“Ох, як важко” – подумала Марина, але тут же посміхнулася, погладивши себе по животику. Подумаєш, тяжко. Далі буде ще важче. Але це нісенітниця, порівняно з тим щастям, що на них чекає.
Марина була на шостому місяці вагітності. Ще трохи попрацювати, а потім у декрет. Тоді вже можна зайнятися підготовкою до появи дитини. Купити колиску, ліжечко, речі. Може сходити на додаткові курси.
Малюк у животику у жінки зростав не щодня, а щогодини. Тому їй було дуже важко. Навіть на збереженні лежала, після чого спеціаліст сказав, що їй треба поберегти себе. Навіть пропонував дати лікарняний, але Марина відмовилася. На роботі треба закінчити всі проєкти. Але начальник входив у її становище, і коли сьогодні побачив, що їй важко (в офісі було досить спекотно), одразу ж відправив додому.
– Ще народиш мені тут раніше часу, – буркнув він. – Ану, давай додому, відпочивати. Я тобі таксі викличу.
Марину розчулювала така турбота. Але їй і справді було погано, і вона погодилася. З дому доопрацює.
Але вдома чекала неприємність: ліфт не працював. Жили вони на шостому поверсі, і раніше Марина навіть любила підніматися пішки. Невелике фізичне навантаження не завадить. Але зараз, з майбутнім футболістом у животику, це було не так вже й легко.
Нарешті, всі сходинки були подолані. Марина зупинилася біля своїх дверей, намагаючись віддихатися та погладжуючи животик. Малюк, наче, образився. І лише за кілька хвилин, вона вставила ключі в замок.
Дивно, але двері, здавалося, були зачинені з середини. Марина смикнула ручку і спохмурніла: закрито. Значить, чоловік вдома закрився на клямку.
Вона посміхнулася. Як приємно, що сьогодні і Семен раніше закінчив. Проведуть вечір разом.
Вона подзвонила у двері. Через деякий час почула рух у квартирі, але двері відчинятися не поспішали.
– Семене, відчини! – гукнула вона. – Мені в туалет треба.
Ще одна маленька проблема всіх вагітних.
Нарешті, двері відчинилися.
– А ти чого так рано? – якось нервово посміхнувся чоловік.
– Ти мене пустиш? – хмикнула Марина.
– Звичайно, пробач… Я запрацювався, нічого не розумію. То що ти так рано?
– Та душно в офісі, дбайливий шеф відправив додому. А ти чого вдома?
Здавалося, що Семен якийсь смиканий, але Марина списала це на те, що він і справді закрутився.
– Та вирішив, що з дому попрацюю. В офісі всі галасують, а мені звіти зробити треба.
– Зрозуміло.
Марина попрямувала до туалету. Зачинила двері до санвузолу, але тут же згадала, що забула надіслати важливий документ. Невідомо, наскільки вона застрягла, тому вирішила повернутися, збираючись взяти телефон.
І відразу застигла. У коридорі була якась дівчина.
Семен нервово проковтнув. Дівчина швиденько вискочила за двері. А у Марини у голові зійшовся пазл.
Адже чоловік зміг би все приховати. Якби Марина не вийшла одразу з туалету. За ті кілька хвилин, що вона мала там провести, дівчина могла б піти, а чоловік приховати всі сліди своєї зради.
У Марини на очі навернулися сльози. Вона дивилася на Семена, очікуючи, що той скаже. Але він мовчав. Напевно, щоб його слова проти нього не обернули.
– Хто це? – сівшим голосом запитала Марина.
– Марино, послухай…
Жінка похитала головою.
– Як ти міг? Мені за три місяці народжувати! Ми так чекали на цю дитину! Такі плани на життя будували! Семене, ну як же так?
– Марино, – чоловік наблизився до неї, але вона зробила крок назад. – Я ж чоловік, маю потреби. А спеціаліст заборонив нам… Ну, сама розумієш. Це нічого не означає! Я ж не роман на боці кручу!
Марина, не витримавши, пішла у ванну і зачинилася там. Семен намагався вмовити її відкрити, але вона не хотіла його бачити. Лише гукнула, що хоче залишитись сама.
І лише коли грюкнули вхідні двері, Марина вийшла в коридор. Навіть у туалет перехотілося.
Вона не знала, що робити. Семен засипав її повідомленнями, благав пробачити, казав, що цього не повториться. Що він любить тільки Марину і дуже чекає на сина!
Марина, читала ці повідомлення. Всі до одного.
Вона не знала, що робити. Її свідомість зараз була вкрай уразлива. Вона не розуміла, як їй чинити.
Вибачити? А чи зможе вона жити далі зі своїм чоловіком, знаючи, що він зробив?
А якщо вона його прожене? Як вона сама впорається з дитиною? Вона не готова залишитися сама… Вона просто не вивезе.
Марина так ні до чого не прийшла. Не спала всю ніч, а на ранок зрозуміла, що їй потрібна порада.
Вона зателефонувала своїй мамі та запропонувала їй зустрітися. Так, напевно, потрібно у своїй сім’ї вирішувати такі питання між двома людьми, але зараз Марина навіть не могла зрозуміти, де її думки, а де емоції. Та й це переживання аж ніяк не хотіло відступати. Їй потрібна була думка збоку. А мама мудра, вона допоможе…
– Так, – промовила мама, почувши історію. – Звичайно, Семен вчинив погано. Але ти і його маєш зрозуміти. Він чоловік, йому це треба. Та й як ти залишишся одна з дитиною? Я тобі постійно допомагати не зможу.
