Марина дивилася у вікно. Погода в лютому видалася такою, що снігу майже не було. Тут і там проглядався асфальт. Вологий, але все-таки асфальт.
Марина мимоволі подумала, як вона стояла біля цього вікна і проводжала дітей, які йшли до школи. Проводжала Петрика на службу.
А зараз? А зараз вона проводжала чужих дітей, чужих онуків, чужих чоловіків…
Так не має бути!
– Самотня старість. Очевидно, це все, що мені приготувала доля, – зітхнула Марина.
Повернула голову і подивилася на великий обідній стіл. Як же ж вони мріяли з Петриком, що на пенсії неодмінно бавитимуть внуків.
А тепер на цій пенсії ні внуків, ні Петрика. Серце стрепенулося в грудях.
– Так не повинно бути! – промайнуло в голові.
Діти, звісно, виросли добрими людьми, як вона й хотіла. Але Світланка поїхала за кордон.
– Мамо, ну, краще там, ти розумієш, і перспективи… Я з дитинства казала, що не народжена я для цього нашого міста. Та ще й такі часи. Отак і сталося…
Але з собою Світлана маму не кликала. Ну, як вона поїде? А Павлик як же? Павлик був молодша дитина в сім’ї і найулюбленіша, як здавалося Світлані. Вона не розуміла, що він був просто молодшим, і тому йому приділяли більше уваги. Павлик залишився у місті. Тільки переїхав на інший його кінець, у новий елітний район.
– Мамо, ну, тут інфраструктура чудова, садок під вікнами й школа. Ти ж розумієш! Ми тебе будемо кликати в гості. Та я сам за тобою заїжджатиму, матусю! В мене ж машина.
Не обманув син, ні, не обманув. Регулярно заїжджає… Раз на місяць, не частіше. І з онуками виходить спілкуватися. У Павлика вже двоє. Двійня в результаті Олексій і Сашко. Гарні хлопчики. І цього року вони вже пішли до першого класу.
Того лютневого ранку Марина, як ніколи раніше, відчувала порожнечу всередині. Хотілося чогось яскравого у житті. Напевно, якихось емоцій. Вона пійшла у кімнату, дістала старий фотоальбом і одразу відкрила на середині.
Ось фотографії із весілля. Петрик зовсім молодий, волосся довге, як за тодішньою модою.
У голові зазвучали слова пісні про кохання… Як же ж чудово він співав! Ще й грав на гітарі.
Напевно, саме за талант Марина й покохала чоловіка. То було так давно! Але зараз здавалося, що ніби вчора.
Наче й не було цих десятиліть. Свіжі спогади, але тоді були мрії про майбутнє, про щасливе спільне майбутнє. А зараз вона й не знала, про що мріяти.
Очікування, очікування, очікування. Нічого в житті не було, окрім очікування.
Очікування дзвінка від Світлани – чергове раз на тиждень. Розмова з онукою Тетянкою по телефону.
– Бабусю, як справи в тебе?
– Та нічого, потихеньку.
– А як здоров’я, бабусю?
– Та нічого, потихеньку, внучечко. Ти як? Як навчаєшся?
– Та все добре, на відмінно.
– Ну, молодець.
– Ну гаразд, бабусю, я побігла. Передаю мамі слухавку.
Ось і все спілкування. А вона читати казки онукам хотіла. Гуляти з ними хотіла. Але все пішло не за планом. Сучасне життя внесло свої корективи. Та й у Павлика в гостях не почувала вона себе затишно.
– Марино Петрівно, ну що ви кажете? Це все у вас застарілі поняття. Мультфільми можна дивитись хоч три години на день, а книжки читати зовсім не обов’язково. Ну які книжки? Зараз все це є в аудіоверсії. Вставив навушник у вуха, йдеш у справах і слухаєш, – поблажливо говорила Оля, дружина Павлика.
І так на будь-яку мудру пораду чи зауваження.
– Немає вже цієї традиції, коли мудрість передається з покоління до покоління. Вони ж всі сучасні, вони всі розумні, і моя мудрість їм не потрібна, – засмучувалася Марина.
Іноді здавалося навіть, що Павлик забирає маму в гості просто з ввічливості або з почуття обов’язку.
Не потребує він більше її, та й не спілкується. Ось привезе, Марина Петрівна пройде на кухню, поп’є чаю з Олею, трішки побалакає з дітьми і все. А потім уже й додому пора. А Павлик тим часом працює. Все від ноутбука не відходить.
Задзвенів телефон. Надійшло повідомлення. Марина аж стрепенулася від несподіванки. Не часто хтось їй писав.
Повідомлення було у соціальній мережі:
«Марино, привіт! Сто років не чулися. Ну що, давай зустрінемося? Я збираюся святкувати ювілей і хочу зібрати весь наш клас. Ну як весь? Тих, хто лишився. Ти запрошена, звісно ж! Адресу нагадувати тобі не потрібно».
Писала однокласниця Марійка.
«А-а-а, Марійка! – подумала Марина. – Яка ж вона була весела й пустотлива в дитинстві! А нічого, виросла. Зараз серйозна завідувачка аптеки, працює досі, на пенсію не поспішає».
