Марина відкрила вікно і впустила в квартиру свіже повітря.
На вулиці нікого не було, якщо не рахувати місцевого двірника. Він збирав осіннє листя в брезентові мішки і сумно поглядав у вікна тих, хто ще ніжився в ліжку.
Марина ж стояла на кухні в її улюбленому халатику і намагалася прокинутися за допомогою кави.
Ще навіть не розвиднілося, був темний, застиглий, жовтневий ранок.
І раптом вона побачила його…
Чоловік – приблизно її років, теж трохи за п’ятдесят – теж сидів на кухні.
Він вмостився за столом і дивився прямо на Марину, не відчуваючи жодної краплі сором’язливості.
Прямий, майже некліпаючий, похмурий погляд…
По спині пробігли мурашки. Марина одразу закрила вікно і повернулася в спальню, але незабаром відчула себе безглуздо.
Це ж просто сусід, який просто сидить у своїй квартирі і дивиться у вікно!
Марину він, напевно, навіть не бачив – темно.
Посварившись до себе за недовірливість, Марина пішла в душ, увімкнула радіо і сіла снідати.
Ведуча сказала, що сьогодні п’ятниця тринадцяте, але боятися любим радіослухачам нічого.
Марина нервово посміхнулася. Не те щоб вона була забобонною…
Але цей ранок почався дивно. Ще й у п’ятницю тринадцяте…
Через пів години вона глянула у вікно і оторопіла.
Вона знову побачила таємничого незнайомця!
Той продовжував сидіти на своєму місці і дивився на неї.
Невже він не має жодних справ? Чи Марину просто глючить? Це ж дивно. Чоловік сидить. У темряві. Не рухається. Дивиться на неї, не відволікаючись, і виглядає як зав’язка для якогось фільму жахів.
Так тривало три дні. Марина то сердилась, то тривожилася. Може, варто подзвонити кудись у якісь служби?
Але що вона їм скаже?
«Допоможіть, на мене дивиться сусід»?
Зрозумівши, що з цією справою вона має розібратися самостійно, на четвертий день Марина заварила міцний чай, взяла в руки блокнот і почала стеження у відповідь…
6:05. Об’єкт з’явився на кухні.
6:20. Об’єкт сидить. Не рухається.
6:30. Змін немає.
7:10. Об’єкт зник.
Загадкового чоловіка нічого не турбувало. Він навіть не вмикав на кухні світло. Просто сидів і дивився, після чого зникав усередині своєї квартири.
Одного дня терпець Марини урвався. Вона відкрила вікно і помахала сусідові рукою.
– Агов! Чоловіче! З вами все гаразд? Вам потрібна допомога?!
Незнайомець не відповів. Навіть не ворухнувся.
«От дивак», – подумала Марина.
І раптом подумала несподіване. А якщо цей чоловік трохи того? Що буде, якщо в якийсь момент він втомиться дивитися і вирішить заскочити в гості?
По шкірі Марини знову пробігли мурашки. Ні, з цим диваком точно треба щось робити.
І тут у неї виникла ідея…
Марина побігла в канцелярський магазин. Додому вона повернулася з великими аркушами білого паперу і чорним маркером.
Взявши один з аркушів, Марина написала великими літерами:
«Ви мене лякаєте. У вас все гаразд?»
Далі Марина приклеїла своє «послання» до скла і поринула у домашню рутину.
Відповідь надійшла тільки наступного ранку. Марина побачила на вікні незнайомця листок із наступною фразою:
«Вибачте, що налякав. У мене все гаразд».
Ця відповідь Марину трохи заспокоїла – значить, він принаймні нормальний і доброзичливий, вже непогано. Але питання нікуди не поділися. Так почалося «віконне» листування, завдяки якому Марина дізналася про сусіда безліч цікавого.
З’ясувалося, що звуть чоловіка Сергія. Йому п’ятдесят один рік, а в минулому він працював інженером. Дружини й дітей немає, але є кіт Рудько, який став для Сергія єдиним другом і співрозмовником. З захоплень – риболовля й ремонт всілякої побутової техніки.
Так Марина з’ясувала, що її співрозмовник – самотня, але добра людина з золотими руками, яка не має близьких людей.
У вікно він дивився без жодних причин, а Марину навіть не помічав.
Незабаром «листування» стало для Марини чимось на зразок обов’язкового ритуалу.
Вона «говорила» з Сергієм про все на світі, починаючи з погоди і закінчуючи цінами на продукти. Короткі записки, великими літерами, щоб було видно з вікна навпроти, іноді одна на день, іноді кілька.
Думки зустрітися особисто чи хоча б обмінятися телефонами чомусь не виникало – не хотілося руйнувати щось на кшталт дивної казки… Бо від коротких, але щирих листів Сергія на душі робилося тепло.
Якось Марина запитала: «Чому ви завжди один?». Сергій відповів тільки наступного дня:
«Коли багато працюєш на чужих людей – не помічаєш, що життя минає».
Більше Марину цю тему не порушувала.
