Осінній вечір огорнув місто золотистим серпанком. Під ногами приємно шаруділо листя, різних кольорів і відтінків. Микола, високий, підтягнутий, у чорному пальті, яке мама називала «занадто похмурим», нервово перебирав стебла білих троянд біля під’їзду своєї дівчини Вероніки.
Темне волосся, зачесане набік, відтіняло бліде обличчя. Він подумки репетирував фрази, які вони говоритимуть батькам, коли прийдуть до них.
Але доля, як це часто буває, змішала карти…
Двері під’їзду відчинилися, і на сходинки вийшла вона – струнка, гарна, з холодним поглядом. Її каштанове волосся, яке він так любив гладити, було зібрано в хвостик. Вероніка була у домашніх спортивних штанях та куртці, без макіяжу.
Не схоже, що вона збирається зараз знайомитися з батьками нареченого…
– Не треба квітів, – Вероніка відсунула букет. – Миколо… Не хочу тебе більше обманювати. В мене є інший чоловік. Він старший, забезпечений. Ти добрий, але ми не пара. Не про таке життя я мріяла. Не хочу чекати, коли станеш успішним і зможеш дати мені все, що я хочу. Тим більше, у мене є вибір тепер. І він не на твою користь. Вибач.
Микола не сперечався, нічого не доводив, не питав, лише міцно стискав троянди.
– Не пара. Як просто…
Букет полетів у найближчу урну. Ось так зараз обійшлися і з ним, і з його почуттями.
Кафе «Марципан» зустріло теплом та ароматом кориці. Їхнє улюблене кафе з Веронікою. Скільки приємних миттєвостей він тут пережив.
Микола задивився у чашку з капучино. Ось і все… Його покинули. Так несподівано та підступно. Як вона могла, в останній момент так вчинити? Чому раніше не сказала?
Вдома чекають батьки, мама накрила стіл, готувала, старалася, адже має бути знайомство з коханою дівчиною сина… Було гірко і прикро і за себе, і за них. Вони не заслужили такого відношення.
Тихо грала джазова музика, звична приємна атмосфера кафе вже не тішила, як раніше. Він згадав, як Вероніка сміялася над його жартами, а потім раптово замовкла, ніби згадувала про щось чи когось важливішого за нього. Тепер зрозуміло чому. Є інший чоловік…
Та й поява нових прикрас, модних речей тепер можна пояснити. Вона говорила, що премію отримала на роботі. І він вірив, недолугий. І її часті відмови зустрітися останнім часом тепер цілком зрозумілі.
Цікаво хто він? Де познайомились? Чи давно разом? Вона з ним тільки через гроші? Багато питань, на які він тепер не знає відповіді.
Раптом столик навпроти привернув його увагу. Микола застиг від здивування.
Там сиділа дівчина з білявим волоссям, зібраним у недбалий пучок, і дивилася у вікно. І що цікаво її сумні очі… Блищали від сліз…
Що в неї сталося?! Що за день такий? Всім хочеться плакати…
Микола допив каву і вирушив до виходу, думаючи, що ж робити зараз. Коли проходив повз, випадково зачепив дівчину.
– Вибачте, я… – почав він.
– Нічого, сьогодні, здається, день загальних вибачень, – вона посміхнулася через силу.
Її голос, тихий та мелодійний, змусив його зупинитися. Він сам не знав чому. Наче магнітом притягло. Розмова зав’язалася сама собою.
Віра – так її звали, розповіла, що хлопець, з яким вона мріяла про весілля, кинув її зі словами: – Ти надто проста для мене.
– А я думала, що простота – це щирість, – вона поправила пасмо волосся, яке вибилося з пучка. – Але він, мабуть, шукав ляльку для розваг. І я йому не підходжу. Проста…
Віра говорила й говорила, видно було, що їй треба з кимось поділитися, і від цього, мабуть, стане легше на душі.
Микола слухав її, ловлячи в словах відлуння свого переживання. Він також розповів свою історію. Недаремно кажуть, що чужій людині простіше розповісти, що на душі.
Раптом задзвонив телефон – мати.
– Синку, ми чекаємо! Де ви там? Печеня остигає, – голос тремтів від хвилювання.
Знаючи маму, Микола уявляв, як вона нервує, чекаючи знайомства.
– Скоро будемо, – вихопилося само собою.
Він глянув на Віру. Ідея, шалена але рятівна, народилася миттєво.
– Зіграйте мою наречену?! Година – і я зникну з вашого життя.
