Ірина народила дитину пізно, майже в сорок років. До речі, і її мати народила теж пізно. І якби не Віра Семенівна, мати Ірини, яка дуже просила онуків, вона доньку так і не народила б.
Успішна юристка, Ірина була вся у роботі. Заміжня ніколи не була, дітей не любила і не хотіла. Вона не те щоб не любила їх, вона не могла зрозуміти, що з ними робити. Заміж теж не хотілося, настільки звикла жити заради себе, що навіть не уявляла сімейного життя.
– Ірино, може тобі звернутися до психолога? – пропонувала їй колега, мабуть, їй бачився якийсь розлад у Ірини. – Якось без сім’ї та дітей нудно, ну що за життя? Самотність…
– Навпаки, без сім’ї, на самоті я почуваюся комфортно, – відповіла вона.
– А як же склянка води в старості? – нагадувала колега.
Але щодо цього Ірина мала строгу позицію:
– А раптом пити не захочеться?
З чоловіками у Ірини взагалі була дивна ситуація. Їй траплялися іноді хороші чоловіки, розумні та виховані, самостійні. Але вони теж вимагали смачного борщу, пиріжків і котлеток. А вона не мала на це часу.
– Дочко, коли вже ти подаруєш мені онуків? – вимогливо просила мати, – я старію, скоро зовсім стану немічною і не встигну тобі допомогти. Невже так і не побачу онуків?
– Мамо, ну ти теж пізно мене народила, чому? – питала вона Віру Семенівну.
Мати якось невиразно знизала плечима.
– У наш час непорядно було жити без дитини, а й народжувати без чоловіка теж.
Віра Семенівна все життя працювала завідувачкою бібліотеки, і поряд неї ніколи не було помічено чоловіків. Але все–таки вона народила Ірину.
Все–таки одного разу стривожилася Ірина, роки минають, а вона так і не народила, і можливо упускає якесь щастя. Тепер вона звертала увагу на сімейні пари, якраз їхала на роботу і побачила з вікна своєї машини на автобусній зупинці батьків і двох дітей молодшого віку.
– Раз стоять на зупинці, значить у них немає машини, – подумала тут же ж вона, – чоловік одягнений у старі спортивні штани, мабуть, грошей немає зовсім…
Ірина подумала про свій пристойний рахунок у банку, уявила собі майбутню відпустку на морі під пальмами. Це була явна перевага.
На той час їй було тридцять вісім років. Ірина і до вагітності підходила з погляду юриста, все має бути чітко, і треба вибрати від кого народити. Як юрист, вона розуміла, що всі ходять під Господом і, що б не трапилося, у дитини все–таки має бути батько. А то не дай Боже, залишиться дитина одна.
Батька майбутньої дитини вона підбирала ретельно, зупинила свій вибір на Романі, він був прокурором і молодшим за неї на три роки. Вагітна цілеспрямовано і саме від знайомого, без особливого кохання, але з почуттям відповідальності. Не приховуючи своєї мети, сама підійшла до Романа.
– Мені потрібно з вами поговорити, і серйозно, – якось сказала Ірина, подаючи документи на підпис. – Але не тут, давайте ввечері у кафе?
Той здивовано підвів очі і погодився.
– А в чому суть розмови? – поцікавився він. – Хоча добре, я згоден.
Ірина бачила в Романі ті ж риси характеру, що й у себе, їй подобалося, що задля логіки, він міг поступитися багато чим. Він не був одружений, і не збирався, не хотів дітей. А ось від ділової пропозиції відмовитись не міг.
– Я пропоную тобі, – одразу ж перейшовши на «ти» в кафе, – народити дитину. Я довго думала і вибирала, вирішила, що найкращого батька для моєї дитини не може бути нікого, окрім тебе.
– А що, я згоден, – рішуче заявив Роман, чисто по–діловому підходячи до цього питання.
Зустрілися формально у готелі раз, потім другий і третій. Нарешті Ірина завагітніла. Ні в того, ні в іншого любові не було, колеги і все. Але все–таки вирішили зареєструвати свої відносини в ЗАГСі, Ірина передбачила цей самий форс–мажор з нею. А раптом? А так у дитини буде батько, який подбає про неї. Все було заздалегідь розплановано та розраховано.
Вже на стадії двох смужок на тесті Ірина зрозуміла, що здійснила дурість або навіть катастрофу. Вона не хотіла цієї дитини. Протягом усієї вагітності вона відчувала себе майже нормально за винятком невеликого токсикозу, а в решті все було нормально. Щоправда, коли вона скаржилася лікарю на це, чула у відповідь:
– Ну що ж ви хочете, люба, вік, – розводила лікарка руками в дуже дорогій приватній клініці.
Спочатку Ірина не сприймала сина, її дратувало, коли він починав ворушитися.
– Прошу вас стать дитини мені не говорити, – попередила вона відразу лікарку.
Лікарка подумала, що вона хоче сюрприз, але Ірина просто нічого не хотіла знати про сина чи дочку. Ближче до народження дитини, раптом на Ірину находили думки:
– Моя мати стара, а раптом складеться так, що не стане новоявленої бабусі? Ні, вже краще хай Романова мати займається з онуком.
