Микола був чоловіком успішним. Щоправда, таким він був не завжди.
Багато в житті йому пережити довелося, поки знайшов Микола Петрович справу всього свого життя, і маленький бізнес переріс у велике підприємство.
Тепер у Миколи і філії були по містах, і він легко міг би у велике місто перебратися.
Та тільки у своєму невеликому затишному містечку він почував себе набагато комфортніше.
Його дружина, Світлана, часто починала розмову на цю тему. Їй хотілося переїхати у велике місто, але Микола стояв на своєму – тут у нього основне виробництво, тут головний офіс, тут усі рідні, друзі і тут він хотів би ростити своїх дітей.
Але й у цьому питанні їхні погляди розходилися. Світлана не хотіла ставати матір’ю і намагалася навіть умову поставити – переїдемо у велике місто, тоді й діти будуть.
Однак Микола Петрович одразу дав зрозуміти, що ультиматуми йому не подобаються, і Світлана чітко засвоїла урок.
Втрачати чоловіка вона не хотіла, тим більше, що шлюб їх був досить молодим і, відповідно, хитким.
Світлану все влаштовувало загалом – самій їй працювати не доводилося, потреби ні в чому вона не знала, увагою дружина не була обділена.
Щоправда, останнім часом Микола так забігався, у зв’язку з відкриттям нової філії в іншому місті, що з дружиною і поспілкуватися до ладу не було часу.
Але він вирішив для себе – щойно повернеться звідти, після офіційного відкриття, то неодмінно звозить Світлану відпочити.
Можливо, на море на тиждень поїдуть – погрітися трохи. Тільки Світлані він вирішив поки що не говорити про свої плани, хай буде сюрприз.
І ось, філія розпочала роботу, все було зроблено на найвищому рівні.
Їхав у рідне містечко Микола тільки ввечері, і він вирішив скористатися часом, що залишився – поїхати в будинок, де доглядали тих, хто серйозно занедужав, поспілкуватися із завідувачкою, запитати, що треба.
Був у Миколи такий пунктик – у кожному місті, де він відкривав філії, то неодмінно налагоджував благодійність.
Десь дитячим будинкам допомагав, десь як тут.
Після розмови Миколі показали будівлю, провели у їдальню, показали палати.
І в одній із кімнат Микола затримався, побачивши чоловіка, який лежить біля вікна.
– Хто це? – тихо спитав Микола у завідувачки, коли вони вийшли в коридор.
– Юрій Максименко, – відповіла жінка. – Він їхав на машині і втрапив у халепу. Тепер тут. Рідних немає, житла теж, відповідно, і грошей немає на процедури. Чекаємо, звісно, але надії мізерні. Жаль його, молодий ще, – зітхнула вона.
А Микола Петрович її вже не чув, тільки ім’я крутилося в голові.
– Мені треба з ним поговорити, – сказав він і, не чекаючи дозволу, зайшов у палату.
Чоловік лежав, вивчаючи порожнім поглядом стелю, і тільки-но Микола заговорив, повернувся в його бік.
– Юрко, друже! Оце так зустріч! Не думав уже, що побачимось!
– Микола! – вигукнув Юрій і його обличчя аж засяяло. – Як ти тут?! Звідки?!
Микола Петрович коротко розповів, як опинився тут, а потім помітив на підвіконні відкритий блокнот. Там був якийсь малюнок.
Микола уважніше придивився, що ж там таке намальоване й очам своїм не повірив!
Там було зображення… Його дружини!
Сумнівів не було – це Світлана! Її посмішка, її волосся і родимка над верхньою губою. Наче це не олівцем намальований портрет, а справжня фотографія.
– Це хто в тебе на портреті? – запитав Микола, не уявляючи навіть, що відповість давній друг.
– Моя дружина, – сказав той і помовчав, заплющивши очі. – Світланка, її не стало рік тому. Все через мене. Я з не впорався з машиною на дорозі, сам ось тут, а її немає…
Микола Петрович застиг, не знаючи, як на це реагувати. Але, бачачи, що й друг розхвилювався, вирішив не з’ясовувати подробиць.
– Послухай, Юрію, я сьогодні їду, але тепер, коли я знайшов тебе, то обіцяю дуже скоро повернутися. Я поговорю з лікарями, дізнаюся, як тобі можна допомогти, і зроблю все, щоб ти зміг одужати.
– Навіщо? – тихо запитав приятель. – Я ж без Світланки моєї і сенсу не бачу в цьому житті, про одне мрію – скоріше до неї піти.
