– Може, не будемо кликати Людмилу з чоловіком? – з надією в голосі запитав Михайло у своєї дружини Олі.
Оля важко зітхнула. Ну, як вона може не покликати свою подругу дитинства на свій день народження? Хоча і чоловіка вона розуміла. Люду мало хто любив, а ще всіх довкола дратувало, як вона спілкується зі своїм чоловіком Ігорем.
Люда була нахабною жінкою, яка вічно вважає, що тільки її думка вірна. Встрявала в розмови, любила когось повчити. І постійно ображала свого чоловіка у всіх на очах. Начебто вона впивалася своєю владою, яка невідомо як утворилася в неї за роки шлюбу.
Хоча для Олі все це було й не дивно. Адже вона знала родину Люди та розуміла, що її подруга просто копіює поведінку своєї матері.
Та була, як то кажуть, базарною бабою. Оля ніколи не чула, щоб вона просто говорила. Вона завжди сварилася, ніби не вміла розмовляти інакше. А от батько Люди був тихою і скромною людиною. Від нього Оля майже ніколи нічого не чула. Він усе робив, як казала дружина. Сказала, що вони завтра їдуть на дачу, отже, їдуть. Сказала, щоб він прямо зараз полагодив їй полицю, він бере інструменти і робить.
Природно, коли ростеш у такому середовищі, волею-не волею переймаєш цю модель сім’ї. Ось і Люда виросла такою: крикливою, галасливою, сварливою.
Однак Оля все одно з нею дружила. Якою б Люда не була, вона часто приходила до Олі на допомогу. Звичайно, вставить свої п’ять копійок, але допоможе.
І навіть через роки Оля все одно вважала Людмилу своєю подругою. Але за цей час у неї і інші люди в оточенні з’явилися. Вона дуже добре спілкувалася із дружинами друзів чоловіка, була близька з кількома своїми колегами. І найчастіше намагалася, щоб Люда не перетиналася з усіма цими людьми. Бо знала, що вона їм не сподобається.
Але тут день народження, свято, на яке кличеш усіх своїх близьких людей. І Оля просто не могла не покликати Люду. Це було б неправильно, і подруга точно образилася б.
А ось Михайло ніяк не розумів, чому його така добра та ніжна дружина спілкується з такою жінкою. Яка ображає свого чоловіка, від якої доброго слова не дочекаєшся. Так, Оля пояснювала йому, що вони з дитинства близькі, що вона звикла до поведінки Людмили, і знає, що, незважаючи на характер подруги, вона завжди може покластися на неї.
І все одно, як він розумів, що Люда переступить поріг їхнього будинку, настрій псувався. Та й не міг він сприйняти того, що її чоловік так живе. Звичайно, Михайло дуже любив Олю, але, якби вона дозволяла собі так висловлюватися на його адресу, вони вже давно розлучилися б.
Але сперечатися із дружиною він не став. Все ж таки це її свято, а він потерпить. Власне, мабуть, як і решта гостей.
Оля та Михайло жили у своєму будинку. Переїхали вони лише кілька років тому, навіть ще до кінця не доробили. Садиба вимагає чимало сил і вкладень, тому все робили поступово.
Їхній дочці було вже десять років, досить доросла дитина. Тому не треба було за нею стежити, не треба укладати спати та думати про те, чим погодувати. Загалом, Оля та Михайло знову відчували, що означає жити для себе.
У день народження стіл накрили просто на вулиці. Початок літа радував гарною погодою, та й гріх не скористатися тим, що є власна ділянка.
Їжа була простою: шашлик та кілька салатів. А що ще потрібно на свіжому повітрі?
Гості почали прибувати. Усі вітали Олю, дарували подарунки, а потім розбредалися. Жінки йшли допомагати накривати на стіл, діти бігли до кімнати дочки хазяйки, чоловіки кучкувались біля мангалу. Там би й однієї людини було достатньо, але мангал, ніби манив їх до себе.
І ось одними з останніх приїхали Люда та її чоловік Ігор.
Відразу стало галасливо. Люду почули не лише гості, а й, мабуть, сусіди. Вона голосно привітала Олю, видала якийсь кумедний жарт, над яким сама ж і посміялася. Ігор увесь цей час мовчав і просто кивав у такт слів дружини. А потім якось тихенько відійшов до чоловіків, мабуть, щоб трохи видихнути.
Спочатку все йшло непогано. Людмили хоч і було багато на цьому святі, загалом, вона все ж таки поводилася досить пристойно.
Але потім, коли всі підняли перші келихи, повеселішали, Люду все ж понесло.
– А що це у вас плитка не дороблена? – запитала вона, вказуючи на те місце, де в майбутньому планувалася веранда.
– Та часу й грошей не вистачає, – посміхнулася Оля.
– А чоловік тобі на що? Михайле, невже за два роки не зміг зробити? Чоловік ти чи хто?
Михайло відчував, як починає злитися. І Оля, здається, це зрозуміла, бо відповіла за нього.
– Людо, він і так багато всього зробив. Та й ми не мільйонери, сама розумієш, скільки треба.
