Настя сиділа на краю дивана, тримаючи телефон у руках. Її пальці тремтіли, коли вона перечитувала повідомлення від брата:
«Бабусі не стало пів року тому. Тітка Тамара і дядько Петро вирішили нам не говорити».
Очі сповнилися сльозами, але вона змусила себе заспокоїтися. Усередині вирувало обурення, змішане зі смутком.
Вона глянула на чоловіка Сергія, який сидів навпроти неї, схрестивши руки на грудях.
Його обличчя було похмурим, очі дивилися на Настю пильно, ніби шукали відповіді на запитання, яке Сергій ще не встиг поставити вголос.
– Я це так, Настю?! – почав він, ледве стримуючи роздратування.
Настя не знала, що й сказати.
– Чому ніхто нам не повідомив? Бабуся хоч і жила, далеко звідси, але ми могли б поїхати, й попрощатися… Що за нісенітниця?
Настя мовчки дивилася на підлогу. Сергій мав рацію. Їхні стосунки з бабусею завжди були теплими, незважаючи на відстань.
Вона часто дзвонила, цікавилася їхнім життям, надсилала листівки на свята.
Але останні роки зв’язок послабшав. Настя була зайнята роботою, Сергієм, своїм життям. Бабуся, мабуть, змирилася з цим, переставши дзвонити так часто.
– Може, вони думали, що нам байдуже? – припустила Настя, хоча сама не вірила в це. – Чи переживали, що ми почнемо ставити незручні запитання?
Сергій встав і пройшовся по кімнаті.
– Нісенітниця якась! – вигукнув він. – Це ж твоя рідна бабуся! Як можна так робити? Адже вона була живою, справжньою частиною твоєї родини. А тепер її немає, і ми навіть не знаємо, як це сталося.
Настя відчувала, що її зрадили. Але в глибині душі усвідомлювала, що частково винувата й вона. Бо ж скільки разів вона відкладала дзвінок бабусі, знаходячи відмовки? Скільки разів обіцяла приїхати, та так і не зробила цього?
– Давай подзвонимо тітці Тамарі, – запропонувала вона, сподіваючись почути хоч якесь пояснення.
Сергій кивнув, і Настя набрала номер.
Телефон дзвонив довго, але ніхто не відповідав. Вона залишила повідомлення, але відповідь надійшла лише за два дні.
Коротке СМС:
«Вибач, не змогла подзвонити. Все складно.
Це було схоже на глухий кут. Настя та Сергій намагалися зв’язатися з іншими родичами, але скрізь отримували або мовчання, або ухильну відповідь. Було очевидно, що тема відходу бабусі заборонена.
Через місяць вони таки додзвонилися до дядька Петра. Той пояснив, що бабусі не стало від старості, тихо і мирно.
Поминки пройшов скромно, без зайвого галасу.
– Ми вирішили, що так буде краще, – додав він.
– Краще для кого? – обурився Сергій. – Для вас? Чи просто хотіли уникнути сварок?
Дядько Петро промовчав, і зв’язок припинився.
Настя з Сергієм більше не намагалися з’ясувати подробиці.
Вони зрозуміли, що істина криється глибше, аніж просто небажання повідомляти про відхід старенької.
Можливо, це було пов’язано з давніми образами, сімейними сварками чи просто байдужістю. Але одне було зрозуміло: бабуся пішла з їхнього життя назавжди, і вони прогаяли шанс попрощатися з нею належним чином…
Настя думала про це щоночі. Їй снилися сни, в яких бабуся кликала Настю, але вона ніяк не могла добратися до бабусі. Ці сни снилися їй довгі місяці, нагадуючи про те, що не можна відкладати важливі справи на потім.
Час минав, все забувалося, але смуток залишався.
Настя та Сергій продовжували спілкуватися, але їхні стосунки вже не були такими теплими.
Вони стали друзями, які ділили спільний смуток та непорозуміння.
Іноді Настя запитувала себе – а чи й справді вони були такі важливі для бабусі? Чи її відхід став тільки приводом для нових сварок та взаємних претензій?
Відповіді це питання вона не знайшла.
З Сергієм Настя розлучилася. Чомусь їй здавалося, що він живий докір у тому, що вона не попрощалася з бабусею.