– Мамо, ну як же так, – схлипувала Марина. – Я думала, що він мені рідна людина, а він…
– Хто рідна людина? Денис? – Ірина обійняла дочку. – Ти серйозно?
– Ну, а як, мамо? Він же мій чоловік.
– Яка ж ти ще маленька…
– Чому маленька?
– Тому що досі не розумієш, що єдина твоя рідна людина – це я. Ну і бабуся… Поки була жива…
– Вона мені й тепер рідна, – остаточно заплакала Марина. – Так порожньо без неї… А він…
– Та що він? Образив тебе?
– Ні. Просто заявив, що ми з тобою зовсім знахабніли…
– В сенсі?
– Занадто багато грошей витратили на прощання з бабусею, на поминки, що можна було все це зробити в рази дешевше… І що він не зобов’язаний витрачати свої гроші на якусь нісенітницю. Уявляєш, мамо? У мене коханої бабусі не стало, а він каже, що це нісенітниця.
– Сподіваюся, ти не промовчала? Нагадала йому про боржок?
– Звісно, нагадала. Пам’ятаєш, кажу, як ти у бабусі гроші брав, коли ми весілля робили? А він мені: Ну і що? Адже весілля спільне було».
– А ти?
– А я говорю, мовляв, це ж була твоя ідея: велике весілля, в селі, рідня скинеться. А вони й не думали скидатися. Організували – так, але рахунок тобі виставили. І хто тобі допоміг? Бабуся! Вона тобі свої гроші віддала! Кілька років збирала! І наскільки я пам’ятаю, вона гроші в борг давала, а не подарувала. А ти…
– А що я? – одразу почав він сваритися. – Я три роки тебе годую, пелюшки, сорочечки… Я той борг уже сто разів вам віддав!
– Дивна в нього позиція, – посміхнулася мати. – Значить, ти йому дочку народила, а він тебе шматком хліба дорікає? Ну, і навіщо тобі такий чоловік? Якщо він вже через три роки після весілля так поводиться, що далі буде?
– Ой, не знаю, мамо. Я так втомилася… За кожну копійку просить звітувати, допомогу на дитину одразу забирає, як тільки отримую. Каже, що я не вмію витрачати гроші. А вчора… Побачив вітаміни, які ти мені принесла, і давай сваритися: «Навіщо вони тобі?! За такі гроші!» Я сказала, що це твій подарунок, то він знаєш що сказав?
– Що?
– Якщо в тебе є можливість дарувати такі подарунки, то в тебе є заощадження. А ти їх приховала і попросила його заплатити за поминки бабусі. Уявляєш?
– Який молодець! Як ти з ним живеш?
– А що мені робити? Я на допомогах від держави живу, донька ще маленька. Куди мені подітися? Квартиру винаймати? Чим я за неї платитиму? А до тебе переїжджати – також не варіант. Ти ще молода, можеш своє життя влаштувати.
– Ось дякую тобі за турботу, – усміхнулася Ірина, – не чекала…
– Облиш, мамо, адже я все розумію…
– А якщо розумієш, давай предметно поговоримо. Треба тобі, доню щось вирішувати. Денис – не та людина, яку я б хотіла бачити поряд з тобою. До речі, бабуся була такої ж думки.
– Бабуся? Вона ніколи нічого такого не казала.
– Тобі не говорила, а мені – всі вуха продзижчала. Мовляв, рятувати треба дівчину від цього негідника.
– Ой, улюблене її слівце… Вона так хлопчаків завжди називала…
– Ось бачиш… Іди від нього, Марино. А щодо квартири… Гаразд, скажу. Все одно скоро дізнаєшся…
– Що дізнаюся? – насторожилися Марина.
– Бабуся заповіт оформила. На тебе…
– Не зрозуміла, який заповіт?
– Та на квартиру ж! Навіть мою згоду питала. Я, звісно, погодилася. Мені вона навіщо? Своєї вистачає.
– То ти б могла її продати, – зніяковіла Марина.
– Продати? Навіщо, якщо в тебе свого кута немає? Гроші – це, звичайно, добре, але не найголовніше у житті…
– Ой, мамо…
– Не ойкай. У спадок вступиш за півроку, а поки поживете в мене. Я буду тільки рада. Досхочу з онукою поспілкуюсь…
– Хто тобі заважає з нею спілкуватися?
– Та набридло бачити, як твого Дениса прям перекошує, коли я приходжу. Чаю не можна нормально попити. Весь час здається, що він печиво рахує, яке я беру…
– Це так… Жадібний мені чоловік дістався…
– Це точно! Це ж треба, дружині з дитиною шматком хліба дорікати! А щодо боргу бабусі – нехай забирає. Вважатимемо, що він його повернув.
– Може, пробачити, мамо? Жаль його…
– Себе пошкодуй. А пробачити… Може й варто… Коли до своєї квартири переїдеш. А зараз – провчити його треба, щоб охолонув трохи.
– Думаю, не зрозуміє він…
– Зрозуміє. Куди подінеться? Такі, як він, уміють гроші рахувати. Успадкуєш квартиру – стихне. Впевнена: і проти пам’ятника бабусі не заперечуватиме… Ну що, вмовила я тебе?
– Вмовила … Тільки як нам виїхати? Машина потрібна… І щоб Дениса вдома не було…
– Не хвилюйся, все організуємо. Коли?
– А давай завтра…
– Домовилися … А я сьогодні ввечері кімнату для вас підготую …
***
Марина забрала доньку і поїхала до матері, не сказавши Денису жодного слова. Виявивши порожню квартиру, чоловік одразу зрозумів, звідки вітер дме.
Подзвонив, спитав, що все це означає.
– А це означає, – спокійно відповіла теща (саме вона відповіла), – що поки Марина не вийшла на роботу, вона житиме там, де її не дорікатимуть шматком хліба.
– Чудово! – сказав Денис і кинув слухавку.
Більше він не дзвонив. Жодного разу не приїхав. Вважав, що Марина вчинила підло і він, Денис, як справжній чоловік, не піде в неї на поводі, і не стане першим налагоджувати стосунки.
Минуло півроку… Марина вступила у спадок.
Привела квартиру у відносний порядок і спочатку, поки сидить у декретному, вирішила її здавати.
Ще за півроку вона оформила доньку в садок, вийшла на роботу і переїхала.
Ось тут Денис і намалювався.
Хтось розповів йому, що Марина з дочкою вже живуть окремо. У власній квартирі!
Він дзвонив, чатував Марину біля офісу з квітами, навіть з’явився до дитячого садка, типу скучив і хоче побачити дочку.
Дівчинка, побачивши чужого дядька, запереживала і кинулася в сльози так, що перехожі озиралися.
Марина, яка вже звикла жити без чоловіка та його вічного контролю, реагувала спокійно:
– Довго ти думав, любий. Жодної родини у нас немає і бути не може. Я подаю на розлучення…
І подала…
Зараз Денис, який, як і раніше, винаймає квартиру, платить пристойні аліменти і на чому світ стоїть сварить долю за те, що послала йому таких продуманих, шкідливих жінок: і живих, і ні.