– Не заміжнім подругам нічого робити у твоєму домі, – завжди говорила Марині бабуся. – Якщо є такі, значить, треба спілкуватися на відстані і душу не розкривати, щоб потім плакати не довелося.
Марина до бабусі завжди прислухалася, та й подруг у неї в житті було небагато. Хтось із роками розгубився, з кимось розійшлися на тлі сварок, і лише Ірина була справжньою соратницею упродовж сорока років. Вони ще з першого класу потоваришували і за цей час багато всього разом пережили. Марина з Михайлом двох дітей виростили та відправили в Київ вчитися, Ірина теж не могла на доньку натішитися та мріяла про щасливу долю для неї.
– У мене особисте життя склалося не найкращим чином, хоч би доньці пощастило, – сумно говорила вона.
– Не треба засмучуватися, у Віки обов’язково все буде добре, – заспокоювала її Марина. – Та й тобі гріх на життя скаржитися: донька розумниця, квартира повна чаша, що з чоловіком розлучилися – це, звісно, неприємно.
– Неприємно те, що я стільки років на його витівки очі закривала і постійно виправдовувала, – відповіла Ірина. – Думала, в молодості нагуляється та заспокоїться, тільки навпаки вийшло.
Марина чудово знала ситуацію подруги, оскільки весь цей час поряд із нею була. Іван справді всю молодість гуляв, а вона одна дочку ростила, батькам допомагала і на двох роботах працювала. Гарненький він був і до жіночої уваги охочий, от і постійно крутилися жінки навколо нього. Від підвищеної уваги чоловік не відмовлявся, іноді вдавалося від дружини романи на стороні приховувати, але найчастіше оберталося сварками. Потім він обіцяв, що таке більше не повториться і заради дружини з донькою готовий гори згорнути, і Ірина вкотре вірила. Так тривало протягом двадцяти років подружнього життя, але два роки тому Іван пішов до молодої коханки.
– Дочка вже доросла і все зрозуміє, а ми з тобою практично сторонні люди, тож не бачу сенсу продовжувати стосунки, – сказав тоді чоловік.
Поки Ірина намагалася прийти в себе і відмовлялася вірити в те, що сталося, чоловік пішов, прихопивши всі сімейні заощадження. На квартиру претендувати не міг, оскільки вона належала батькам Ірини. Аліменти на повнолітню доньку платити не потрібно, і отримані багатства чоловік вважав за гідну компенсацію за прожиті разом роки. Тоді поряд з Ірою була тільки Марина, яка розуміла, підтримувала і допомагала щосили.
– Мамо, а ти ж сама говорила про постійні слова прабабусі, що незаміжнім подругам нічого робити в квартирі заміжньої жінки, – нагадувала Марині дочка Яна.
– Ну, ти нісенітниці не кажи, – говорила Марина. – Ми з тіткою Ірою сто років дружимо, і не маємо права залишати її у такий складний період. Вона ж для нас із твоїм батьком, як сестра.
– Мені якось байдуже, просто ти нам цими історіями вуха продзижчала, а тепер сама тітку Іру до нас постійно в гості водиш, – не залишався осторонь Стас.
– Ви ще скажіть, що вона спеціально спробує вашого батька з сім’ї відвести чи наші стосунки зруйнувати, – обурювалася Марина. – Ми всі чудово знаємо цю родину, ви росли разом із Вікою, вистачить говорити нісенітниці.
– Та гаразд тобі, вже й пожартувати не можна, – сміялася Яна. – Зрозуміло ж, що ми просто над вами сміємося. Тітка Іра справді нам як родичка, та й які можуть бути інтрижки у вашому віці.
Марина навіть не стала на нахабство дітей звертати увагу. У молодості вона й справді прислухалася до порад бабусі, хоча Михайло ніколи не давав приводів для ревнощів. Він був абсолютно спокійною і флегматичною людиною, яка багато працювала на благо сім’ї, а вихідні вважав за краще проводити вдома. Раніше вони з Іваном добре спілкувалися, і за спільних свят ніколи не виникало проблем. Після розпаду сім’ї спілкування друзів якось нанівець зійшло, і вони залишилися на боці Ірини. Та й сам перебіжчик у нове життя пішов, тож колишні контакти обірвав.
