– Ні! – думала Наталя. – Тільки не це! Будь ласка! Андрію Володимировичу! Ну, назвіть ви і моє імʼя теж!
Я працюватиму! Я чудово працюватиму, я зроблю все, що потрібно, я взагалі можу зробити роботу за весь відділ сама.
Тільки, будь ласка, назвіть моє імʼя теж! Я не хочу бути вдома всі ці дні одна!
Бідна Наталя… Вона сиділа за столом у великому кабінеті, на своєму робочому місці, двадцять дев’ятого грудня, напередодні Нового року і новорічних канікул.
Сиділа і благала.
Звісно, благала вона не вголос. Але їй так треба було, щоб начальник включив і її теж у список співробітників, які виходитимуть на роботу в ці зимові святкові дні…
– Значить, так. Світлана, Марина, Іра, Олена. Наказ на вас, дівчатка, я підготував. Кожна виходить на два дні. Дати можна вибрати самим. Оплата буде за подвійним тарифом. Щоб до десятого січня звіт був готовий, – невблаганно оголосив начальник відділу.
Але невблаганно це звучало тільки для Наталки. І тільки тому, що її імені у списку не було.
Дивна річ. Зазвичай люди так втомлюються від щоденної рутини й роботи, що чекають на ці чарівні десять днів, щоб просто відпочити і хоч трохи розслабитися.
Але ті, кого назвав начальник, у принципі були не проти трохи заробити за свята, і він чудово це знав, тому й викликав саме їх.
Наталя ж, на його думку, живе одна, ні чоловіка, ні дітей, ні кредит – навіщо їй зайві гроші? Та й у роботі вона завжди була кращою. Все робила швидко, чітко, правильно. Той звіт за минулий рік, який він очікував від решти співробітників, вона здала ще тиждень тому.
Тому, звісно, її він в наказ не включив.
Наталя, не почувши своє імʼя, втім, так само, як і всі попередні роки, дуже засмутилася. Андрій Володимирович, оголосивши злощасний список, радісно додав:
– Ну що ж, усіх із наступаючим. Сьогодні можете піти додому на годину раніше, Новий рік. Побачимося вже у новому році! – і, радісно гримнувши дверима кабінету, пішов.
Цей звук дверей пролунала для Наталі дуже неприємно. Очі сповнилися сльозами, а душа незрозумілим, величезним переживанням.
Дякувати Богу, ніхто її емоційного пориву не помітив. Усі колеги були надто захоплені веселим щебетом. Вони так зраділи, що начальника сьогодні вже не буде, що вирішили залишити всі важливі справи до січня і просто насолодитися цим днем.
Хтось із жінок одразу ж кинувся дзвонити чоловікові, щоб порадувати його і попросити забрати з роботи раніше, хтось розмовляв по телефону з дітьми, радіючи, що нарешті настали канікули, і всі оцінки за чверть виставлені. І хай вони не такі хороші, як хотілося б мамі, але сьогодні, за два дні до Нового року, це вже здавалося такою дрібницею.
Хтось одразу кинувся в інтернет шукати нові цікаві рецепти до новорічного столу, а хтось дзвонив у службу доставки, сварячись і з’ясовуючи, де ж застрягла посилка з новорічною сукнею. Бо ж яке свято без нової сукні?
Наталка, яка сиділа у кутку і зазвичай ніколи не привертала до себе увагу, і зараз була, мов тінь. Вона ніби спостерігала за якоюсь цікавою п’єсою. Дивилася, слухала, вивчала, милувалася, дивувалася. Все, що завгодно. Але тільки не брала участі.
Все, що відбувалося зараз у її робочому кабінеті, було їй зовсім чуже.
Адже у Наталі не було чоловіка, як, наприклад, її колеги Світлани. Світлана вже пів години пояснювала своєму Володі, які шпроти краще купити для новорічного столу, і чому найдешевші не можна купувати в жодному разі.
А ще у Наталі не було двох синів-погодок, як, наприклад, у милої стрункої Іринки, жінки без віку.
Їй ніхто не давав більше двадцяти п’яти, доки не дізнавався, що її старшому синові вже тринадцять.
Іринка постійно дзвонила синам, то одному, то іншому, давала вказівки, де вдома стоїть суп, які штани одягти на тренування, і о котрій погуляти з собачкою.
Ну, і веселих подруг, таких, як, наприклад, у незаміжньої веселунки Марини, у Наталі теж не було.
Марина іноді могла цілий день просидіти, читаючи мільйон повідомлень у їхньому жіночому чаті, весело сміючись, часом навіть до сліз.
А про такого залицяльника, як у вільної розлученої Тамари, Наталя могла тільки мріяти.
Він раз у раз надсилав їй недвозначні повідомлення, розповідаючи про пристрасне і палке кохання.