– Ну, це ти даремно! Життя дане для того, щоб жити! Чи не ти це казав? І припини таке думати. Скажи, що тобі привезти? У мене є в запасі кілька годин, поїду в магазин.
– Нічого не треба мені, Миколо, тебе побачив і наче легше стало, а то вже думав, що зовсім один залишився на цьому світі.
– Ну що ж, тепер ти точно не один! Давай, не розкисай, я дуже скоро за тобою повернуся!
Микола вийшов надвір. Як це може бути? Світлу він впізнав би й серед тисяч таких портретів, і ім’я сходиться. Але чому Юрій сказав, що її немає? Запитань було багато, а відповідей на них не було.
Недовго думаючи, Микола Петрович зателефонував колезі і попросив негайно знайти всю інформацію про Юрія та Світлану. Все, до дрібниць.
І тільки-но Микола поклав слухавку, як зателефонувала його помічниця, нагадала, що путівки для нього з дружиною заброньовані, як він і просив, післязавтра рейс. Але зараз Миколі ідея з відпочинком не здавалася такою привабливою, і він вирішив скасувати подорож.
Додому чоловік повернувся зовсім спустошеним. Що ж за таємницю приховує його кохана Світлана, чи вона має двійника, як в індійському кіно.
Світлана вийшла його зустріти. Він відчув, чомусь у цей момент, наче відвів дружину свого друга. Треба було багато чого з’ясувати, але він уже зараз відчув відстороненість, що легким холодком вилася між ним і Світланою…
– Як з’їздив? – байдуже запитала дружина і одразу почала друкувати у телефоні, набираючи комусь повідомлення.
– Світлано, ти за мною сумувала? – спитав Микола і пильно подивився на неї.
– Що за питання? – підвела брови Світлана, – тебе не було всього кілька днів. – Я чекала. Хотіла обговорити кілька запитань. Миколо, я тут нуджуся. Ніякого простору. Так хочеться у велике місто! Може, ти все ж таки передумаєш? Маринка, до речі, сина народила. І я подумала, що нам теж пора власними діток, але й будинок замалий, і місто маленьке. Може подумаємо?
Микола вирішив, що це дежавю. Вже вкотре Світлана розпочинала ці розмови й вела їх за одним сценарієм, тільки народжували завжди різні її подруги.
Він не став нічого відповідати, сказавши лише, що втомився, і пішов спати.
– Я тоді в клуб схожу з дівчатами, – гукнула Світлана, але він ніяк не відреагував.
Таке теж вже бувало, коли він приходив з роботи втомлений, а вона тікала з дому, посилаючись на те, що їй нудно одній.
А вже наступного дня Миколі розказали вражаючу новину. Такого він і в найбезглуздіших думках припустити не міг.
Світлана його справді була одружена з Юрієм. Трохи більше року тому вона переконала його продати квартиру і переїхати в місто побільше, аніж те, де вони до цього жили.
Юрій погодився, хоч і без особливого ентузіазму, бо Світлану він любив просто шалено.
Але сталася та пригода на дорозі. Він тоді був дуже слабий, а Світлана відбулася легко. Вона вирушила у лікарню разом із чоловіком, чергувала навіть під дверима, але коли через пару днів їй повідомили, що чоловік її завжди лежатиме, вона задумалася – чи він їй потрібен.
Поговоривши з лікарем віч-на-віч, вони легко змогли домовитися, адже у неї на руках були гроші, виручені з продажу квартири Юрка.
Отримавши конверт з «подарунком», лікар сказав Юрію, як тільки той оговтався, що його дружини не стало.
А Світлана благополучно оформила розлучення, отримала новий паспорт, змінила прізвище й орендувала квартиру в місті, куди вони й прямували перед тим із чоловіком.
Але й це містечко здалося їй не таким уже й великим. А оскільки на щось більше грошей не вистачало, вона активно зайнялася пошуками заможного чоловіка, витрачаючи гроші на дороге вбрання та розкішний відпочинок.
Так вона й познайомилася з Миколою в одному з найдорожчих кафе, де чоловік постійно снідав. Один спритний трюк, і його кава на її спідниці, а далі трохи чарів, які Світлана завжди мала в запасі.
У Миколи серце стрепенулося. Але він вирішив не гарячкувати. Для початку поговорив з лікарями і дізнався, що процедури допоможуть Юрієві одужати, але необхідно його перевезти до його міста.
Знадобиться, звичайно, і догляд, але поступово він одужає.