Вона застигла, а потім розсміялася:
– Ви пишете сценарії? Звідки така фантазія?
– Батьки… Вони так чекали. Не можу їх підвести сьогодні.
Сині очі уважно вивчали його.
– Гаразд. Але тільки через ваші очі – у них зараз стільки страху й розпачу, що я не зможу відмовити. Та й ми з вами, як виявилось, споріднені душі – нас обох покинули.
Тому я просто зобов’язана допомогти товаришу по нещастю. З мене не зменшиться, а ваші батьки на якийсь час заспокояться. Та й вечері пропадати, чи що?!
Дорога до будинку батьків пролетіла в гарячкових поясненнях: «Любимо піші прогулянки… Познайомились у парку… Так, Вероніка, але всі називають Вірою».
Дівчина запам’ятовувала деталі з акторською точністю.
– Ти справді готова брехати? – спитав він, перед тим як зайти до квартири, помітивши, що вона нервово смикає пасмо волосся.
– Сьогодні я втомилася від правди. Давай просто зробимо це. І перейдемо на «ти», адже ми пари, не забувай, – Віра взяла його під руку.
Мама, в ошатній сукні, з зачіскою, обійняла наречену сина. Батько, у парадній сорочці, зазвичай стриманий, розквіт:
– Нарешті Микола знайшов розумницю і красуню! Приємно познайомитись, Вероніка. Микола мало розповідав про вас, але, гадаю, ми це сьогодні виправимо. Ласкаво просимо в наш дім!
За столом Віра ожила. Розповідала про роботу в дитсадку, про любов до старих фільмів, до кішок, сміялася з жартів батька. Микола ловив себе на думці, що вже не думає про Вероніку.
Ця дівчина, Віра, з її щирим сміхом і теплим поглядом, вписалася в його життя природно, як пазл, якого бракувало. Невже таке буває? Адже лише кілька годин тому його кинули, а він сидить зараз, і посміхається, дивлячись на малознайому дівчину.
Батьки були у захваті від Віри. Було навіть трохи сумно та соромно, що все це було неправдою. Микола ще не знав, як потім пояснить ситуацію. Але чомусь вірив, що все буде гаразд. Віра зачепила його своєю щирістю, добротою та легким характером.
З Веронікою від початку все було складно. Довго її добивався, вона висувала якісь умови, претензії. Але він був закоханий і згоден на все. Робив подарунки, гарно залицявся. Але, як виявилось, він не чоловік її мрії. Не дотягнув.
Недаремно кажуть, якщо у стосунках спочатку йде щось не так, то це ненадовго. Вероніці хотілося гарного, безтурботного життя. А він не зможе дати все, що вона хоче. Та й не любила, певне. Що вдієш, бувають і такі прикрості в житті.
Проводячи Віру, він попросив номер телефону – “щоб повернути борг, і запросити її кудись”. Віра продиктувала, з усмішкою:
– Година спливла, і Попелюшка перетворюється на звичайну дівчину…
– Знаю. Але, може, варто познайомитись по–справжньому?
Перше побачення було у тому ж «Марципані». Потім прогулянки під дощем, розмови до світанку, сміх, який лікував від старих переживань. Дівчина з її наївною вірою в добро змусила знову його відчувати. Їм було добре разом.
А потім їх побачила Вероніка. З новим «ідеальним» кавалером, у дорогому костюмі, поважним та солідним. Вони приїхали до ресторану, повз який ішов Микола, тримаючи за руку Віру.
Побачивши їх, Вероніка застигла, і на секунду в її очах відобразилося щось знайоме, те саме переживання, яке вона колись подарувала йому. Вона сказала вслід уїдливо:
– Швидко ж ти знайшов мені заміну!
Микола глянув на Віру, яка міцно стискала його руку і зрозумів: це не заміна. Це знахідка! Дуже цінна і кохана!
Звичайно, бувало, що вони сперечалися, і, мабуть, ще боялися довіряти один одному до кінця. Але, в них ще багато часу попереду, щоб переконатися у своїх почуттях.
Доля рідко дарує другі шанси. Але коли дарує – це схоже на літній день: за пеленою дощу раптом проглядає сонце. І два серця, які пізнали гіркоту в коханні, починають битися в унісон.
Батькам Микола так і не розповів, що спочатку Віра була нареченою на годину, адже це було вже неважливо.
Вероніка була в минулому.
Тепер, проходячи повз місце їхньої зустрічі, вони посміхаються.
Місце, де втрачене щастя обернулося знайденим…