– Агов, ти що, закохався? – Інна сміючись подивилася на Миколу, який незграбно м’явся перед нею з букетом квітів.
– Я… Я просто хотів… – Микола почервонів, і не міг жодного слова.
– Слухай, ти, звичайно, милий, але не на мій смак. Зрозуміло? – Інна забрала букет і, не озираючись, пішла.
Микола залишився стояти посеред двору, похнюпившись. Хто б міг подумати, що через роки доля зробить їм обом сюрприз, який переверне їхнє життя з ніг на голову?
А почалося все у звичайному дворику, яких багато у будь-якому місті. Старенькі двоповерхівки, фарба на дитячих майданчиках, скрипучі гойдалки – типова картина спального району. Тут усі один одного знають, вітаються через паркан і навіть свята святкують разом.
Сім’я Миколі переїхала сюди під новий рік. Пухкенький підліток в окулярах, він одразу запримітив Інну – місцеву красуню, за якою бігали всі хлопці з району. Висока, струнка, з золотим волоссям – вона була схожа на сонце, що осяювало цей сірий двір.
– Інно, годі вже вікна прикрашати! – почувся голос її матері. – Іди краще допоможи мені на кухні. До нас нові сусіди прийдуть на чай.
– Мамо, а можна я в кіно схожу? – Інна зробила невдоволене обличчя. – Канікули ж!
– Жодного кіно! Це неввічливо. Ти залишаєшся вдома! – заявила мати.
Увечері пролунав дзвінок у двері. На порозі стояли нові сусіди – Павло з Ольгою та їхнім сином Миколою.
– О, привіт! – Інна посміхнулася, побачивши знайоме обличчя. – То це ти наш новий сусід?
– Привіт, – пробурмотів Микола, червоніючи. – Так, ми тепер поряд живемо.
Інна йому одразу сподобалася. Ще б пак – така яскрава, впевнена в собі дівчина. Ось тільки Інні він був зовсім нецікавий. Вона взагалі не особливо прагнула спілкування з хлопцями, хіба що іноді фліртувала заради забави.
Минув тиждень, і Микола зважився на відчайдушний крок – написав Інні листа з віршами. Поклав у поштову скриньку і почав чекати.
Інна, звісно, одразу здогадалася, від кого це. Під час зустрічі вона прямо запитала:
– Ну, і навіщо ти це написав? Закохався?
– Я… Ну… – Микола зовсім розгубився.
– Слухай, ти мені нецікавий. Навіть не намагайся, зрозуміло? У нас ніколи нічого не буде!
– Чому? Через те, що я повний і в окулярах? – Микола й сам усе розумів, але від того було не легше.
– Просто ми не пара, невже не бачиш? – сказала Інна й пішла.
Але Микола не здавався. Він задаровував Інну подарунками – то букет, то ведмедик, то коробка улюблених тістечок. Три місяці він не давав їй проходу, доки одного разу вона не витримала:
– Слухай, швидше п екло замерзне, аніж ми будемо разом! Досить уже цих безглуздих залицянь!
– Але чому? Що я роблю не так? – Микола був у розпачі.
– Та все не так! – гукнула Інна і побігла додому.
Увечері за вечерею батьки Інни поводилися дивно – перезиралися, шепотілися. Дівчина напружилася:
– Агов, батьки, що діється? Кажіть вже давайте!
– Інно, нам треба серйозно поговорити, – почав батько.
– Доню, тату запропонували роботу у іншому місті. Ми переїжджаємо! – видала мати.
– Вау! Класно! – зраділа Інна. – І від цього приставучого Миколи нарешті відпочину!
– А що він зробив? – здивувалася мати.
– Та дістав уже! Проходу не дає, чекає після школи. Всі ці безглузді подарунки – це від нього. Я йому казала, щоб відстав, але без толку!
– Чому раніше не сказала? Я б поговорив з його батьком, – насупився тато.
– Та гаразд, не хотіла сварок. Ми ж сусіди. Та й неважливо вже – ми ж їдемо!
…Минуло 9 років.
Інна закінчила університет і влаштувалася на роботу у велику IT-компанію. Вона стала чудовим графічним дизайнером, і її з радістю прийняли.
– У нас дружний колектив, усі один одному допомагають, – розповідала мила дівчина на співбесіді.
– Чудово! А де я працюватиму? У залі чи буде свій кабінет? – поцікавилася Інна.
– У спільній залі. Особисті кабінети тільки у керівників відділів. О, до речі, ось і наш головний айтішник! – у кабінет зайшов високий красень-брюнет. – Знайомтеся, Микола Павловича.
– Здрастуйте, я Інна. Працюватиму графічним дизайнером, – усміхнулася дівчина.
– Доброго дня, – коротко кивнув Микола.
Після метушні першого робочого дня Інна вирішила побалувати себе шопінгом. Вона сіла в свою новеньку машину, завела мотор і почала шукати потрібну музику.
– Що за нісенітниця грає? – пробурмотіла вона, задивившись в екран магнітоли.
Раптом пролунав якийсь звук і поштовх. Інна підвела голову – вона зачепила бампер чужої машини.