– Думаєш, треба пробачити?
– Звісно, дочко. Поображайся трохи, нехай пострибає перед тобою. Але руйнувати все через це … Більшість чоловіків зраджують, а в іншому в тебе чоловік хороший. Дбає про тебе, зовсім не жадібний.
Марина вислухала маму. Повернувшись додому, зрозуміла, що це логічно. Та ось тільки важко їй, ніяк це переживання не відступає. І мама, напевно, має рацію, та ось не відгукуються ніяк її слова в душі Марини.
Не витримавши, вона поговорила ще з подругою. І та сказала майже те саме.
– Ще мотузки з нього вити зможеш. І дорікатимеш цим, буде в тебе шовковий. Марина, ну як ти одна з дитиною? Уяви, тебе виписують, ти приїжджаєш у порожню квартиру і ніякої допомоги. А Семен твій тобі допоможе, він не з тих, хто не підходитиме до дитини. Вибач його.
Марина почала думати, що вона не може прийняти рішення через емоційний стан. Вже дві людини сказали їй, що помилитися може кожен. І що їй одній із дитиною не впоратися. Може, вони й мають рацію?
Поки вона роздумувала, пролунав дзвінок у двері. Вона вирішила, що це Семен, але за дверима була свекруха.
– Здрастуйте, Катерино Ігорівно, – сумно посміхнулася Марина.
Зі свекрухою у неї були чудові стосунки. Вона була дуже гарною жінкою, у сім’ю не лізла, Марину поважала. Та й Марина її.
– Привіт, Мариночко. Можна?
– Звісно, проходьте.
Вони сіли пити чай на кухні, і свекруха зізналася:
– Семен попросив з тобою поговорити. Він усе розповів.
Марина кивнула і сором’язливо опустила очі, хоч не розуміла, чому саме їй соромно. Наче вона сама винна, що не вчасно повернулася.
– Мені кажуть, що треба пробачити Семена. Що він мене кохає, просто помилився. І що мені одній із дитиною не впоратися. Ви це прийшли сказати?
Катерина Ігорівна посміхнулася.
– А ти сама, що думаєш?
Марина зітхнула.
– Та як тут зрозуміти? У мене зараз емоційний стан не найкращий. Настрій змінюється кожну годину.
– І все ж таки? – м’яко спитала свекруха.
– Не знаю. Для мене це зрада. І від однієї думки, що я маю зробити вигляд, що нічого не сталося, мені погано. Я думаю, що я дивитимусь на Семена, і в голові відразу виникне картинка того, що я побачила. Цієї дівчини, яка намагається непомітно втекти з нашої квартири. Неправильно це, мабуть?
– Не безглуздо, – промовила свекруха. – Я тут не для того, щоб вмовити тебе пробачити мого сина. Ти знаєш, що я його дуже люблю. Але справжнє кохання і полягає в тому, що ти можеш відрізнити хороше від поганого. І скажу тобі прямо: мій син вчинив жахливо. Він не мав на це права. Коли я була вагітна, мені всі дев’ять місяців було зле. Мені було погано, ще й характер зіпсувався. І тато Семена жодного разу не зробив нічого такого, що посилило б моє становище. І, скажу чесно, якби він зраджував мені, я не пробачила б. Це навіть не просто неповага, це підла слабкість.
– Але як же я одна? – тихо спитала Марина.
– А хто сказав, що ти одна? По-перше, у дитини буде батько. Просто не буде весь час поряд. По-друге, має дві бабусі. Особисто я готова тобі допомагати в усьому. Але, Мариночко, я не хочу, щоб ти думала, що я говорю тобі, що робити. Я сказала, щоб я зробила. Можливо, я не вмію прощати. А може, я просто не була у твоїй ситуації. Я лише хочу сказати, що ти маєш зробити те, що підказує тобі душа. Не треба йти на поводу в інших, не треба робити щось через переживання залишитися самій. Якщо в тебе є сили пробачити Семена, прощай. Якщо ти розумієш, що ніколи цього не забудеш, йди. Я тебе в будь-якому разі підтримаю.
Марина подумала, що тільки від свекрухи вона почула, що хоч трохи її заспокоїло. Слова підтримки. І обіцянка допомоги.
За кілька днів Марина зустрілася з Семеном. Але лише для того, щоб сказати, що вона подає на розлучення.
– Справа не в тому, що я не можу пробачити, – сказала вона. – Справа в тому, що я не зможу забути.
Семен, звісно, намагався змінити рішення Марини. Але коли вона усвідомила, що їй робити, вона почала виявляти твердість характеру.
Свекруха не обманула. Вона дуже допомагала зі своїм онуком, та й у побутових питаннях також.
Семен теж допомагав із сином, але не так уже й часто. І постійно казав, що Марина сама позбавила їхні сім’ї.
І так, багато хто був у шоці. Намагалися відмовити Марину. І лише Катерина Ігорівна сказала, що Марина не повинна сумніватися.
– Не ми – слабка стать, – якось сказала вона вже колишній невістці. – Слабка стать – чоловіки. Повір, ми можемо все. Але також ми маємо вибір, як нам жити. І те, що ти не захотіла миритися зі зрадою, – правильний вибір.