Марина з Миколою познайомилася ще у школі. Видний і симпатичний хлопець навчався на 2 роки старше за Марину і займався футболом, був зіркою шкільної та районної підліткових команд.
На дівчину, яка не пропускала жодного матчу і буквально до рота заглядала хлопцеві, Микола звернув увагу не одразу — зустрічатися вони почали, коли Микола пішов в 11-й, а Марина – у 9- й клас.
Вони змогли пронести свої стосунки через багато років, і одружилися через 5 років після того, як почали зустрічатися.
На той час Микола закінчував фізкультурний інститут, а Марина вже працювала логопедом у дитячому центрі після коледжу.
Жили Микола та Марина добре – вони любили один одного, це було помітно навіть збоку: численні родичі, приятелі та знайомі розчулювалися їхнім стосункам і по-доброму заздрили.
Насправді ж, як і в будь-якій іншій родині, у них бували сварки. Головних проблем було дві — по-перше, Марина ніяк не могла завагітніти, а по-друге, надто великий вплив на чоловіка мала його мати, Марія Вікторівна.
Вона буквально командувала ним, і, незважаючи на те, що вони вже давно жили окремо, примудрялася влізти в кожен аспект їхнього життя — від особистих стосунків до обговорення того, що Марина не може народити дитину. Причому робити це вона не соромилася і при невістці:
— Миколо, слухай, як у вас з Мариною справи? — питала Марія Вікторівна у сина по телефону, не слухаючи його заперечень і спроб завершити розмову, — може, проблеми які є?
Ти дивися, якщо щось, мені розповідай, разом щось вигадаємо. Бо холодна вона в тебе така, небалакуча. Снігова королева натуральна.
— Микола, слухай. Коли я була у вас у гостях, минулого разу, поки ви в кімнаті були, зазирнула в аптечку — хотіла знайти аспірин. Так ось там пігулки якісь знайшла. Може, Марина обманює тебе і навмисне вагітніти не хоче? Що означає – твої? Як це? Проблеми зі щитовидкою… і треба ці пігулки пити? А чому ти мамі ще й досі нічого не розповів? Так, давай, розповідай швидко…
— Ох, Миколо… — голосила Марія Вікторівна, сидячи на кухні їхньої орендованої квартири з чашкою чаю в руках. — Що ж ти тоді зі Світланою розійшовся? Нормальна дівчина була, напевно б вже пару дітей тобі народила, я б вже онуків виховувала, було б куди себе діти, бо сиджу вдома, сумую. Ну що у вас не виходить? У тобі ж проблема, Марино? Може, ти процедуру колись зробила?
Марину спочатку дуже ображала така поведінка свекрухи, але згодом вона поступово звикла до цієї думки, розуміючи, що ця людина вже точно ніколи не зміниться, а боротися з «вітряками» не має жодного сенсу.
***
Марина та Микола прожили разом 4 роки, відсутність дітей дедалі більше обтяжувала їх обох.
Якось Марина, підійшовши до чоловіка, що сидів на кухні з чашкою улюбленого капучино, сказала, присівши на краєчок стільця:
— Миколо… Слухай, я ось що тобі хотіла запропонувати. У мене на роботі дівчинка теж довго завагітніти не могла, як би вони з чоловіком не намагалися, ось усі варіанти перепробували – навіть до бабусь відшептуватись їздили.
У результаті вони звернулися до клініки, ну знаєш, яка в центрі і вирішили скористатися штучним, розумієш?
— Так я багато читав про це, вивчав вже цю тему, так би мовити.
– Правда? А чого мені не сказав нічого, що вже думав про це? — здивувалася Марина.
— Слухай, не знаю навіть, посоромився якось… Та й не вчасно було, все не міг розмови на цю тему зав’язати з тобою.
Раз вже заговорили — ти ж чудово знаєш, як я хочу дітей, та й ти теж про це мрієш давно, правильно? Нічого не змінилося?
— Давай спробуємо цю процедуру пройти? Гроші є, ми ж на машину відкладали. Давай, поки ми з тобою ще не старі, спробуємо це питання вирішити?
– Я згоден! Адже народиш від мене? Яка різниця, як саме вагітність почалася?
***
Обстеження пройшло добре, протипоказань до штучного не було. Подружжя ще раз все обдумало і вирішило не зволікати і завести довгоочікувану дитину.
Минуло кілька місяців, і очікувана багато років вагітність настала. Марину вели чудові фахівці.
