Марина Олексіївна щось наче упустила, забула якусь важливу дрібницю…
Неприємно щось свербіло в пам’яті…
Вона поплескала себе по стегнах, машинально намагаючись знайти кишені у весільній сукні. Як безглуздо, зовсім невідповідний момент.
Марина Олексіївна підняла очі. Віктор посміхався – мабуть, її щоки зворушливо почервонілися – і вона коротко усміхнулася у відповідь.
У грудях стрепенулося серце. Таким вона його й пам’ятала – молодим, високим, із густим чорним волоссям. Він простягнув їй руку, хотів щось сказати…
Але його зупинила музика.
– Так, що ж це? – Марина Олексіївна пам’ятала цей момент напам’ять.
Віктор відвідував її щоночі вже тиждень, але їм постійно щось заважало.
– Ти щось загубила? – спитав Віктор, перекрикуючи музику.
Ні, ні, ні, не за сценарієм, зараз вони мали, мали…
Марина Олексіївна подивилася на робітницю ЗАГСу, на гостей – обличчя їх згасли, побіліли.
Віктор зробив крок назад, його густа шевелюра порідшала, вкрилася серпанком. Музика зупинилася, зробила перепочинок і заграла з новою силою.
– Ти щось загубила, – наполегливо повторив Віктор.
– Та що я могла загубити? Ключі? Телефон? – Марина Олексіївна сплеснула руками. – Телефон!
Зала для весіль втратила форму, кольорові фрески на стінах потемніли, розсипалися.
Віктор позадкував назад, з кожним кроком обличчя його старіло, покривалося зморшками, поки зовсім не зникло в темряві. Працівниця ЗАГСу голосно ляснула книгою…
…Марина Олексіївна невдоволено розплющила очі, окинула поглядом спальню.
Поправила фотографію Віктора в рамочці, взяла телефон, що дзвонив, і відповіла на виклик.
– Так, дочко?
– Алло, мамо, не розбудила? – запитала Софійка.
– Ні, ні, я вже давно прокинулася, – Марина Олексіївна подивилася на годинник – дев’ята ранку.
– А то я думаю – дзвонити, не дзвонити так рано. Думаю, спить, не спить, подзвоню – розбуджу ще, раптом сваритися будеш, – Софійка засміялася.
– А що? Щось трапилося?
– Та ні, звісно, ні, просто ми тут із Дмитром подумали, ну ти ж пам’ятаєш, що ми всі збиралися приїхати…
Марина Олексіївна притиснула телефон плечем до вуха і почала заправляти ліжко. Софійка говорила в слухавку так швидко, що Марина Олексіївна встигала вихоплювати лише окремі слова.
– Так, так, – повторювала вона дочці, ставлячи чайник на плиту. – Угу, звичайно, – прикидаючи, що приготувати на сніданок, казала вона.
Марина Олексіївна обійшла квартиру кілька разів. Порожній холодильник залишався порожнім, незважаючи на те, що вона відкривала його двічі, невипрані речі продовжували лежати горою на зламаній пралці скільки б разів вона не заходила у ванну.
Марина Олексіївна повернулася в кімнату, навіщось знову перевірила кишені, намагаючись відшукати щось загублене, але знайшла тільки клубок із ниток.
Вона сіла на ліжко, прибрала телефон від вуха, покрутила в руках, тицьнула пальцем у темний екран – висвітлилася тривалість дзвінка.
Марина Олексіївна глибоко вдихнула, акуратно приклала телефон до щоки. Софійка голосно засміялася – від несподіванки стрепенулося серце, Марина Олексіївна здригнулася.
– Ти рада? Мамо… Мамо?
– Що? Не розчула, зв’язок поганий.
– Питаю, ти рада? Ну та гаразд, мені бігти пора, до зустрічі. Цілую, – Софійка кинула слухавку.