– От же ж! Тільки не це… І новий джип! Та це все, – ахнула вона.
На її подив, з машини вийшов її новий колега Микола. Він мовчки оглянув машину, а Інна не знала, щой робити.
– Господи, краще б сварився вже, аніж так мовчати, – подумала вона.
– Миколо Павловичу, вибачте! Я не помітила… Я погано вмію їздити, нещодавно за кермом. Відволіклася, вибачте, – заторохтіла Інна.
– Та нічого страшного, буває і гірше, – спокійно відповів Микола.
– Зараз викликаю ДПС. Дуже ніяково вийшло.
– Не треба нікого викликати. Дрібниці. Давай просто роз’їдемося.
– Як я можу загладити свою провину? – Інна машинально почала кокетувати.
– А чому б і ні? – подумав Микола.
– Навіть не знаю. Може, повечеряємо? Ти, напевно, голодна після роботи.
– Так, було б непогано, – охоче погодилася Інна.
Вони поїхали в ресторан на машині Миколи. Вечір пролетів непомітно – вони говорили, сміялися і швидко перейшли на “ти”.
– Дякую за чудовий вечір, – подякувала Інна.
– Так, без проблем. Звертайся! Тільки давай тепер без псування авто, – усміхнувся Микола.
Вночі обидва не могли заснути, думаючи один про одного.
Наступного дня Микола зустрів Інну в коридорі:
– Привіт! Готова до роботи?
– Готова… А ви? Ой, себто ти! – усміхнулася Інна.
– Тільки якщо після роботи ти складеш мені компанію у кіно!
Цілий день вони передчували вечірнє побачення. Після роботи Микола підійшов до Інни:
– Ну що, робочий день закінчено. Поїхали?
– Поїхали! А що це за фільм?
– Та яка різниця? – засміявся Микола.
– І справді. Головне – компанія. Особливо така приємна, – Інна знову почала фліртувати.
Після кіно вони вирушили вечеряти.
– Яку кухню любиш? – запитав Микола.
– Італійську, а ти?
– І я! Ще один збіг. Слухай, а ти маєш хлопця?
– Ні, ніколи було. То навчання, то робота.
– Тоді я офіційно запрошую тебе на побачення! Завтра!
– Із задоволенням, – відповіла Інна.
Побачення пройшло чудово. Виявилося, що вони мають багато спільного.
За тиждень Микола запросив Інну на гірськолижний курорт на Різдво.
– Слухай, я зовсім не вмію кататися! – схаменулась Інна вже в поїзді.
– Не проблема, навчу! Я щороку катаюся, – заспокоїв її Микола.
Вони з ранку до вечора провели на схилах. Інна часто не втримувала рівновагу, але Микола завжди був поруч, аби допомогти. Вечорами вони сиділи біля каміна та ділилися історіями з дитинства.
– Я був повним і соромився через це, – зізнався Микола.
– Та ну! Я думала, за тобою всі дівчата бігали!
– Ні, дівчата мене уникали. Особливо одна, в яку я був шалено закоханий. Вона мене відкинула, – Микола загадково посміхнувся.
Тієї ночі вони вперше залишилися вдвох…
– П.екло замерзло! – хитро сказав зранку Микола.
– Що? Не зрозуміла, – здивувалася Інна.
– Та так, жартую. Ходімо снідати, дивачка.
Усі вихідні вони насолоджувалися один одним і не хотіли розлучатися.
– Інно, ввечері сходимо в ресторан? – запропонував Микола в останній день.
– Звісно! В якій?
– У твій улюблений італійський.
За вечерею до їхнього столика підійшов скрипаль, граючи Моцарта. Микола дістав із кишені коробочку з каблучкою.
– Вийдеш за мене?
Інна розгубилася, але погодилася. Вони почали готуватися до весілля, призначивши дату на 1 червня.
– Микольцю, а коли я познайомлюсь із твоїми батьками? – спитала якось Інна.
– Інно, ми ж говорили. Вони далеко, приїдуть лише на весілля.
– Дивно якось. Ти мене ніби ховаєш!
– Ну, що за нісенітниці! Чого мені тебе ховати? – Микола не брехав, але відчував полегшення, що знайомство відкладається.
– Гаразд, залишився тиждень до весілля. Нарешті познайомимося, – заспокоїлася Інна.
У день весілля приїхали батьки Інни.
– Синку! Нарешті ми погуляємо на твоєму весіллі! Де наречена? Хочу познайомитись! – вигукнула Ольга, мама Миколи.
– Мамо, постривай. Я маю вам дещо сказати. Ви вже знайомі.
– Як? Ти ж нас ні з ким не знайомив!
– Пам’ятаєш Інну, доньку сусідів? Вона моя наречена.
– Не може бути! Вони ж давно поїхали. І вона ж тебе відкинула!
– Ми зустрілися пів року тому на роботі. Вона мене не впізнала, а я її – одразу.
– Тобто вона не знає, що ти той самий закоханий хлопчисько?
– Ні, але дізнається при знайомстві з тобою.
– Синку, це неправильно. Давайте познайомимося після церемонії.
Мало що. Мати переживала, що Інна може передумати.
