– Ти мені набридла! Та ніколи ти мені не подобалася особливо! Час тільки з тобою втратив… — говорив високорослий хлопець до дівчини, яка крадькома витирала сльози з рум’яних щічок.
– Це твоє рішення, я тебе не тримаю, — відповіла вона плутано і спідлоба подивилася на свого співрозмовника.
– Все, давай, — кинув він сухо, сунув руки в кишені пуховика і пішов геть, нахиливши голову.
Настя дістала з сумочки маленьке люстерко і подивилася в нього. Все точно так, як вона й передбачала — червоні від сліз очі та потьоки від туші. Вона швидко стерла серветкою чорні потьоки, прибрала дзеркальце і, опустивши голову, пішла вздовж тротуаром. Як би вона себе не заспокоювала, настрій все одно був поганим.
…Коли вони познайомилися з Денисом, вона закохалася в нього по-справжньому і думала, що це на все життя. Але виявилося інакше. Все було добре лише перші півроку, а потім Денис почав вести себе дивно — безпідставне ревнощі, постійні закиди, сварки та примирення.
Чесно сказати, Настя втомилася від цих стосунків, але розлучатися з Денисом їй не хотілося. Дівчина щиро думала, що це якийсь складний період чи криза стосунків. Вона навіть читала про це в інтернеті, де наводили одну пораду — треба лише перечекати, і все налагодиться.
Але у них із Денисом не налагодилося. На цей раз він запросив її зустрітися тільки для того, щоб розлучитися назавжди. Хлопець поводився дуже грубо, не пропонував залишитись друзями чи просто зробити паузу у стосунках. Навпаки, він говорив про те, що у стосунках ніколи не був щасливим і сказав на адресу Насті багато образливих слів.
Дівчина йшла тротуаром, прокручувала в думках усе те, що почула кілька хвилин тому. Вона намагалася стримувати сльози, хоч би додому. Але цього разу вони не слухали її і вперто текли по обличчю.
Вона зробила ще кілька кроків, різкий вигук, і ось Настя вже лежить на засніженому тротуарі. Тут вже сльози ринули з очей нестримно, і вона раптом розплакалася так, як це роблять маленькі діти. Від образи та відчаю…
– Дівчино, дівчино, з вами все в порядку? Можливо, швидку? — вона почула схвильований незнайомий чоловічий голос, але обличчя, через сльози, не розгледіла.
– Ні, не треба швидку, — тихо промовила Настя і спробувала підвестися.
– Ну, тоді давайте хоч до дому вас відвезу. У мене ось поряд машина припаркована. Давайте руку!
На пропозицію Настя нічого не відповіла. Чергові пригоди сьогодні були їй ні до чого. Вона пильно подивилася на чоловіка. Зовні він був досить симпатичний, але вже немолодий. На вигляд років сорок п’ять – сорок сім – точно Настя на той момент не змогла визначити, та особливо й не хотіла.
– Ну то що, відвезти вас? Мене, до речі, Юрій звати, а вас?
– Настя. – відповіла дівчина і застигла в якійсь незрозумілій нерішучості.
Їхати з малознайомим чоловіком їй не хотілося, але й іти сил не було.
Юрій відвіз Настю додому, і цього ж вечора залишився в неї на ніч. Така поведінка йшла врозріз із її моральними принципами, але трапилося саме так, як трапилося. Пізніше вона виправдовувала себе тим, що пішла на це від розпачу та самотності.
А потім між Настею та Юрієм зав’язався роман. Велика різниця у віці Настю анітрохи не бентежила, як і та обставина, що Юрій був одружений.
Він розповідав про те, що живе з дружиною тільки заради доньки, мовляв, як підросте, то одразу розлучуся. Неодноразово Настя чула від Юрія:
– Настю, ну почекай ще трохи, просто зовсім трохи. Я обов’язково піду від неї, і ми з тобою одружимося. Просто, розумієш, мені потрібно знайти зручний момент, щоб розповісти про все.
Юрій шукав «зручний момент» довгих сім років. Він приїжджав до Насті ввечері, а їхав ближче до ночі. Обманював дружину, що його постійно затримують на роботі. Якщо раніше Настя якось мирилася з ситуацією, то після цих років вона зрозуміла, що займає в житті чоловіка далеко не перше місце. Їй хотілося більшого.
Настя неодноразово уявляла, як вони з Юрієм одружаться та почнуть жити разом. Вона буде нескінченно щаслива, а йому не потрібно буде збиратися і поспіхом їхати щоразу після наполегливих дзвінків дружини.
Час минав, але розлучатися Юрій не поспішав.
– Юра, коли ти нарешті вже розлучишся? — вкотре спитала Настя, лежачи в ліжку поряд із коханим.
– Настю, кохана, ну почекай ще трохи. Зараз такий момент незручний — у бізнесі не все гаразд, та й донька підліток. Перехідний вік наближається, сама розумієш…
– Юра, так ти ніколи не розлучишся. Я хочу, щоб ти приходив увечері до мене. Я більше не хочу тебе ділити з кимось. Я хочу дітей! Сім’ю хочу.
– Настя, навіщо щось міняти? Нам же добре та зручно. Я тебе кохаю, і ти теж мене. Я розлучуся, але пізніше…
Такі розмови між ними траплялися неодноразово. Зазвичай Юрій залишався на кілька годин, а потім поспіхом збирався і їхав. А Настя залишалася сама наодинці з власними думками. І одного разу їй на думку спала чудова ідея. Принаймні Насті вона видалася саме такою. Дівчина вирішила зліпити щастя власними руками.
