– Олександр, – одразу почала Марина, як тільки чоловік відчинив двері та увійшов. – Мені це набридло.
– Що знову сталося?
– Поки ми були на роботі, приходила твоя мама. Вона навіть Оксану не помітила. Та сиділа в навушниках і вчила англійську, а мама відчинила двері своїм ключем і почала все перевіряти. Дочка вирішила перепочити, перекусити, зняла навушники, почула шарудіння, а потім і гуркіт, подумала – пройдисвіти якісь прийшли, а тут бабуся. І що вона робила? Рилася у холодильнику. На столі вже стояла її сумка, а з морозилки вона діставала голубці, пельмені, які я крутила усі вихідні. Мені завжди здавалося, що я роблю більше, ніж потім там знаходиться. Ось і відповідь. М’ясо також прихопила. Я вже думала, що я забувати почала, втомилася, але… А яйця! Мені не шкода для твоєї мами, але ж ми їй завжди все даємо. А вчора я не знайшла кролика. До цього я його вийняла з морозилки, щоб пізніше приготувати. А його не виявилося! Ноги виросли і він устрибав
– Не може бути.
– Може. Оксано, підійди сюди. Скажи татові, з чим пішла бабуся.
– У неї сумка була важка. Коли я побачила її, вона розгубилася, але швидко сказала, що принесла нам продукти. А потім пакет макаронів у сумку поклала і пішла.
– Макарони! А я вчора не знайшла рис. Купила, щоб зробити плов. Я навіть чек у додатку знайшла. Був рис! Звідки у твоєї мами ключ?
– Звідки я знаю. Я навіть не думав… Може тобі здалося…
– Ага, і Оксані здалося. Я зараз змінюю замок, і на воротах теж. Твоїй мамі ми й так досить допомагаємо. Пельмені та голубці ми їй теж дали. Але це вже переходить усі межі. Апетит у неї підвищився, хоча на фігурі це не вплинуло. Думаю, що далі буде ще більше. І кури у нас стали нести менше яєць, треба ще й качок перерахувати. Індички всі на місці, їх не багато, порося теж.
– Марино, що ти таке кажеш? У голові не вкладається. Навіщо мамі стільки?
– Не віриш? А давай сходимо до неї. Ось зараз і сходимо. Може, вона сусідам продає.
– Але ж ми її не попередили, давай подзвонимо для початку. Незручно вийде.
– До нас вона ходить без попередження і без нас, а до неї ми лише за дзвінком. Ми не для того переїхали сюди і завели величезне господарство, щоб так… Не хочеш іти, я піду сама. Ні, краще з дочкою, а то раптом мені здасться щось у неї не те.
– Добре, ходімо.
***
– Ой, Сашко, а ти чого не попередив?
– А ми на вечерю до тебе прийшли. Уявляєш, в нас хтось пів холодильника вичистив. Всі продукти забрали. Ось тепер у тебе будемо їсти, ти ж не кинеш сина з його сім’єю. Давай швиденько зваримо пельмені, ми ж тобі дали три дні тому.
– Так з’їла я їх. Там було небагато.
– Але ж три десятки яєць ти ж не змогла подужати, давай посмажимо з салом. А ти чекаєш на когось, чи для нас чашки на стіл поставила? Гості приїдуть, чи то сусідка зайде?
Мати не встигла нічого відповісти. До будинку під’їхала нова машина Миколи, старшого брата Олександра.
– Мамо, давай швидше сумку, нам ніколи сьогодні. Чай не будемо. – вигукнув він з порога. – Голубці були чудові. А сьогодні що?
Микола сам узяв сумки в коморі, видно вже не вперше. Все було заздалегідь підготовлене. Брата він не помітив, та й Марину теж. Мати стояла розгублена.
– Мамо, а ти що така, не занедужала? Може пігулки потрібні? Треба Сашку зателефонувати, він швидко все зробить, прибіжить і купить. Нормальної людини з нього все одно не вийшло, так буде хоч кому за тобою доглянути. Правильно, мамо? Дивна ти сьогодні. Все, я дзвоню Сашку, нехай біжить швидше, а мені час. До речі, приїду за два тижні. Подзвоню.