Весілля почалося чудово. Одразу після розпису Микола вирішив нарешті познайомити жінку з мамою.
– Інно, я повинен тобі в дечому зізнатися
– У чому? – Інна засміялася. – Знову в тебе п екло замерзло? Чи ти вже одружений?
– Майже вгадала. Давай я тебе познайомлю зі своєю мамою.
– Ох, нарешті! Дозрів?
Вони підійшли до матері Миколи. Інна застигла на місці, впізнавши колишню сусідку.
– Ольга Петрівна?! Ви як тут?! Я нічого не розумію…
– Інно, це моя мама, – тихо сказав Микола. – Вибач, що не сказав раніше. Боявся, що ти мене кинеш.
– Микола? Той самий Микола? Пухкий в окулярах? – Інна була вражена. – Не може бути…
– Так, це я. Ти пробачиш мені? – Микола застиг, чекаючи реакції дружини.
Інна мовчала, обдумуючи інформацію. Потім раптом засміялася.
– Оце поворот! Тепер зрозуміло, чому п.екло замерзло. Знаєш, я не ображаюся. Просто це так несподівано. Ти зовсім інша людина.
– Ти не сердишся? – з надією спитав Микола.
– Ні, що ти. Я тоді була надто неввічлива з тобою. Не дивно, що ти не розповів одразу.
Микола полегшено видихнув і обійняв дружину:
– Я так боявся, що ти підеш, дізнавшись правду.
– Ну ти чого, – Інна ласкаво погладила його по щоці. – Я покохала тебе таким, яким ти є зараз. А минуле… Що ж, воно робить нашу історію ще цікавішою, правда?
Ольга Петрівна, яка спостерігала цю сцену, нишком змахнула сльозу:
– Діти мої, як я рада за вас!
– Мамо, ти чого? – здивувався Микола.
– Просто щаслива, синку. Знаєш, Інно, – звернулася вона до невістки, – Микола завжди був особливим хлопчиком. Добрим, розумним, але таким невпевненим у собі. А ти… Ти була його першою любов’ю. Він так переживав, коли ви поїхали.
– Ольго Петрівно, я була нерозумним дівчиськом, – винувато сказала Інна. – Якби я знала…
– Ну що ти, люба. Усьому свій час. Але тепер ви разом, і це головне.
Свято тривало, а молодята, взявшись за руки, відійшли вбік.
– Знаєш, Микольцю, я ж тебе взагалі не впізнала, – зізналася Інна. – Ти так змінився.
– Я багато працював над собою, – усміхнувся Микола. – Спорт, правильне харчування. Хотів стати таким, щоб ти могла пишатися мною.
– Ох, Миколо, – Інна пригорнулася до чоловіка. – Я й так тобою пишаюся. Ти досяг всього сам, став успішним, впевненим у собі. Але знаєш, що найголовніше?
– Що?
– Ти залишився таким же добрим та щирим, яким був у дитинстві. Просто тепер я це бачу та ціную.
Микола ніжно поцілував дружину:
– Я люблю тебе, Інно. Завжди любив і любитиму.
– І я тебе люблю, мій впертий хлопчику, що розтопив п.екло.
Вони засміялися, згадавши давню фразу Інни. Хто б міг подумати, що вона виявиться пророчою?
…Минуло п’ять років. Микола та Інна живуть душа в душу, виховують маленьку доньку. Щороку 1 червня вони приїжджають у той самий дворик, де колись зустрілися. Сидять на старих гойдалках, згадують минуле та мріють про майбутнє.
– Знаєш, Микольцю, – якось сказала Інна, дивлячись на дочку, що гралася неподалік. – Я часто думаю, як дивно складається життя. Ми могли розминутися, втратити один одного назавжди. Але доля дала нам другий шанс.
– Я вірю, що ми все одно знайшли б один одного, – посміхнувся Микола. – Якщо двом судилося бути разом, вони обов’язково зустрінуться.
– Так, напевно, ти маєш рацію, – Інна поклала голову йому на плече. – Знаєш, я рада, що п.екло замерзло. З тобою так тепло.
Вони сиділи, обійнявшись, і дивилися, як сідає сонце. Попереду на них чекало ціле життя, сповнене любові, ніжності та взаєморозуміння. А все тому, що колись давно незграбний хлопчисько закохався у норовливу красуню і не відступив, навіть коли здавалося, що немає жодної надії.
Ось так буває, коли любов справжня – вона долає всі перепони, змінює людей на краще і дарує щастя, про яке раніше й мріяти не наважувалися. І нехай кажуть, що перше кохання не буває щасливим – історія Миколи та Інни доводить протилежне. Іноді потрібно просто дати їй час і шанс розцвісти, навіть якщо спочатку здається, що це неможливо.
А може, в цьому і є головний секрет щастя – ніколи не здаватися, вірити у свої почуття та не боятися змінюватись заради коханої людини? Хто знає… Але одне можна сказати точно: коли двоє створені один для одного, навіть час і відстань не зможуть їх розлучити.
І нехай увесь світ твердить, що це неможливо – справжнє кохання завжди знайде шлях до щастя, навіть якщо для цього доведеться розтопити п.екло.