А ще він шалено жадав швидкої зустрічі з нею, з нетерпінням чекав, коли вже вони зможуть жити разом і не розлучатися взагалі ніколи.
Тамара в ці моменти епічно закочувала очі і млосно посміхалася…
Ніна Михайлівна, щаслива бабуся аж цілих п’ятьох онуків, завжди була зайнята пошуком і вигадуванням нових розваг для своїх улюблених нащадків.
То вона їх в аквапарк вела, то в гори, то на новий дитячий центр, то на риболовлю.
То переживала, що старший все ніяк не навчиться плавати, то через те, що середній знову з’їхав на трійки, а молодша внучка, якій уже виповнився рік, все ніяк не почне ходити без підтримки.
Наталя дивилася на всіх своїх колежанок, яких вона в глибині душі, звісно ж, любила. Але! Всі вони одночасно і кожна окремо дуже її дратували.
Наталя все ніяк не могла зрозуміти – чому? Чому в них у всіх є життя – величезне, насичене, цікаве, наповнене мільйоном подій, реальне життя.
Воно кипіло, вирувало, клекотіло. Так, звісно, не завжди воно сяяло тільки позитивними емоціями.
Безперечно, і негативу, і чорних смуг у ньому теж було достатньо.
Але! Воно було! І воно була настільки яскраве, що Наталці зі своєю нудною й одноманітною буденністю до нього було, як до Місяця.
Наталці було тридцять років. Начебто вже й не зовсім молода, але ще й не зовсім зріла. Вона жила одна, зовсім одна.
Квартиру їй купили батьки, давним-давно, ще в ті роки, коли Наталя навчалася в університеті.
Заміжня вона ніколи не була, і дітей у неї теж не було. Не сказати, що жінка була обділена чоловічою увагою, зовсім ні.
Але ось із заміжжям все якось не складалося…
Працювала Наталя заступником начальника відділу, того самого Андрія Володимировича.
Він сам призначив Наталю своєю заступницею, враховуючи її працездатність і старанність.
Тому й зарплата у неї була на порядок вищою, аніж у всього відділу.
Красою Наталя теж була не обділена. Висока, струнка блакитноока блондинка, завжди стильно і зі смаком одягнена – хлопці задивлялися.
Здавалося б, у Наталі все добре. Тільки чомусь у душі постійно шкребли кішки.
Від туги, від самотності, від відсутності другої половинки, дітей, добрих друзів і навіть коханця.
Кожен божий день їй здавалося, що вона просто нікому не потрібна. День за днем Наталка ходила на роботу, вислуховуючи історії з життя своїх колег, і мовчки заздрила їм усім, мріючи знайти хоч краплю того, що було в них, і що вона сприймали як належне.
Тільки ось Наталя і подумати не могла, що насправді всі заздрять… Їй!
Адже Наталя і не підозрювала, що чоловік Світлани Володя частенько йде гульбанити і свариться до дружини.
І Світлана таємно мріяла бути вільною і самотньою, як Наталя.
А бідна Іринка все робила, щоб прогодувати синів. Тому що її колишній чоловік давним-давно перестав платити аліменти, а на одну зарплату жити було дуже важко.
Й Іра, звісно ж, мріяла, що Андрій Володимирович зглянеться на неї, і призначить замом. Але ж ні. Все дісталося Наталці!
А ще Наталя навіть і не здогадувалася, що чат подруг Марини – це клуб жінок, які колись опинилися в дуже непростій життєвій ситуації, і вони просто намагалися допомогти одна одній.
А Марина просто хотіла б бути як Наталя благополучною й забезпеченою.
А Тамара? Її шанувальник? Там взагалі історія… Насправді вона просто заборгувала йому величезну суму грошей. І була змушена проводити з ним час у ресторанах і кафе, щоб той нарешті забув про борг, який вона не могла повернути…
Ох, ось би Тамарі опинитися на місці Наталки! Ні проблем, ні турбот.
Та й Ніна Михайлівна насправді мріяла просто відпочити. І все ніяк не могла зрозуміти, навіщо її невістка народжує дітей кожні два роки, якщо вона не має ні сил, ні бажання ними займатися.
Бабуся з радістю відпочила б хоч трохи, але не мала такої можливості.
Іноді Ніна Михайлівна мріяла про те, щоб дружина її сина була кращою… Як Наталя. Зате нікому не завдає ні клопоту, ні турбот.
Ех, Наталя… Вона сиділа за своїм робочим столом з очима, повними сліз, цього передсвяткового дня.
І все ніяк не могла зрозуміти, за що їй так «віддячила» життя і доля.
Невтямки було наївній дівчині, що вона бачить лише те, що люди хочуть, щоб вона побачила.
А заздрість – погане почуття.
Настав час почати жити своїм життям, а не заздрити чужому примарному щастю…