Марина поверталася з вечірки. Трохи посиділи у кафе з подругами, поговорили про життя.
Усі, окрім Марини, були одружені, а тому розійшлися рано. В особисте життя Марини намагалися не лізти, у неї нещодавно відбулося важке розлучення, добре, що дітей хоч не нажили…
Марина тихо йшла безлюдною стежкою через парк, було ще не зовсім темно, та й ліхтарі всюди світили.
Почулися кроки, її наздоганяли, Марина додала кроку, щоб швидше вийти на людну вулицю, але не встигла.
Сумочку, що була на плечі, смикнули. Марина засміялася.
– Дівчино, з вами все гаразд? – спитав якийсь молодик, що вийшов назустріч. – Допомога потрібна? У вас щось трапилося? Швидку може?
Чоловік не розумів, що відбувається.
– Ні, дякую. В мене просто щойно забрали сумку.
– Треба когось викликати!
– Навіщо відволікати людей, хай займаються своїми справами. Там було тільки дзеркальце і помада. Телефон у мене в кишені. Уявляєте який облом у грабіжника.
Тепер посміхнувся і молодик.
– А може, сумка дорога?
– Ні, дешева. Не велика це втрата. Я купила її в подарунок племінниці на п’ятнадцять років, а тут раптом захотіла її «вигуляти». Доведеться знову подарунок шукати.
– Вас провести до виходу з парку? Я мабуть піду іншою дорогою, а то раптом цей із вашою сумкою і до мене підскочить. Краще зроблю гак.
– Ну, тоді нам по дорозі, тут всього кілька метрів…
– Ось і все, до зустрічі.
– А ми ще зустрінемося?
– Сподіваюся. Я – Юрій.
– Марина. До побачення, дякую, що провели.
Вони знову розсміялися, а потім розійшлися.
– Юрію, чому ти так довго? Я вже хвилююсь.
– Мамо, я приходитиму трохи пізніше, приблизно як сьогодні.
– Щось сталося?
– Абсолютно нічого, просто затримуватимуся на роботі. Я приніс усе, що ти замовляла.
– Дякую. Ти б не ходив щодня, напевно, твоя Людмила не дуже задоволена цим.
– Мамо, нехай це тебе не турбує. Ти ж сама не можеш поки що виходити. До речі, коли тобі до лікарні? Мені треба взяти відгул.
– Швидше б зняти цей гіпс.
– Не поспішай, все одно навантаження тобі не можна. Сподіваюся, ти дотримуватимешся всіх рекомендацій. Мені пора.
– А вечеря?
– Сиди, мамо, я все сам.
Вони повечеряли і Юрій пішов. Він усю дорогу думав про Марину.
Дружина Людмила на нього вже не чекала. Більше місяця тому, у той день, коли мати злягла з ногою, вони мали їхати на весілля двоюрідної сестри Люди до іншого міста.
За годину до їх від’їзду зателефонували про лихо з матірʼю. Мама Юрія невдало оступилася. Лікарня, рентген, процедури, гіпс… все це зайняло час. Людмила дзвонила, галасувала, благала, казала, що розлучаться. Спочатку Юрко відповідав, обіцяв, просив. А потім телефон сів. Повернувся він тільки до ночі. Поїздка була скасована. Дружина обурювалася і галасувала.
– Твоя мати завжди ставить нам палиці у колеса. Вона спеціально злягла саме цього дня. Вона проти мене з першого дня.
– Неправда! Вона прийняла мій вибір.
– Прийняла, але як!
– Ти носишся з нею як з малою дитиною.
– Вона моя мати, я в неї одна, пізня дитина, мама вже літня людина. Батька не стало давно, мамі завжди було важко, я її не можу покинути.
– Ніхто не просив її так пізно народжувати. Моїм батькам і п’ятдесяти нема, а твоїй уже за шістдесят. У цьому віці треба мати онуків.
– А в чому річ?
– Я для себе хочу пожити. А ось ти мені не даєш! Весілля зірвав.
– Допустимо, весілля я не зірвав. Могла б їхати одна. Та ти свою значущість так не перебільшуй, свято і без тебе відбулося.
– Мати твоя могла сама обійтися, лікарі все зробили б, це їхня робота.
Сперечалися вони довго, і дійшли аж до розлучення. Людмила не хотіла ділити чоловіка зі свекрухою, а Юрій не збирався відмовлятися від матері. Розлучилися вони швидко, нічого робити не довелося. Людмилі довелося поїхати, про те, що їй нема де жити вона не подумала. Але справа зроблена. Вона намагалася відстрочити від’їзд із квартири вже колишнього чоловіка, але він сам зібрав її речі.
Юрій лишився сам. Допомагав мамі, але про розлучення їй поки що не повідомив. Не хотів, щоб вона відчувала свою провину в цьому.
Марина повернулася додому, у свою маленьку затишну квартиру, в якій жила ще студенткою. Батьки придбали її, коли вона вступила в інститут. Потім вона жила тут із чоловіком цілий рік. Пів року було як медовий місяць, а потім почалося.
Те, що чоловік любить пограти, вона зрозуміла не одразу.
Його настрій змінювався, зарплата пропадала. Марина все зрозуміла після приходу свекрухи. Мати чоловіка просила прописати його сина у квартирі. Просила, вмовляла, вимагала.
– А в чому річ? Він прописаний у вас, платить свою частку комуналки, і частка там є. Що вам ще потрібне?
– Нічого він не платить, а його частку ми вже викупили. Немає нічого в нього там. Тепер ти відповідальна за нього. Тобі цю ношу нести.
– Викупили? Це ще чому? А мені він нічого не сказав. Про яку ви ношу говорите?
Марина у прописці відмовила, свекруха зізналася, що син робить з грошима. Розлучення було із судом та сварками від свекрухи.
Марина виставила їх остаточно, тільки коли змінила замки і виставила речі колишнього за двері.
Юрій шукав зустрічі із новою знайомою. Декілька хвилин знайомства в парку не виходили з його голови. Він в різний час і приходив у парк погуляти.
Марина також згадувала про чоловіка, який їй намагався допомогти.
– Дівчино, не ви сумочку у парку загубили? – якось почула Марина.
– Я. А ви її знайшли?
– Знайшов, але тільки не сумочку…
З того часу вони почали зустрічатися. Виявилося, що Марина працювала майже поряд із будинком, де жила мати Юрія.
А ось жили Марина та Юрій в одному будинку. Великий будинок, різні під’їзди.
Юрій розповів матері про розлучення з Людмилою, а потім познайомив із Мариною. Вони вже всі разом сміялися з тієї зустрічі в парку.
Скромне весілля, народження дітей. Марина дуже сподобалася матері Юрія.
Колись вона із чоловіком хотіли ще й доньку, але не вийшло…
А тепер жінка має дві внучечки, улюблені й довгоочікувані…