– Ірині одній складно, треба запросити її до нас у гості на свята, – часто говорила Марина, і чоловік ставився до цього спокійно.
– Ірі допомога потрібна з ремонтом крана, подивися, що там, – просила вона потім чоловіка і Михайло йшов на допомогу до подруги дружини.
– У суботу Іра просила твою допомогу як водія, – розповідала Марина чоловікові. – Там треба з дачі щось перевести, а наймати чужу людину не хочеться.
Михайло все робив, допомагав, ремонтував, привозив і покірно усі вказівки дружини виконував. Ірина при нагоді щоразу як подяку гостинці дачні передавала, пироги пекла.
– Ну, ти відчайдушна, звичайно, – говорила Марині напарниця Катя, дізнавшись історію. – Невже настільки сліпо довіряєш подрузі та чоловікові, що готова просто так залишати їх разом?
– Не кажи нісенітниці, – відмахувалася Марина. – Ми з Іриною сорок років дружимо, вона свідком у нас на весіллі була. З Михайлом скоро срібне весілля справимо, і жодного разу не виникало приводів для ревнощів. Це в молодості такі проблеми можуть виникати, а в нашому віці вже не до інтрижок.
– Ну, дивись, у житті всяке буває, – сумнівалася Катя.
А ось Марина у найближчих людях ніколи не сумнівалася і навіть не могла собі уявити, що між ними може щось бути. А потім навідалася до подруги в гості без попередження і застала там свого чоловіка, що уплітає суп на кухні і сидить у домашньому халаті.
– Це як розуміти? – розгубилася Марина. – Ти ж на рибалці маєш бути, чи Ірі терміново знадобилася допомога?
– Послухай, давай поговоримо чесно та відверто, – сказала рішуче подруга. – Може, й добре, що ти тепер усе знаєш. Нам просто набридло ховатися, а рішучості зізнатися не було.
Марина не пам’ятала потім половину зі сказаних Іриною слів і лише переводила погляд з неї на чоловіка і намагалася не плакати. Волю сльозам вона дала вже вдома, впавши у улюблене крісло.
– Вибач, я сам не знаю, як це вийшло, але якось нас потягнуло один до одного, – виправдовувався потім Михайло, ховаючи погляд. – Далі жити разом буде неправильно, та й ми з Ірою давно говорили про можливість з’їхатись.
– Ось, значить як, дуже мило, – не могла підібрати слова Марина.
– Ти нас не суди, – тараторила Ірина, що прийшла через пару днів. – Ти всі ці роки жила щасливо з чоловіком, а мені довелося зі своїм помикатися.
– Тож ти вирішила мого забрати собі та все, що між нами було перекреслити? – насилу стримувалася Марина.
– Давай без гучних слів, – ховала погляд розлучниця. – Я вважаю, що заслужила право на щастя, хай і в такому віці. Я не будувала інтриг проти тебе, тільки тягне нас з Михайлом один до одного, розумієш?
Марина чітко розуміла, що втратила не лише чоловіка, а й подругу, яку стільки років вважала своєю сестрою. Вона не бачила сенсу у з’ясуваннях стосунків, сварках та розбираннях. Михайло речі зібрав і до нової коханої перебрався, вирішивши розпочати життя з нуля. Діти таку запопадливість не зрозуміли, і спілкування з ним припинили, ставши на бік матері. Віці було соромно, і вона навіть попросила Марину вибачення за вчинки матері.
– Твоєї провини тут немає, – втомлено відповіла Марина. – Не ти ж зводила свою матір із моїм чоловіком, тут більше я за своєю не розумністю сприяла їхньому роману.
– Не знаю, тільки я завжди вас родичами вважала, а тепер дядько Михайло мій вітчим, – відповіла дівчина. – Поки що не розумію, як з ними спілкуватися та взагалі ставитися до ситуації.
– Ну, це тобі самій вирішувати, я поради давати не можу, – відповіла Марина. – Тільки тепер до кінця життя запам’ятаю, що нікому в цьому житті довіряти не можна і жіночої дружби не існує.
Марина залишилася одна у великій квартирі, спілкуючись тепер лише з дітьми та колегами по роботі. Михайло не давав про себе знати, Ірина кілька разів намагалася поговорити, тільки в Марини не було на це сил і бажання, принаймні, зараз.