-Тільки спробуй Насті сказати, що ми розлучаємося, ти зрозумів? Не смій псувати весілля дочки! – шипіла Олена, між іншим поглядаючи на всі боки, немов перевіряючи, чи не почув хто її слова.
-Якщо хтось і вміє псувати свята, то це тільки ти, – уїдливо відповів Михайло, важко дихаючи від ноші. – Могла б і допомогти, між іншим! А то йдеш, як королева!
…По перону йшли двоє. Жінка цокала каблучками по бетонних плитах, а він важко переступав з ноги на ногу. Валіза на коліщатах мірно клацала в такт їхнім крокам.
-Досить з мене важке тягати. Двадцять п’ять років тебе тягну на своїй спині, а подяки – нуль!
-Ось як, значить! – Михайло округлив очі. – Треба було брати окреме купе!
-Доведеться потерпіти, милий, – єхидно відповіла Олена.
Провідниця, помітивши їх суперечку, привітно посміхнулася:
-Який вагон?
-Третій, – хором відповіла подружня пара. – Це він?
-Так, ваші документи, будь ласка, на перевірку. Добре, все гаразд. Ваші місця одинадцять та дванадцять. Проходьте.
Олена тільки зробила крок уперед, як Михайло, демонстративно відсторонив дружину плечем, вбіг сходами у вагон. Жінка пирхнула, а потім гордо залізла в тамбур, ефектно вкотивши всередину вагона свою валізу.
-Не надумай діставати свою гітару, – кинула Олена чоловікові.
-Моя гітара хоча б не хропе, як ти!
-Ще голосніше, Михайле, щоб цілий вагон незнайомих людей із задоволенням послухав наші розбірки! – Олена закотила очі та нахилилася до валізи.
Михайло втомлено опустився на нижню полицю, дістав книгу та поклав під матрац.
-Ти нічого не переплутав? Це моє місце! – Олена підняла очі і дивилася на чоловіка.
-Як би не так. У квитках подивися. Твоє місце нагорі. Ось і лізь.
-Михайле, це не смішно.
-А я начебто і не сміюся. Тобі поступатись не буду. Лізь нагору.
…Олена та Михайло прожили разом чверть століття. Їхня дочка Настя, єдина і обожнювана, росла в сім’ї, де батьки завжди здавались їй ідеальною парою: батько – надійний, як скеля, завжди готовий полагодити будь-яку поломку і захистити від будь-яких негараздів; мати – гостинна господиня, що створює затишок та тепло в будинку.
Але за фасадом благополуччя ховалася зовсім інша історія. За ці роки накопичилося безліч образ і претензій. Олена, колись романтична дівчина з великими мріями, поступово перетворилася на вимогливу жінку, яка вважала, що знехтувала всім заради сім’ї. Михайло, колись галантний молодик, тепер бачив себе загнаним у кут роботою та домашніми обов’язками, де його старання рідко помічали та цінували.
Їхній шлюб поступово перетворився на рутину: він приходив з роботи, дивився телевізор, іноді брав гітару та грав улюблені пісні; вона займалася будинком, готувала, дбала про дочку. Вони перестали розмовляти, ділитися своїми переживаннями та радощами. Спроби відновити колишню пристрасть розбивалися об стіну взаємного невдоволення та втоми.
Рішення розлучитися прийшло не раптово – воно зріло роками. Останньою краплею стала розмова на кухні місяць тому, коли вони дізналися, що дочка виходить заміж. Сварка переросла у відверту розмову, і обидва зрозуміли, що їхній шлюб давно існує за звичкою, а не за коханням.
Настя нічого не знала про їхнє рішення. Для неї це була ідеальна сім’я, де батьки, незважаючи на дрібні сварки, завжди підтримували одне одного. Та й навіщо нареченій перед весіллям бути свідком розлучення батьків?
Тоді Олена та Михайло домовилися зберегти видимість добробуту хоча б до весілля доньки. Вони не хотіли затьмарювати її свята своїми проблемами, але знали, що після урочистості відразу подадуть на розлучення.
І тепер вони сидять у одному вагоні. Він – на нижній полиці, вона – навпроти, поки в купе немає інших супутників. Вони більше не розмовляють один з одним, і поводяться, немов далекі знайомі.