На початку грудня Марина отримала радісну звістку – вона стала бабусею.
Забувши про всі інші справи, вона почала бігати між пологовим будинком і численними магазинами.
Через цей гармидер думки про Сергія ніби зникли. Разом з тим їй доводилося витрачати багато часу на балаканину з подружками й родичами – вітання йшли суцільним потоком.
Одного ранку Марина все ж таки згадала про свого співрозмовника і визирнула у вікно.
“Ви куди зникли?”.
Вона відчула сором. Як вона могла забути про Сергія? Навіть не вмившись, Марина взяла в руки маркер і поспішила написати відповідь:
«Вибачте! Стала бабусею! Стільки справ!»
Сергій приліпив свій листок до вікна уже через кілька годин:
«Щиро вас вітаю! Може, ми все ж таки зустрінемося по-справжньому?».
До цієї пропозиції Марина зовсім не була готова. Вона звикла сприймати Сергія як людину, яка перебуває ніби поза її особистим простором.
Просто співрозмовник, якби вони листувалися в соціальних мережах.
«Приходьте сьогодні о сьомій».
Невже вона матиме справжнє побачення? Що їй вдягнути? Чи треба щось готувати? Всі ці питання крутилися голову, не даючи зосередитися. І найголовніше – який Сергій у житті, і чи вдасться їм порозумітися?
Він подзвонив у двері рівно о сьомій вечора. В одній руці – простенький пиріг із місцевої пекарні, у другій – складені аркуші паперу.
– Це про всяк випадок, – сказав Сергій, ніби намагаючись приховати сором. – Якщо вам знову захочеться поспілкуватися в письмовій формі.
Марина щиро засміялася.
Потім був чай із пирогом. Потім – докладна розмова про все на світі. Про доньку, яка тільки-но народила внучку. Про кота, який любить варену ковбасу. Про літо, гриби і велику щуку, спійману тільки завдяки диву. Про друзів і родичів, які кудись зникли.
– Якось я зрозумів, що люди мені не дуже й потрібні. Я можу просто сидіти й дивитися у вікно. Як кіт. Почуття самотності начебто зникає. І, якщо чесно, я певний час був певен, що ви просто в моїй уяві…
Марина засміялася.
– А я була впевнена, що ви якийсь дивак. Пробачте.
– Ну, а що ви могли ще подумати? Сидить якийсь чоловік, дивиться, не рухається. Ще раз перепрошую, що злякав…
– Що було – те минуло. Тепер я бачу, що ви нормальна людина.
– Дякую. Думаю, що тепер про листки можна забути?
– Згодна.
Після першої зустрічі були й інші. То він приходив до неї, то вона до нього. Марина й Сергій обговорювали останні новини, грали у настільні ігри й дивилися фільми. А ще довго мовчали, насолоджуючись атмосферою спокою.
Через кілька місяців Марині довелося перебратися до дочки, щоб доглянути внука. Сергій не заперечував, а тільки запитав:
– Залиш мені щось на вікні?
Марина засміялася.
– Фотографію? Щоб не забував.
– Ні, краще список справ. Щоб не розслаблявся.
Незабаром на вікні Марини з’явився новий листок із наступним списком:
- Купити ялинку до нового року.
- Попрасувати одяг.
- Погратися з котом.
- Подзвонити Марині (краще двічі).
Марина повернулася буквально за день до нового року. Щойно вона встигла перевдягнутися, як пролунав дзвінок. Відчинивши двері, Марина побачила Сергія, який широко посміхався, намагаючись втримати в руках велику ялинку.
– Привіт! Усі завдання виконані!
Марина дзвінко, радісно засміялася і обійняла його прямо на порозі.
– Привіт! Що ж, ялинки меншої не було?
– Чим більше – тим краще! – Сергій ледь заніс ялинку у двері. – А іграшки в тебе є?
– Ще запитуєш!
За годину-півтори закінчили. У центрі кімнати тепер стояла розкішна ялинка зі скляними іграшками та гірляндою.
Потім Марина й Сергій сходили у найближчий продуктовий магазин, щоб до завтрашнього свята все було готове.
– Ти, мабуть, на новий рік з дочкою будеш? – спитав Сергій, безуспішно намагаючись приховати хвилювання.
Марина замислилась. Донька вже має чоловіка і свою дитину. Чи не буде вона там зайвою?
– Не знаю. А в тебе які плани?
– Як завжди. Зроблю салати і дивитимуся телевізор з котом.
У голосі Сергія виразно відчувалась туга.
– А чому б нам не посидіти вдвох? – несподівано для себе спитала Марина.
Від цієї пропозиції Сергій аж здригнувся, але потім посміхнувся.
– Звісно! Тільки можна я приведу із собою Рудька?
Наступний новий рік вони святкували разом.
І наступний.
І ще багато нових років – скільки відвела доля, до самого кінця…
Й іноді Марина, як і раніше, залишала Сергію на вікні послання, але тепер розгорнуті всередину, і в кінці обов’язково – сердечко…