– Ой, занадто гарний для тебе хлопець, – заявила Зоя Василівна, розглядаючи фотографію в телефоні дочки. – Такий собі модний. І стрижка в нього. І окуляри які. І сам високий, плечистий. Хоч куди, чоловік. Не для тебе чоловік!
Марина зітхнула. А що вона ще чекала від матері, яка все життя не втомлювалася натякати, що донька – ягода другого гатунку. Вона й так до останнього ховала від матері своє особисте життя. Не хотіла знайомити Андрія з нею. Щоб вона її осоромила? Ні дякую. А в Андрія були серйозні плани, він хотів одружитися. І зрозуміло, не вважав свою наречену сірою і непоказною, якою вважала її мати.
А почалося все ще тоді, коли Марина була маленькою…
…Зоя Василівна з дочкою жили в невеликому селі, за сімдесят кілометрів від районного центру. Батько пішов, тільки-но дізнався, що Зоя вагітна. Вони й розписані не були. Тож не отримала молода мати ані аліментів, ані допомоги. Працювала на місцевій пошті. Ростила доньку з бабусею та сестрою. І з дитинства дала Марині зрозуміти, що стрибати довкола неї ніхто не буде. Що немає у ній видатних якостей.
– Мамо, мамо, – тягла за поділ жінку у продуктовому магазині маленька дівчинка. – Купи кіндер, будь ласка.
На прилавку красиво були розставлені загорнуті в червоно-білу обгортку шоколадні яйця з сюрпризом. Марина пробувала його єдиний раз у житті, коли її пригостили шматочком ласощів у дитсадку.
– Куди тобі таке? Не свято і не Новий рік, – відповіла Зоя Василівна. – Ірисок куплю і вистачить з тебе.
У першому класі після батьківських зборів до матусь та татусів підходила жінка з місцевого будинку культури та пропонувала записати дітлахів у різні гуртки.
– Яка у вас гарненька дівчинка, – до Марини нахилилося зацікавлене обличчя. – Так і бачу, як танцює. У нас якраз нова група набирається зараз.
– Та які їй танці? – Зоя Василівна махнула зневажливо рукою. – У спідниці заплутається і опиниться на підлозі.
– Ну, – співробітниця будинку культури дещо розчаровано спробувала знову. – Може, тоді в хор?
– Я вас прошу, вдома вже вуха в’януть від її співу, – мати знову посміхнулася так, ніби говорила про само собою зрозуміле. – Краще на гурток для господиньок її запишіть. Готування в житті точно стане в нагоді на відміну від співів і танців на сцені. Я ж як краще хочу…
Звісно слухати саму Марину ніхто не став. Так і стала дівчинка вчитися шити, готувати і пекти, доки її подружки співали та танцювали. Іноді Марина вечорами вже лежачи в ліжку, і довго дивилася на ноги.
– Нормальні ноги, – ображено шепотіла вона.
Час минав. З дівчинки Марина перетворилася на дівчину.
– Ти куди волосся розпустила? – говорила мати. – Хочеш, щоб у тебе щоки ще більші здавалися? Ану, збери в хвостик, та нісенітницею не майся! У корівник будеш так ходити?
Марина ще тоді пообіцяла самій собі, що за всяку ціну поїде з ненависного села. Ніколи не доїтиме корову або доглядатиме птицю. Мати так часто дорікала її, використовуючи ці заняття, що у дівчини виробилося до них стійка неприязнь.
Вперше Марина висловила свою думку, перед випускним. Коли мова зайшла про випускну сукню. Тоді вони з матір’ю поїхали до райцентру. І в першому магазині дівчина побачила саме ту, яку хотіла одягти. Але Зоя Василівна як завжди, собі не зраджувала:
– Надто гарна для тебе. Це на струнких дівчат пошито, а тобі куди? Натягнеш і по швах затріщить! І колір не твій зовсім. Краще ось це візьми синє. І дешевше і покрасивіше. Я ж, як краще хочу.
Марина не витримала. Мати постійно говорила, що вона гірша за інших. Зайві кілограми, неприваблива, що вона не варта того, чого варті інші дівчатка.
– Перестань так казати, мамо! – вигукнула Марина просто в магазині. – Навіщо ти мене соромиш?
– Я соромлю? – перепитала Зоя Василівна, яка до цього не зустрічала відсічі. – Ах ти невдячна! Та я тебе виростила, вигодувала. Як краще раджу, а ти сперечатись надумала?!
Шуму того дня в магазині було хоч греблю гати. Марина пішла на випускний у старій сукні сестри своєї подруги. Мати навідріз відмовилася щось купувати після того, як Марина показала характер. Натомість із цієї ситуації дівчина винесла кілька уроків. Перший – як тільки вона стане незручною, від неї відразу відмовляться. Друге – потрібно якнайшвидше вступати до коледжу та їхати від цієї родини, де її вважають придатною лише на чищення сараю та варіння борщу. Третє – чим швидше вона в місті знайде підробіток, тим краще. Чим менша залежність від родичів, тим краще.
Так Марина і вчинила. Одразу після отримання атестату, сіла на автобус і поїхала подавати документи до міських коледжів. Дівчині пощастило. Навчалася вона добре, тому без проблем вступила на бюджетне місце. Марині одразу виділили кімнату у гуртожитку. І дівчина, недовго думаючи, перевезла речі і почала шукати роботу. До початку семестру було ще півтора місяці.
Марина навчалася на фармацевта, а після занять працювала офіціанткою.
