Ви думаєте – чому я це говорю? Бо нещодавно я сам себе відчув такою машиною.
Але вчора, коли ви знову почали у вихідний дзвонити мені додому з приводу якоїсь нісенітниці, вже не витримала моя дружина.
Спочатку ми з нею довго сварилися, а потім…
Я побачив її очі, очі своїх дітей, і мені стало соромно.
За те, що я теж майже став, як ви. Але очі рідних мене розбудили. А вас… Хто вас зможе розбудити? Може, мої слова допоможуть вам? Якщо ні, то мені вас щиро шкода…
Скоро ви остаточно все втратите. Ще трохи, і ви постарієте… І дорога до звичайного людського щастя буде назавжди закрита. Так, це не моя справа, але хтось мав вам це сказати.
А тепер, підписуйте мою заяву, і прощавайте…
– Ну і йди! – Наталя Володимирівна схопила ручку і розмашисто поставила на заяві свій підпис. – Ти ще пошкодуєш! Про все пошкодуєш, Петре! Проситимешся назад, але я тебе не візьму!
Він усміхнувся, взяв підписану заяву, й поніс її у відділ кадрів.
Тільки коли Петро вийшов, Наталя помітила, що її руки тремтять.
– Що ж це таке… – вона схопила телефон і набрала номер своєї мами.
У слухавці одразу почувся її радісний голос.
– Наталочко, привіт! – вигукнула мати. – Нарешті ти подзвонила сама. У тебе щось сталося?!
– А чому ти запитуєш, мамо? – здивувалася Наталя. – З чого ти взяла, то в мене щось трапилося?
– Ну, ти ж не дзвонила мені майже пів року… – сказала жінка. – Тому я й вирішила, що в тебе щось не так…
– Як це пів року?! – ахнула Наталя. – Мамо, про що ти говориш? Ми ж розмовляли тобою тиждень тому!
Наталя застигла з телефоном в руках, не розуміючи, про що це таке говорить її мати.
– Ну так, ми розмовляли. Але це я тобі подзвонила. А щоб ти сама набрала мій номер… Востаннє це сталося дев’ятого травня. А зараз уже кінець листопада.
– Хіба пів року?! – розгубилася дочка. – Невже це було так давно?! Мамо, можна я до тебе сьогодні зайду?
– Звісно! Звісно, приходь! Я буду щаслива!
– Все, тоді до вечора, – Наталя швидше поклала слухавку, й одразу ж набрала номер своєї давньої подруги.
– Тамаро, привіт, – якомога невимушеніше привіталася вона.
У відповідь почулося холодне:
– Здрастуйте, Наталю Володимирівно.
– Тамаро, що сталося? – одразу обурилася Наталя. – Чому ти називаєш мене по-батькові? Ми ж з тобою подруги!
– А що, можна вже не по-батькові? – ще холодніше запитала Тамара. – Минулого разу ти виказала мені, за те, що я говорила з тобою занадто відверто.
– Коли це таке було?! – не вірила своїм вухам Наталя.
– А коли я вирішила зайти до тебе в офіс, як до давньої подруги.
– Ох, тоді… Але ти, теж, додумалася, при моїх працівниках називати мене просто на ім’я. Бо ж я, як-не-як, директорка фірми!
– От-от. А я – недолуга, і тому, тобі краще від таких подруг триматися подалі.
На цих словах зв’язок із подругою перервався, і Наталя зрозуміла, що Тамара не хоче з нею говорити.
Директорка сиділа за столом, наче її обдало крижаною водою.
– Це що за день такий сьогодні? Весь світ проти мене?
Вона набрала ще один номер.
– Привіт, Вікторе! – привіталася вона з чоловіком, який ще місяці три тому претендував на її руку і серце.
– А, це ти? – байдуже промовив чоловік. – Чого дзвониш? У якій такій справі?
– Ну, чому ж одразу у справі? Ось хочу дізнатися, як ти поживаєш? Не сумуєш за мною?
– Добре я поживаю, Наталко. Дуже добре. До речі, можеш мене привітати, скоро я одружуся.
– Як, одружишся?! – оторопіла вона. – На кому?!
– Ну, зрозуміло, що не на тобі. Скільки можна було на тебе чекати? Адже ти відмовилася від мене за власним бажанням. Бо вся у справах. У тебе, я так зрозумів, час нескінченний, а я скоро постарію. Тому мені потрібна дружина, яка, якщо що, зможе подати склянку води на старості.
Тож якщо ти дзвониш у справі, то я тобі, звісно, допоможу, по давній дружбі. А якщо не по ділу – вибач, у мене теж з’явилися справи.
– Ну, і ти вибач… – вона поклала слухавку. – Боже, що ж це таке відбувається? – знову забурмотіла вона. – Невже й справді, я надто загралася в директорку?
…Вона не стала чекати вечора. Вже через годину жінка плакала на плечі у мами, а та гладила її по голові, як маленьку дівчинку, і примовляла:
– Це добре, що ти нарешті згадала, хто ти насправді… А я вже грішним ділом думала, що ти остаточно стала черствою…
– Ну чому черствою? – переживала Наталя. – Невже жінка не має права заробляти багато грошей?
– Звісно, має. Але до чого тут це? Ти сама що хочеш, доню? Тільки багато грошей?
– Ні! Не тільки… Ще я хочу, як Тамара… У неї троє дітей, мамо! Вже троє… А в мене… У мене тільки дві квартири… І дача, де я жодного разу не була… Я одна – самотня, мамо… Якби не ти, мене б не стало… Як добре, що я маю тебе…
– Добре… – сумно зітхнула мама. – Але тобі треба щось змінювати у твоєму житті… Терміново змінювати…
– Може, мені теж написати заяву за власним бажанням?
– Що? – не зрозуміла мати.
– Тільки я не знаю, у кого цю заяву підписувати… Гаразд, мамо, я спробую жити по-іншому.
Наталя поклала голову на мамине плече і задумливо повторила:
– Чесне слово, спробую…