Міцний і смішний карапуз на ім’я Андрійко, названий так на честь дідуся Марини, народився точно у вказаний термін і почав із самого першого дня радувати батьків та родичів своїм швидким розвитком та зростанням.
Батьки душі в малюку не чули – і батько, і мама проводили з ним буквально кожну вільну хвилину.
З перших днів життя Андрійка його бабуся Марія Вікторівна розвинула навколо нього бурхливу діяльність, почавши обходжувати дитину так, ніби вона була тендітною фарфоровою статуеткою.
Втім, у неї були дуже цікаві та своєрідні методи виховання. Вона щиро вважала, що хлопчик має бути самостійним із самого раннього віку:
— Марино, чому не вчиш Андрійка їсти самостійно? Йому вже другий рік пішов! У мене Микола в цьому віці вже спокійно сам їв і ніякого годування не потребував.
Давайте, відучуйте його вже швидше від цього, нехай дитина самостійно починає їсти – це їй у подальшому розвитку допоможе!
– Так, Андрійко погано ходить. Чому? Не вчиш його, чи що? У мене Микола в 13 місяців уже бігав!
Давайте займайтеся вже нормально з ним. Ретельніше, я сказала! А взагалі треба, звичайно, до спеціалістів сходити, не подобається мені ця незграбність.
У мене знайома в приватній клініці працює, я дізнаюся про все і запишу дитину до нормального фахівця. Навіть не сперечайтесь!
Що значить працюєте весь наступний тиждень? Якщо ви не зможете, то я значить із дитиною з’їжджу. Він повинен своєчасно розвиватися!
Марина звично слухала і не звертала уваги, тим більше, що чоловік її підтримував у цьому, говорячи, що потрібно просто перечекати, а також поводитися у форматі «послухай, покивай, зроби по-своєму».
***
Свекруха з Андрійком гуляли вулицею, Марина займалася вдома своїми справами. Раптом її телефон задзвонив. Це була сусідка по під’їзду, з якою вони частенько разом гуляли з дітьми (її Катя була на півроку старша за Андрія).
— Марино, а ти де?! — схвильовано промовила в слухавку захекана сусідка.
– Вдома, а що? — не на жарт запереживала Марина.
— Іду зараз повз магазин, який у сусідньому будинку, а там колиска ваша і Андрійко стоїть біля неї. А поряд нікого. Як це так? Хто з ним?
— Свекруха… — видихнула Марина. – Зачекай, будь ласка, побудь поряд з ним! Я за пару хвилин буду.
Марину осяяло:
“Ось він – спосіб подолати нарешті навʼязливе прагнення свекрухи до самостійності онука”.
Зараз я її провчу гарненько, щоб перестала в наше життя лізти, а то ну неможливо просто!» — думала жінка, швидким кроком прямуючи до магазину.
Вона підійшла до колиски, взяла Андрія на руки і, не зважаючи на вигуки сусідки, швидко вирушила з сином додому.
Здивована відсутністю дитини біля колиски, свекруха не знала, що робити. Обшукавши всі околиці, вирішила спочатку прийти додому з колискою, а потім уже звертатися до дільничого.
Увійшовши до квартири, вона тільки встигла видихнути:
— Андрія немає…
– Він вдома! Як ви взагалі додумалися його одного залишити біля магазину? Місце людне, всякі пройдисвіти там постійно на майданчику сидять, а ви дитину залишили?
Марії Вікторівні відразу стало зле, вона подзвонила синові, а стривожена, але в душі задоволена своїй перемозі Марина, викликала швидку.
З Миколою, який одразу приїхала з роботи, у Марини сталася неприємна розмова на підвищених тонах:
— Якщо з моєю матір’ю щось станеться, я тобі цього, Марино, ніколи не пробачу! Що це за жарти? Хіба так можна поводитися з людиною похилого віку?!
— Микола, ти що несеш? Твоя мати залишила нашого сина посеред вулиці та вмотала з подругою до магазину!
Андрійко вже ходить, за ним слідкувати треба уважно. Він і так сам із колиски вибрався, добре до дороги не дійшов!
Ти хоч розумієш масштаб біди, якої нам дивом уникнути вдалося?
Подружжя сильно посварилося, але потім помирилося. Вони поговорили із Марією Вікторівною.
Марина вибачилася за свій вчинок і пояснила, що у такий спосіб вона спробувала поборотися із прагненням свекрухи робити Андрійка самостійним не по роках.
Свекруха обіцяла обдумати все та виправитися.
Марина дуже сподівається, що свекруха своє слово дотримає.