Нарешті-то можна було видихнути вільніше. Не слухати причіпки, образливі порівняння та ганебні нагадування. Мати дзвонила раз на тиждень. Марина намагалася відповідати на запитання чергово та не затягувати з розмовами. Сита. Здорова. Дах над головою є. З навчанням все гаразд. Про роботу говорила ухильно.
Одного разу, повертаючись із пар, Марина натрапила на маму з двома величезними сумками біля гуртожитку. Довелося приймати гостю та вести до себе в кімнату.
– Ой, а що це ти волосся пофарбувала? – сказала Зоя Василівна. – Не личить тобі зовсім цей колір. І покривало на ліжку строкате надто. Китайське, мабуть, неякісне? Краще б вовняне з хати взяла, бабусине.
Марина скривилася і відразу пораділа, що в кімнаті немає сусідки. Мати жодної краплі не змінилася. Дівчина нашвидкуруч напоїла матір чаєм, вислухала ще з десяток причіпок щодо своєї кімнати та свого зовнішнього вигляду. Потім забрала привезені продукти та випроводила матір під приводом великої кількості уроків.
Час минав. Що менше Марина спілкувалася з родичами, то більше розуміла, що все з нею нормально. Що вона не гірша від усіх інших. Що гарна, цікава, талановита. І що теж має право на свої бажання та маленькі радощі. Марина пішла на танці, багато навчалася та працювала, накопичувала гроші. Купила собі гарний телефон, якісний одяг, замість синтетичного ганчір’я, в яке її завжди вбирала мати. Почала ходити до перукаря, модно стригтися.
Якось на останньому курсі коледжу на роботі з Мариною познайомився Андрій. Молоді люди сподобалися одне одному. Сходили на пару побачень. І поступово зрозуміли, що хочуть чогось більшого, ніж швидкоплинний роман. Андрій виявився молодим фахівцем IT сфери. Він щойно влаштувався працювати у велику компанію. Марині було дуже цікаво з хлопцем. Ніколи ще жоден чоловік так не приваблював її.
Минув час. Дівчина закінчила коледж, влаштувалася за фахом до аптеки. Андрій запропонував жити разом. Марина з радістю погодилася. Удвох вони почали облаштовувати власне затишне гніздечко. Молода людина познайомила Марину з батьками, покликала заміж. І питав, коли кохана представить його мамі.
– Розумієш, Андрію, – пояснювала дівчина. – Моя мама, вона… людина не проста. Звикла говорити, що на думку спаде.
– Упевнений, до будь-якої людини можна знайти свій підхід, – усміхався Андрій, укладаючи її в обійми.
Марині чомусь було ніяково пояснювати хлопцеві нюанси свого спілкування з матір’ю. Те, як вона планомірно руйнувала в дитинстві її самооцінку під приводом турботи. А самій Зої Василівні Марина теж не говорила про те, що в неї все добре в особистому житті. І відверто боялася знайомити їх із Андрієм, щоб не червоніти за слова родички.
Але одного разу під час розмови з матір’ю та почула голос Андрія на задньому плані і попросила від Марини пояснень. Дівчині довелося сказати, що та як. Зоя Василівна негайно заявила, що приїде знайомитися, щоб Марина не упиралася.
Вже за кілька днів мати сиділа на дивані в їхній вітальні, пила зварену в турці каву, морщилася і розглядала навколишнє оточення зі звичними коментарями. На щастя, Андрія вдома не було. Він поїхав допомагати з переїздом товаришу. Зоя Василівна нарікала на відсутність кавалера доньки і зажадала показати хоча б його фотографію.
Після перегляду фото Андрій подзвонив сам і повідомив, що скоро вже повернеться.
– От і добре, – зраділа мати. – А то даремно чи що я перлася в таку далечінь? Каву цю гірку посьорбати?
Марина глибоко зітхнула і зрозуміла, що настав час відстоювати свої межі.
– Мамо, якщо ти хочеш познайомитися з Андрієм, то вибирай вирази, будь ласка. Я більше не потерплю, щоби ти мене соромила своїми зауваженнями.
Чашка застигла в руці у Зої Василівни. Брови почали з’їжджатися на переніссі. Але перш, ніж жінка відкрила рота, Марина сказала:
– Мені добре відомо все, що ти думаєш. Але ні твій вік, ні твоє становище не дають тобі права поливати мене брудом під якимось пристойним приводом.
Зоя Василівна почервоніла від злості і схопилася з дивана.
– Ах ти! Виросла і найрозумніша стала? Ну подивимося, подивимося, до кого ти приповзеш, коли твій наречений тебе кине! – гнівно сказала вона і гримнула вхідними дверима.
Марина повернула в замку ключ, видихнула і сперлася на стіну. А ще твердо прийняла рішення не спілкуватися більше з матір’ю. Деякі люди не змінюються. І єдиний вихід убезпечити себе від їхнього впливу – покінчити усі зв’язки, навіть якщо це твої батьки.
Андрій невдовзі повернувся додому і здивувався, що не застав майбутню тещу. На запитання про те, що трапилося, Марина довго і докладно розповідала нареченому, чому не познайомить їх і сама більше не спілкуватиметься з нею. Після закінчення розмови Андрій міцно обійняв її.
– Не хвилюйся про це. Ти в мене найчудовіша, найталановитіша, найкрасивіша, найрозумніша. І будь-яке твоє рішення я прийму та зрозумію.
Марина міцніше обійняла коханого. Як же добре, що нарешті в її житті є людина, яка чесно та щиро каже такі прості, але дуже потрібні слова…