– Ну все, Надійко, ми перемогли. Тож і будиночок наш ми з тобою тепер добудуємо. І навіть машину нашу стару поміняємо, зі мною не пропадеш, Надійко! – Микола Миколайович радісно обійняв дружину.
Надія Олексіївна на нього дивилася трохи дивно, не вірила його словам, чоловік у неї тихий, не здатний він за себе постояти!
І друзі у Миколи такі самі, як і він сам. Тихі, спокійні, дуже добрі друзі. Хлопці звичайні, не пробивні, не всім же ж такими бути.
Такі ж, як і Микола її, якогось статусу особливо високого в житті не досягли, але на плаву тримаються.
Михайло у черговій частині працював, а тепер охоронець на підземному паркуванні.
А у Славка батько був нотаріусом, мріяв, що і син його шляхом піде, але у Славка не вийшло, у нього робота простіша, він у відділі простий юрисконсульт. Але все одно друзі у чоловіка хороші, вірні, прості й добрі. Хоч і недотепи всі троє трохи, але Надя любить свого Миколу і на кого б його не проміняла.
Вона і сама все життя працювала в друкарні. Їй така робота до душі.
У дитинстві Надія дуже любила читати, постійно по книжки бігала.
Отак тихо вони й жили з Миколою Миколайовичем.
Двох доньок виростили – Наталю та Лізу. Старшу заміж видали, онука Світланка у них народилася.
Мріяли Надія Олексіївна та Микола Миколайович про тиху щасливу старість.
Діти стали самостійні, тепер можна і на старість трохи відкласти, і розпочате будівництво дачки нарешті завершити.
Тоді буде де їм на пенсії літо проводити з онуками на природі.
Надя давно мріяла смородину й малину посадити, і яблуні. А може й вишні і груші, якщо приживуться, дадуть урожай. Вони примхливі, їм не всяка земля та сусідство підходить.
Але видно мріям їх не судилося збутися…
Сталася на роботі у Миколи Миколайовича непередбачувана неприємність.
Микола Миколайович багато років працював у архіві великої фірми.
Архів у них великий, документації багато, але в нього все по поличках розкладено. Деякі документи зберігаються в закритих стелажах під кодовими замками.
А тут раптом на запит треба було подати старі договори.
Аж тут архів раптом залило водою, ледве врятували.
Ніби хтось дуже старався цих документів позбутися.
А коли начальство відпустило Миколу Миколайовича у відгули по свійськи, без заяви, то хтось намагався зламати архів і туди проникнути.
Виник скандал, Миколу Миколайовича звинуватили у прогулах, і… звільнили, не давши йому доопрацювати три роки до пенсії.
Він намагався пояснити, що не прогулював, але Миколу Миколайовича навіть і слухати не стали, кому потрібен без трьох років пенсіонер…
Спочатку він зовсім знітився, почував себе порожнім місцем. Намагався шукати роботу, але у такому віці він був нікому не потрібен.
Доньки втішали:
– Тату, облиш, та добудуємо ми разом дачу, все добре буде, ти краще бережи здоров’я.
А друзі несподівано вмовили його не здаватися.
Спочатку допомогли влаштуватись йому хоч на якусь роботу, правда без оформлення.
А через деякий час, видно порадившись зі своїми колегами, Славко сказав йому:
– Микольцю, та не мали вони права тебе звільнити ось так, ні в чому не розібравшись, давай на твоє начальство в суд подамо. Вони тебе плюс ще й залишили без улюбленої роботи. Всі ваші плани з Надійкою поламали. А ти хочеш ось так все лишити і не поборотися за себе?
– Так, Микольцю, ти ж казав, що тобі хотіли дати почесного працівника, а натомість виствили, хай за це хамство відповідають, не можна це так залишати! – підтримав палко свого товариша Михайло.
– Не вірю я у справедливість, хлопці, хоч трісни, там видно чиїхось інтересів торкнулися, а я завадив, ось так і вийшло, – сумно посміхнувся їм Микола Миколайович.
– Слухай, друже, під лежачий камінь вода не тече, ти нам довіряєш? От давай ми разом і спробуємо, – впевнено сказав Славко.
– Дякую, хлопці, – зворушився Микола Миколайович.
– Та годі тобі, це ми на вигляд такі тихі й скромні. За себе не просимо нікого, бо ж незручно. А за друга, який потрапив у таку ситуацію, і поборотися можна! – усміхнувся Мишко.
Взялися вони активно, але це виявилося непросто і справа тривала майже три роки.
І раптом зовсім несподівано все вирішилося на користь Миколи Миколайовича.
Виявилося, що за їхнім трудовим договором його не мали права звільнити, помилка вкралася.
Миколу Миколайовича одразу на роботі поновили на посаді.
Мало того, фірму зобов’язали за весь цей період виплатити Миколі Миколайовичу належні йому оклади в подвійному розмірі.
У подвійному – за завдані моральні збитки, і це виявилася чимала сума.
Оскільки Миколу Миколайовича на роботі відновили, він чесно відпрацював кілька місяців.
І вийшов на пенсію, отримавши все ж таки заслужене звання почесного працівника…
Микола Миколайович добудував за літо дачу і поміняв свій старий автомобіль на новішу машину.
Бо ж їм із Надією ще й на пенсії хочеться пожити, все життя працювали від дзвінка до дзвінка, як і багато простих людей.
По осені зібрали Надія Олексіївна та Микола Миколайович друзів із дружинами у себе на невеликій, але затишній новій дачі.
Для кожного гарні подарунки приготували. А як же ж?! Таку справу витягли!
– Хлопці, дякую, що допомогли мрію нашу реалізувати, – обійняв друзів Микола Миколайович. – А якщо чесно, найголовніше навіть не гроші, хоча, звісно, чудово вийшло. А те, що я себе знову людиною відчуваю, а не порожнім місцем. А це дорогого вартує.
За все в житті треба боротися, за щастя, за любов і за мрію.
До кінця боротися, щоб залишитися людиною…