Організувавши перевезення, Микола привіз Юрія в лікарню у своєму місті і буквально за кілька днів йому зробили успішні процедури.
І тільки коли Юрія готували до виписки, Микола наважився розповісти йому всю правду.
Чоловік навіть розплакався, сказав, що дуже радий, що Світлана жива, адже він звинувачував себе весь цей час, малював її портрети постійно, розмовляючи з нею, благаючи про прощення, а тепер хоч жити спокійніше можна.
– Юрку, але ж ти розумієш, що вона вчинила, м’яко кажучи, недобре, і особисто я не збираюся їй спускати таке з рук.
– Ну, розлучись, якщо не хочеш далі з нею жити, – сказав Юрій. – Я, звичайно, теж бачити її більше не хочу, але просто мені самому легше стало. Хоча в очі їй зазирнути, напевно, не відмовився б.
– Ні, просто так її не відпущу, – Микола розповів Юрію свій план. – Давай, я відвезу тебе до себе додому, але ти повинен поводитися так, ніби зовсім нічого не пам’ятаєш. Впораєшся?
– Так, я зрозумів, – підморгнув другу Юрій.
Так вони й вчинили. Привізши друга додому, Микола сказав дружині, що випадково зустрів його в одній зі своїх філій. Нічого не пам’ятає і Микола не може його залишити в біді, тому що Юрій врятував його якось, і став для нього немов рідним братом.
Світлана побіліла, побачивши несподіваного гостя, але намагалася не показувати вигляду.
– А чому б тобі не оплатити йому якесь житло і не найняти доглядальницю? – запитала вона кам’яним голосом.
– Та тому, що я хочу, щоб за ним був гідний догляд, і ніхто, окрім тебе, цього зробити не зможе. Я тебе дуже прошу, щоб ти подбала про Юрія, як про рідного, більше нікому я довірити це не можу. Необхідно стежити, щоб він вчасно приймав пігулки, білизну міняти, годувати, доки він не відновиться.
Світлана спробувала заперечити, але Микола одразу пояснив, що заперечення не приймаються.
Жінка намагалася поводитися привітно, але більше для того, щоб переконатися – чи насправді Юрій зовсім нічого не пам’ятає. Їй доводилося годувати його з ложечки, Юрій добре справлявся з роллю і робив усе, щоб виглядало природно.
Але надовго її не вистачило. Швидко втомившись від ролі доглядальниці для чоловіка, якого вона успішно викреслила з власного життя і зрозумівши, що до Юрія може повернутися пам’ять, Світлана, не витримавши, почала галасувати, що він не повинен жити тут, він їй усе зіпсував, він просто зобов’язаний піти з її життя назавжди…
Так все й відкрилося. І Світлана пішла назавжди і з життя Юрія і з життя Миколи.
– Не знав я, що жінка, яку я полюбив усім серцем, виявиться такою… – сказав Юрій.
– Так, Юрко, вміла вона отаке накрутити. Ну, нічого, адже не всі жінки такі. Колись і нам усміхнеться те саме щастя!
Юрій дуже швидко одужував, а коли він впевнено стояв на ногах, Микола привів його у свою фірму помічником. Вони пообіцяли один одному більше ніколи не губитися, як це сталося того разу.
…Наближалося Різдво, і друзі вирішили відсвяткувати його вдвох. Нікому з них не хотілося зараз ані галасливих вечірок, ані ресторанів. Вони замовили святкову вечерю додому, сиділи біля каміна і довго згадували роки своєї дружби, а потім Юрій задумався.
– Миколо, ти коли наступного разу поїдеш до того будинку, де я лежав, чи не міг би ти мене з собою взяти?
– Хочеш подякувати доглядальницям? – усміхнувся друг.
Юрій кивнув головою.
– Особливо одній. Жінка так намагалася мені допомогти. Книжки читала, їжу домашню приносила часом. Запевняла, що все буде гаразд. Симпатична така, добра, самотня… А я уваги не звертав, все сумував за Світланою цією. Тепер часто згадую Оксану, щоправда, не певен, що вона через симпатію все це робила…
– А ти не сумнівайся! – підбадьорив друга Микола. – Я теж помітив, як вона плакала нишком, коли тебе забирали, тож, завтра й поїдемо, із подарунками, а що, влаштуємо людям свято. Може, й Оксану забереш?
Друзі ще довго сиділи мовчки, спостерігаючи за полум’ям у каміні і вірили, що на кожного з них у новому році чекає нове щасливе життя…