Тим часом Олександр тихо вийшов через задні двері, обійшов будинок і стояв уже на дорозі Миколи. А Микола, не озирнувшись, набрав номер брата. Дзвінок телефону пролунав за його спиною.
– О, ти тут, брате. А мама нічого не сказала.
– А мала? А ти звідки та куди?
– Та ось повз їхав, забіг. Гаразд, мені ніколи. Ти тут наглянь за матір’ю.
– Стривай. Сумки постав. Як їхав повз, так і далі їдь. Адже з мене нічого хорошого не вийшло, не вийшов я в люди. Тільки й можу в селі працювати. А ти у нас птах важливий, на машині, при квартирі, курортами закордонним та морям їздиш. Економія у тебе хороша з нашими харчами виходить. Чи не ти матір надоумив продукти у нас тягати? Ми ж тобі недавно м’яса шмат дали, кілограмів десять потягне, і індичку. А вам усе мало. Про решту вже мовчу – дрібниці. Мати все скаржиться, що у вас у місті нема нічого.
– Мало. Ми ж просили більше, а ти вперся – купуй.
– А на твою думку, на те щоб господарство тримати гроші не потрібні? Ти корму мені привіз хоч мішок? Вони грошей коштують.
– То ти мені грошей не дав на нього. А я що, на свої купувати для твого господарства буду?
– Це навіть добре, інакше м’яса не вистачило б з тобою розрахуватися. А чого твоя дружина з машини не виходить?
– Миколо, давай швидше, ми запізнюємося. – гукнула дружина з машини.
– Спізнюєтеся? Щасливого шляху. Поспішай.
Олександр не дав Миколі взяти сумки, і той махнув рукой і поїхав не прощаючись.
У машині вони всю дорогу сварилися з дружиною. Продуктів немає, а вона обіцяла влаштувати друзям свято на честь дня народження. Микола нервувався, з матір’ю вийшло не дуже добре, можна сказати зовсім погано. З братом ще гірше.
Олександр дочекався доки брат поїде і зібрався йти. Матері він вирішив нічого не казати, все й так уже ясно.
– Пішли, Марино. Тут все ясно, настав час і вечеряти.
Він підхопив важкі сумки і вийшов із будинку матері.
– А я відчував, що так і буде. Як вони тоді пожвавилися, дізнавшись про наші плани на господарство. Пам’ятаєш? Звичайно, не думав, що в таких масштабах, але… нахабство не має меж. А я ж заради матері в селі залишився. Он воно як повернулося.
– А якби не залишився, то й мене б тут не було, і Оксаночки. Нас би не було. Все вірно.
– Правильно все зробили. Тільки мати цього ніколи не зрозуміє. У неї тільки Микола улюблений син, у люди вибився, великий начальник. А я так, дрібна сошка…
– А ти найкращий. А Микола твій велика людина, але з маленької літери.
– Як ти цікаво сказала.
Олександр довго не міг спілкуватися з матір’ю. Замки вони змінили скрізь, щоб напевно. Навіть курник та інші будівлі стали закривати. Мало що. Адже раніше в їхньому селі навіть будинок не замикали.
Мати з’явилася сама ближче до осені. Після негоди в її будинку потік дах. Вибачалася та просила допомоги.
– А що ж ти Миколу не попросиш?
– Не їздить він до мене, бо нема за чим. Та й нема на чому. Поламалася машина, добре сам цілий лишився. Та й на роботі в нього історія неприємна вийшла. Звільнили його, подробиць не знаю, та тепер нікуди не беруть. І у відпустку не поїде, гроші потрібні на ремонт. В мене просив, але звідки я візьму. Все на продукти витрачаю. Ні від кого нема допомоги, виростила синів.
– А чи не ти винна? Ми тобі допомагали. І зараз би не покинули. Зроблю я тобі дах, і далі допомагатиму, але тільки за потребою.
– Дякую і на цьому.
Два сини, одна велика людина, друга дрібна сошка. А хто із них хто?