Наближався день народження Юрія. Настя захотіла будь-що зробити так, щоб цей день вони провели разом, і коханий більше ніколи і нікуди не їхав.
Вона чудово знала його домашню адресу, тому набралася сміливості і вирушила до його дружини, щоб поговорити з нею, як жінка з жінкою та попросити відпустити чоловіка.
Дорогу до будинку Юри вона пам’ятала невиразно, хвилювалася сильно. Насті здавалося, що саме в ці хвилини вершиться її доля. Вона підійшла до під’їзду, до домофону дзвонити не наважилася. Дочекалася поки хтось із мешканців будинку відчинить двері, щоб вийти, скористалася нагодою і пройшла до під’їзду.
На ватяних ногах дівчина піднялася на сьомий поверх, знайшла шістдесят третю квартиру і подзвонила…
Двері відчинила жінка, це була Наталя – дружина Юрія.
– Доброго дня, вам кого? — спитала вона з подивом, дивлячись на гостю.
Настя не змогла вимовити жодного слова. Вона не бачила навіть обличчя своєї суперниці, вона бачила лише її вагітний животик.
– Дівчино, до кого ви? — роздратовано повторила Наталя.
– Я… я помилилася дверима. — відповіла Настя і швидко побігла вниз сходами.
З очей дівчини гарячими струмками бігли сльози. Вона плакала майже як тоді сім років тому. Коли її покинули і зрадили вперше…
Телефон раптово задзвонив, а на екрані з’явився номер Юрія. Настя не відповіла. Вона скидала його дзвінки та ігнорувала повідомлення доти, доки він через два дні ввечері не приїхав до неї додому.
– Іди, Юра. Не хочу тебе бачити. – сказала вона, відчинивши вхідні двері.
– Кохана, та що сталося, ти можеш толком пояснити?
– Толком пояснити?! Ти стільки років обіцяв мені розлучитись і стверджував, що треба почекати, поки виросте донька. А тепер що? Я чекатиму, поки народиться і виросте твоя друга дитина? – сказала Настя, і на її очах проступили сльози.
– Настя, розумієш… так вийшло…, але я не винен, це вона…
Настя не дозволила йому договорити. Вона просто зачинила двері. Звичайно, Юрій дзвонив, писав смс, у яких просив вибачення і обіцяв розлучитися, як тільки народиться друга дитина, бо зараз не можна, щоб дружина хвилювалася. Але Настя вже нічого не вірила. Дівчині здавалося, що в ній щось надломилося.
…Минуло два роки. За цей час життя Насті змінилося. Вона почала зустрічатися з колегою із технічного відділу. Раніше вона ніколи не звертала на нього уваги. Але якось Павло запросив її до кіно, вони почали зустрічатися, зав’язався роман.
Через рік Павло запропонував Насті вийти заміж. Вона погодилася, бо справді закохалася у цього скромного та зовні непоказного хлопця. Юрій завжди був модно одягнений, гладко поголений, на дорогій машині. Але Павло мав перед ним незаперечну перевагу — він любив Настю всією душею, а вона відповідала йому взаємністю.
– Настя, давай у кіно сходимо, а потім можемо в кафе посидіти. Нове у центрі відкрилося. Ходімо ввечері?
– Ходімо. Тільки зараз не заважай, треба працювати. — жартівливо сказала Настя, виганяючи нареченого з кабінету.
Павло поклав їй на стіл цукерку і жестом показав, що більше заважати робочому процесу не буде.
Увечері, як домовились, вони пішли у кіно. Потім повечеряли у новому кафе.
– Павло, давай у магазин заїдемо відразу, треба на завтра дещо купити.
– Давай.
Проходячи між стелажами у магазині, Настя зупинилася від несподіванки. В одному з відділів стояв Юрко. Він не помічав дівчину, бо щось вибирав. У руках він мав букет.
Настя подумала, що саме з таким набором він колись приїжджав до неї. Вона застигла на місці.
– Настя, ну де ти? – сказав Павло, що з’явився з-за стелажу.
Настя нічого не встигла відповісти. Юрій обернувся, і в цей момент вони вперше побачили один одного після розлучення.
Вона різко розвернулась і, взявши Павла під руку, повела його до каси. А Юрій так і залишився стояти в розгубленості, дивлячись їм услід.
– Настя, на мою думку, ми хліб забули. Давай я швидко збігаю? – запропонував Павло.
– Давай. Я в машину не піду, тут тебе дочекаюся, гаразд?
Павло повернувся до крамниці, а Настя залишилася сидіти на лавці біля торгового центру.
– Настя, невже тобі добре з цим хлопчиськом? Та й що він тобі зможе дати? — не привітавшись, сказав Юра, коли несподівано підійшов.
– Він мені вже дав. – відповіла Настя.
– І що ж?
– Кохання. Щире кохання. І я точно знаю, що сьогодні він залишиться зі мною, бо йому нікуди не треба тікати. І всі його обіцянки є реальними.
Юрій пішов. А Настя дивилася йому в слід і раптом подумала, що вона насправді ніколи не любила цього чоловіка. І це було дивне почуття, наче пробудження від неприємного, довгого сну.