Як і передбачала Ірина, мати її відсторонилася від онука ще тоді, коли вона представила їй дві смужки тесту.
Вона просто підняла брови, наче дивуючись, що дочка зважилася на народження дитини. Найцікавіше, що Віра Семенівна ніколи не питала про батька дитини, не питала, як дочка почувається, ні про які плани. Ірина навіть подумала, що мати слаба.
І ось уже Роман реєстрував сина Микиту у ЗАГСі, обмінював довідку на свідоцтво про народження, доки Ірина з ним була у пологовому будинку. Ім’я сину дав Роман, навіть не радячись з Іриною, а та була згодна.
Зустрів з дорогої клініки Ірину із сином Роман і відвіз їх до себе додому. Тому що його мати виявила бажання стати нянькою Микиті. Тому що мати Ірини вже в пристойному віці і не має сил возитися з новонародженим. Дивна річ, але Віра Семенівна погодилася, мабуть справді вже вік.
– Так, дочко, нехай онук виховується у сім’ї свого батька. Я не ручаюся за себе. Все–таки мені восьмий десяток іде, – тихо казала вона Ірині.
Мати Романа була строгою і скупою на ласку жінкою. А батько Романа не стало, коли Романові було десять років.
У декрет Ірина вирішила не йти, для її професії – це неприпустима розкіш. Тому для Микити знайшли няньку, добру жінку Інну Василівну.
Ірина з Романом зрозуміли, що перед ними професійна нянька і були раді, грошей не шкодували, у плані фінансів Інна Василівна була задоволена.
– Мій хороший, мій Микиточка, – тихо говорила вона малюкові, одягаючи його на прогулянку. – Зараз ми з тобою погуляємо, ти добре виспишся на свіжому повітрі, а потім гарненько поїсти. Ой, ти моя радість, ой, ти мій солоденький!
Микита від батьків нічого такого не чув…
Тим більше, що Ірина майже відсторонилася від виховання сина, мало того, найчастіше вона жила у своєї матері, а Роман у себе. Син був у матері Романа.
Ішов час. Ірина дуже рідко бачилася з сином, Роман теж, але час від часу разом виходили на заходи, всі знали, що вони мають порядну сім’ю. Вона бачила, що син росте радісним та веселим, зовсім не схожим характером на своїх батьків.
– Тут звичайно відчувається виховання няньки, Інни Василівни, доброї людини, – з полегшенням думала Ірина, – ось, що значить гроші при грамотному підході, вони можуть компенсувати і відсутність материнського інстинкту, дефіцит уваги і часу, – з погляду юриста міркувала вона.
Микита ріс, а батьки до нього так нічого й не відчували, хоч дуже раділи його успіхам у школі.
– Наш Микита – відмінник у школі, – казав Роман Ірині на роботі. – Цікаво в тебе він чи в мене? Наш проєкт з тобою явно вдався, – казав він. – А ти до речі не забула, у сина незабаром день народження?
– Пам’ятаю, пам’ятаю. Треба вибрати кафе, хай Микита запросить однокласників. Все–таки вже старшокласники. Швидко летить час.
На відміну від батьків, Микита не виявляв інтересу до юриспруденції, натомість впевнено користувався комп’ютером і у програмуванні почував себе, як риба у воді.
– Романе, я тебе вітаю, що наш син не вдався у нас, не подобається йому наша робота. Все–таки логічне мислення переважає у сина, – казала Ірина чоловікові.
– Так, згоден із тобою. Досить юристів у сім’ї, нехай буде програмістом, це краще, мабуть.
Настав час, і пішла Віра Семенівна в інший світ, пішла тихо, аж на дев’яносто восьмому дні народження. Добре і довге життя прожила жінка. Пішла, якраз незадовго до вісімнадцятиріччя онука Микити, вона, до речі, подарувала йому пристойну суму грошей.
На поминках матері Ірина не плакала, а лише дивилася напружено і сумним поглядом. Поруч стояли Роман та син Микита. Так завершився земний шлях Віри Семенівни.
А після поминок Микита обійняв батьків і раптом запитав:
– А ви мене зовсім не любите?
Ірина з Романом оторопіли від почутого.
– Ну що ти синку, любий! – відповів розгублений Роман, а Ірина промовчала.
Микита знав непогано своїх батьків, і йому здалося, що навіть це питання вони обговорили заздалегідь, бо в них завжди все було розкладено по поличках. Сам він так жити не хотів.
– Коли прийде час, я обов’язково одружуся з любові, – міркував він, – а не як мої батьки.
Хоча йому ніхто про це не розповідав, він сам дійшов такого висновку своїм розумом.
– У мене буде велика і гарна сім’я. Дружину і дітей я дуже любитиму, і вони в мене завжди будуть у пріоритеті.
Микита глянув на матір і батька.
Можна ж було б хоч раз проявити ніжність і ласку? Від батьків він цього не бачив…
З огляду на особливості свого характеру Ірина й Роман ставилися до батьківства, як до завдання, яке просто треба виконати.
Швидше за все, у них переважала захисна реакція – краще не любити, щоб не було боляче.
Одним словом, Ірина й Роман знайшли один одного…