– Ой, та що ти мені розповідаєш, – махнула Люда рукою. – У мене, он, такий же! Ремонт у квартирі вже два місяці доробити не може! Руки не з того місця, так, Ігорю?
Ігор лише зітхнув. Було видно, що йому не вперше таке чути.
А ось Михайло не витримав.
– А ти сама, Люда, щось зробила? Чи тільки на свого чоловіка розраховуєш?
– Я? Та ти знаєш, скільки я всього зробила? Але Ігорю я так і сказала, що якщо я хоч раз візьму дриль в руки, він може відразу йти! Навіщо мені потрібен чоловік, якщо я почну виконувати чоловічі справи!
Люда засміялася. Їй все це здавалося дуже кумедним.
Оля намагалася змінити тему, але Люду вже не заткнути.
– А хто м’ясо смажив? Все сухе.
– Решті подобається, – огризнувся Михайло.
– То це ти? Хоча, мені здається, це мій чоловік. Тільки він завжди пересушує м’ясо. Скоро сорок, а готувати не навчився. Що б він робив без мене? Мабуть, так і жив би зі своєю матусею, щоб вона за нього все робила.
І тут, несподівано для всіх, Ігор насмілився відкрити рота.
– Може, годі, Людмило? Все ж таки це день народження твоєї подруги.
Михайло навіть різко почав поважати його. Нарешті хоч якусь відсіч дав.
– А ти мені рота не закривай, – хмикнула вона. – А то на людях такий сміливий, я дивлюся?
– Люда, – обсмикнула її Оля. Але їй тільки дай волю посваритися.
– Я тобі рота і не закриваю. Ти подивися, всім вже ніяково за тебе.
Михайло подумки аплодував. Так їй треба.
– Незручно? А може, це тобі ніяково? Так треба було іншу дружину вибирати! Зовсім вже знахабнів. Хоча ще не пізно! Можеш прямо звідси йти, куди очі дивляться, якщо тобі ніяково за мене! Бач, ти!
Людмила посміхнулася. Була впевнена, що налякала безсоромного чоловіка, і той зараз затихне.
Але чи в Ігоря все ж таки запас терпіння був обмежений, чи сталося ще щось, про що інші не знали, але, несподівано, після кількох років шлюбу, після кількох років мовчання, Ігореві раптом все це набридло.
Він поставив свою тарілку, в якій лежав недоїдений шматок м’яса та половинка огірка. А потім мовчки підвівся.
– Я так і зроблю, – сказав він. – Олю, пробач за все це. Усім до побачення.
Всі, відкривши рота, спостерігали, як Ігор спокійно і навіть якось гордо йде до хвіртки. Людмила теж дивилася, але з недовірою.
– Цікаво, на скільки його вистачить? – усміхнулася вона. Вона навіть і думки не допускала, що Ігор, її Ігорчик, прямо зараз йде назавжди. Вона була впевнена, що він надто слабкий для цього. І що її дуже любить, щоправда, неясно за що.
Ігор пішов. Оля осудливо подивилася на подругу, але та лише знизала плечима.
– Ой, я знаю його. Приїду, а він вже вдома, готується вибачатись. І я його не пробачу, влаштував мені тут виставу! А що, багато глядачів.
І все-таки, після того, як чоловік пішов, деяке хвилювання засіло в душі у Людмили. Тому поїхала вона рано, чому решта гостей була дуже рада.
– Як гадаєш, помиряться? – тихо спитала Оля у Михайла.
– Сподіваюся, що ні.
Оля штовхнула плечем чоловіка, а той усміхнувся.
– А що? Чоловіча солідарність. Нарешті Ігор прозрів. Він так нормальний чоловік, просто пора вже тікати від цієї.
Оля все ж таки сподівалася, що до розлучення не дійде. А ще їй подобалося думати, що цей випадок чомусь навчить її подругу. Що вона зрозуміє, що не варто так поводитися, що не можна так ображати чоловіка, до того ж у всіх на очах.
І коли Людмила зателефонувала Олі за кілька днів, жінка зрозуміла, що всі її надії виявилися марними.
– Він пішов, Оля! Ти уявляєш?! Вирішив мене покинути! Ну, нічого, ще повернеться. Приповзе, а там я вже подумаю, чи варто його прощати!
І хоч Людмила щиро в це вірила, Оля вже на той момент зрозуміла, що Ігор не повернеться.
Власне, так воно і сталося. Незабаром він подав розлучення, а Оля втішала свою подругу.
– Я все для нього! Та я, вважай, з нього людину зробила! А він…
– Людмило… Ну, може, треба бути акуратнішою зі словами? Все ж ти його справді образила.
– Знайшовся, ніжний! Я така яка є! Мав це знати.
Оля лише зітхнула. Сперечатись не стала, розуміла, що це марно. Подруга навряд чи зміниться. А ще дуже складно їй когось знайти. Начебто Ігор був єдиним, хто зміг би з нею ужитися. Але Люда і його примудрилася відлякати.