Ранкова метушня на станції розбудила Олену. Вона розплющила очі і подивилася вниз: у купе зайшла літня жінка з великою старомодною валізою. Михайло, який сидів навпроти, навіть не підняв погляду від свого телефону. У відповідь на вітання бабусі він лише буркнув щось нерозбірливе і продовжив гортати стрічку соцмереж.
Бабуся виглядала настільки гнітюче, що Олена мимоволі відчула жаль. Її сиве волосся було недбало зібране в пучок, темні кола під очима говорили про безсонні ночі, а куточки губ були опущені у вічній печалі.
-Синку, допоможи, будь ласка, – тихо сказала вона.
Михайло нарешті відволікся від телефону і допоміг бабусі заштовхати валізу під полицю.
-Доброго ранку, – відгукнулася Олена з верхньої полиці.
-Доброго дня, – сказала попутниця, і розгорнула матрац.
Олена насилу спустилася вниз і віч-на-віч зустрілася з незадоволеним чоловіком.
-Що? – фиркнула вона в його бік.
-Ти на мій піджак стала.
-А навіщо ти його почепив тут?
-Щоб не пом’явся.
-А у Насті випрасувати потім ніяк? Ах, так, як я могла забути, адже це я тобі завжди прасувала піджаки! – Олена демонстративно притиснула піджак до стіни купе, поглядаючи за реакцією чоловіка.
Але той лише закотив очі.
Їхню суперечку порушив дивний звук – тихі схлипи. Бабуся дивилася у вікно і тримала хустинку біля рота. Олена з Михайлом замовкли і переключили увагу на супутницю.
-Вибачте, у вас все гаразд? – акуратно запитала Олена.
-Так-так, вибачте мені, – розгублено промовила старенька.
Олена подивилася на Михайла, він лише поглядом показав: «Я тут ні до чого, нічим не можу допомогти». Тоді Олена торкнулася плеча і прошепотіла чоловікові:
-Запропонуй їй води.
-Сама запропонуй.
Але старенька ніби прочитала їхні думки і полізла до маленького пакетика. Звідти вона дістала залізну чашку та пляшечку води.
-Давайте я вам відкрию її, – схаменулась Олена.
-Дякую, – знесиленим голосом промовила бабуся, простягаючи пляшечку.
-Ми можемо вам чимось допомогти? У вас явно щось трапилося, – Олена сіла навпроти, штовхнувши Михайла ногою, натякаючи, що йому треба посунутись.
Він, пирхнувши, вийшов із купе.
-Вже нічим не можна допомогти, – зітхнула бабуся і відразу розплакалася.
-Ну що ви. Ось випийте води. Чи може провідника покликати? – Олена занепокоєно озирнулася у пошуках підтримки, але Михайла вже й слід застиг.
-Не треба, доню, – трохи заспокоївшись, видавила з себе старенька. – Я чоловіка їду ховати…
-Як? – усередині Олени щось обірвалося.
-Поїхала до дочки в гості. Вона живе в іншому місті. А за два дні дзвінок… Не стало мого Миколи. Сорок років душа в душу. Не дочекався мене. Як же так, – бабуся знову розплакалася.
Олена дивилася на супутницю і ледве стримувала сльози. Вона не знала, чим їй допомогти. Як взагалі можна втішити людину, чиє горе ти не в змозі розділити? Олена кинула погляд на дверцята купе, які відчинилися. Михайло, що стоїть у проході, спантеличено подивився на дружину – її пихатий вираз обличчя змінився тривогою і жалістю. Давно не бачив дружину повної співчуття.
У купе повисла важка тиша. Олена дістала свій телефон, відкрила месенджер і написала чоловікові повідомлення: «У неї чоловіка не стало. Не питай зайвого. Без своїх тупих жартів».
Михайло, прочитавши, невдоволено подивився на дружину. Він завжди виявляв тактовність. Чому Олена про нього такої думки?
Бабуся, трохи заспокоївшись, почала розповідати про свого чоловіка. Її голос став тихішим, але в ньому з’явився якийсь світлий смуток.
-Знаєте, Микола був такий … особливий. Завжди приходив з роботи, знімав свій улюблений светр і насамперед запитував: «Як ти почуваєшся, моя люба?». Не «що у нас на вечерю», не «де мої улюблені капці». Завжди. Щодня протягом стільки років він дбав про мене.