Іти, звісно ж, не хотілося…
– Якось нудно я живу. Нема чого навіть розповісти. Але, з іншого боку, а що? Фотографії внуків покажу, про дітей розповім…
Марина збиралася з небажанням, але розуміла, що прийти обов’язково треба. Така кругла дата не кожен день. Та й хотілося якось змінити обстановку. Тоді вона ще не знала, що це запрошення на свято стане для неї доленосним…
…Дуже приємно було бачити однокласників. І так дивно і смішно: вони вже зовсім не діти, вони вже зовсім старі. Ніхто не молодшає, роки беруть своє. Прийшло тільки семеро. Марія Степанівна метушилася, носила з кухні різні закуски. Марина їй допомагала.
Коли всі розсілися, почали виголошувати тости, згадувати дитинство. Розмова полилася рікою.
Сміялися, жартували та згадувалися походи з класом у ліс. Тоді вони брали великі рюкзаки, їхали електричкою разом із вчителькою, а потім сиділи біля багаття і ось так само весело щебетали. Марина ніби заново відчула тих відчуттів, що вже забулися за стільки років.
…Раптом у двері подзвонили.
– О, Андрійко, обіцяв же ж прийти! Запізнився, та нічого! – побігла Марія Степанівна у коридор.
Коли в кімнату зайшов Андрій Аркадійович, Марина навіть його одразу не впізнала. Він з усіма привітався, чоловікам потис руки.
– О, Маринко, привіт! Давно з тобою не бачились.
Вона дивилася, не розуміючи, хто це такий. Таке благородне обличчя, вуса, бакенбарди, невелика залисина. Гарна спортивна фігура.
– Привабливий чоловік, – промайнуло в голові.
– Та що ти так дивишся на мене, не впізнаєш, чи що?
– Не впізнаю, – розгублено сказала Марина.
– Так це ж я, Андрійко! Ми з тобою з першого до п’ятого класу за однією партою сиділи.
Вона згадала. Маленький, галасливий, нестерпний просто хлопчик.
Її батько тоді ще навіть ходив до школи, розмовляв із вчителькою і просив, щоби пересадили цього Андрійка від неї.
– Ну, нічого, він непростий хлопчик, так. Ну, хай зараз Марина ваша посидить цю чверть, а потім пересаджу. Все по черзі, все чесно, – відповідала Тамара Михайлівна.
Одна чверть затягнулася на п’ять років – мовляв, хай гарна дівчинка-відмінниця шибеника перевиховує.
Марина згадала, як вона плакала і не хотіла сидіти з Андрійком. А зараз навіть рада була, що він сидить біля неї за столом. А історії які розповідає веселі!
– Я нещодавно повернувся до міста. В основному жив далеко звідси. Потім там і лишився. Викладав, працював. А потім думаю: додому хочу. У рідні краї. Ну от місяць тому тільки приїхав.
– А ти одружений? – сама дивуючись своєму питанню, сказала Марина.
– Ой, був одружений, але зараз ні.
– А що сталося?
– Банальна історія. Дружина пішла до мого друга. А я так якось більше й не одружився.
– А діти як же ж?
– Син є, виріс, дорослий. Там він лишився. Ми спілкуємось. Зідзвонюємося, буває.
– Зрозуміло… – відповіла Марина, і якесь хвилююче почуття виникло у неї в грудях.
Сиділи довго, і надворі вже було дуже темно.
– Маринко, ну що? Ти, може, в мене залишишся тоді? Допоможеш посуд помити? – запропонувала Марійка.
– Ох, яка хитра! Ні, я не хочу мити посуд. Дійду додому, нічого. Адже мені кілька кварталів всього, ти ж знаєш.
– А я проведу, – несподівано сказав Андрій.
У Марини заблищали очі. Так вони й вийшли з гостей разом. Вона взяла його під руку, і вони неспішно йшли, милуючись нечисленними сніжинками, що блищали у світлі ліхтарів.
– Ох, зими якфсь дивна нині, Маринко! Правда?
– Так, – погодилася вона.
– А я повертався – думав, тут холодно, а тут так тепло! Ти подивися, я ж навіть без шарфика!
– Ой, та ти що? – ніби злякалася Марина Петрівна. – Занедужаєш же ж!
– Ой, та нічого, я людина загартована. А ти що? Хвилюєшся за мене?
– Ну, звісно, хвилююся. Все-таки колишній сусід по парті, – посміхнулася Марина.
Дійшли до її під’їзду і стали. Ішла така жвава розмова. Андрійко весь час щось розповідав, згадував якісь нові історії.
Марина сміялася, ніби зовсім молода ще дівчина. І все ніяк вони не могли розійтися. Він ніби спеціально щось згадував, щоб вони постояли довше.
Зима була справді тепла. І це була одна з найчудовіших зим у житті Марини.
– Самотня старість скасовується! – урочисто подумала вона, зайшовши у квартиру.
Задзвенів телефон.
«Підемо завтра в кіно, Маринко?» – повідомлення від Андрія.
Марина прочитала, замріяно посміхнулася і вирішила, що відповість пізніше.
Але неодмінно, обов’язково відповість…