Олена та Михайло сиділи мовчки, слухаючи ці прості, але такі важливі спогади.
-А як він любив нашу дочку! – продовжувала бабуся. – Коли Іра з’явилася на світ, він втік з роботи, незважаючи на те, що бригадир був суворий, щоб вигукнути перед пологовим будинком, що він нас любить. І руки в нього були золоті. Завжди щось лагодив, майстрував. Навіть коли вже був на пенсії, все одно без діла не сидів.
Михайло, який спочатку тримався відсторонено, тепер уважно стежив за розповіддю. Але тут його здолала цікавість:
-І що, прям не сварилися ніколи?
-Михайле, – тихо сказала Олена і смикнула його за руку.
-Сварилися, звичайно. І по дрібницях, і сильніше. І я навіть йшла від нього двічі. Хоча, ні, зачекайте. Тричі. Якщо можна вважати моїм відходом, коли я сховалася в сараї, щоб він похвилювався.
-Все одно не розумію. Якщо сварилися, навіщо взагалі жити. Навіщо ви повертались? – Михайло не заспокоювався.
Олена видихнула і подивилася на супутницю, поглядом благаючи пробачити чоловіка за нетактовність.
-А без сварок жодного шлюбу не буває, синку. Це вам так здається, поки ви молоді, що у вас багато часу, тому багато уваги загострюєте на цих сварках, а потім вже не до цього. Посварилися – забули. Головне, що ви означає одне для одного, – тихо сказала бабуся і встала. – Вибачте, я в коридор вийду подихати.
Олена впіймала себе на тому, що дивиться на Михайла. Вона мимоволі приміряла на себе ситуацію старенької. А що вона відчувала б, дізнайся, що чоловіка раптово не стало? Від цих думок тілом пробігло тремтіння. І в цей момент чомусь пригадався останній букет тюльпанів, після якого Михайло перестав купувати їй квіти. Ось так, раптово він просто прийшов на річницю без квітів. І без подарунків. І просто забув про дату.
У купе висіла важка тиша, що переривалася тільки стукотом коліс та ритмічним погойдуванням вагона. Михайло дивився у вікно. Він думав рівно про те, про що й Олена. А ще згадував, як дружина припинила виходити з кімнати, коли він повертався з роботи. Вона просто почала жити своїм життям. Іноді Михайлу здавалося, ніби Олена його зовсім не помічає. Хоча раніше вони завжди вечеряли після роботи разом. Це було святим правилом їхньої родини…
Увечері того ж дня супутниця зійшла на своїй станції і зникла в будівлі вокзалу. Її сутулі плечі та втомлена хода викликали у Олени та Михайла смуток.
Вони самі вже не молоді, і як знати, що буде з ними, коли час пролетить і вони стануть такими ж, як та бабуся? У напівтемряві Михайло глянув на дружину, яка сиділа, уткнувшись у телефон. Потяг стрімко мчав рейками, наближаючи подружню пару до їхньої станції
Профіль Олени здавався Михайлові таким рідним і близьким, наче з якогось іншого, щасливішого часу.
Коли поїзд прибув до їхнього міста, вони мовчки зібрали речі.
– Може… – почав він, але запнувся. – Може, не будемо поки говорити дочці про розлучення?
Олена підвела очі, і в них він побачив свій відбиток своїх сумнівів.
-Ми і так не хотіли нічого говорити Насті… – невпевнено додала Олена.
-Я маю на увазі, що взагалі не говоритимемо?
Вони стояли на пероні і дивилися один на одного Олена взялася за ручку валізи і пішла вперед, і він миттєво пішов за нею.
Олена різко загальмувала, та так, що Михайло мало не влетів у неї.
-Я згодна, – сказала вона, а потім гордо, як вміла тільки вона, повернулася і попрямувала вперед, цокаючи підборами.
Коліщата її валізи стукали по асфальту, ховаючи усмішку. А Михайлу хотілося заглянути в голову Олени і зрозуміти, про що вона думає. Але якби він бачив її посмішку, яку вона ховала, відводячи погляд у бік довгого поїзда, то все зрозумів би без слів…