– До зустрічі…
Марина Олексіївна знизала плечима, поклала телефон на ліжко і подивилася на портрет Віктора. Весільна фотографія трохи пожовкла, пішла розводами в куточках, і здавалося, що Віктор хмуриться. Тільки тепер Марина Олексіївна зрозуміла, чому мала зрадіти.
– Що? Не дивися на мене. Ось, дочка гостювати їде. З нареченим. Радий?
Віктор мовчки дивився на неї з фотографії.
– Все, не до тебе мені, – Марина Олексіївна махнула рукою. – Справ безліч.
Пральна машинка не працювала вже тиждень, Марина Олексіївна замочила речі у тазику. Від гарячої води долоні почервоніли, пальці збільшилися.
Іноді, частіше перед грозою, Марині Олексіївні здавалося, що її пальці перетворюються на справжні сардельки.
Вона давно перестала носити каблучки. Та й що гріха таїти, красуватися їй уже давно нема перед ким.
Марина Олексіївна випросталась, у грудях щось стислося, розлилося жаром по тілу, перед очима все попливло, підлога пішла з-під ніг.
Вона схопилася за одвірок, зіщулилася. Серце пішло якось неправильно.
Тримаючись за стіни, Марина Олексіївна дошкандибала до ліжка. Поруч із Віктором їй ставало легше, з ним завжди було спокійно, серце застукотіло тихіше, тихіше, зменшуючи ритм, вирівнюючись.
Марина Олексіївна дозволила собі відпочити, встала тільки надвечір, щоб приготувати вечерю, поїла і знову лягла вже на всю ніч, залишивши прання на завтра, а там, дивишся, і дочка приїде, допоможе.
Уві сні Віктор розпитував Марину Олексіївну – що ж вона загубила?
За всю ніч вони так і не зрушили з місця.
Прокинулася Марина Олексіївна з легким почуттям розчарування й образи. Вона подивилася на фотографію Віктора і пригрозила, що наступного разу, якщо ця… Ця жінка в ЗАГСі з книжкою лясне перед нею, то вона – Марина Олексіївна – особисто влаштує їй і змусить закінчити цей сон так, як вона його запам’ятала.ʼ
А якщо буде потрібно, то й Віктору влаштує…
Софійка з Дмитром приїхали вже на обід. Влаштувалися в старій Софійчиній кімнаті, Дмитро відпочивав з дороги, а Софійка крутилася довкола, розповідаючи, як вони живуть, і який гарний у неї наречений – і рукастий, і пральну машинку для майбутньої тещі зразу полагодить.
– І роботу йому, мамо, хорошу тут запропонували, – щебетала Софійка, поки вони вдвох пили чай. – Ну я розповідала по телефону, пам’ятаєш?
– Так, так, пам’ятаю.
– А ще, мамо, – вона нахилилася до вуха і продовжила пошепки. – Він як на цю роботу влаштується, мені пропозицію зробить.
– Давно пора. То він сам сказав?
– Тихше, – Софійка піднесла палець до губ. – Ні, звісно, він Андрію сказав, Андрій – Марійці, а Марійка – мені. Він уже обручку вибирає, ось тільки бюджет поки що…
Серце стрепенулося. Марина Олексіївна поклала руку в кишеню – порожньо.
У пам’яті щось закрутилося, вона пробігла поглядом по кімнаті, але так і не зрозуміла, що має знайти.
– Мамо, все добре? – Софійка нахилилася до неї. – Ти щось загубила?
– Та що ж ви всі причепилися! – Марина Олексіївна скочила з місця, чомусь ліва рука її почала німіти. – Нічого я не загубила! Усі. Відпочивати піду…
– Я про машинку Дмитру зараз скажу, – гукнула Софійка вслід.
Марина Олексіївна зачинилась у спальні.
– Чув Вітю? – сіла вона на ліжко поряд із фотографією. – Дочка нарешті заміж вийде. Може, й ти вже поспішиш? Якщо й цієї ночі нас не заручать, – Марина Олексіївна помахала портрету Віктора пальцем. – Ох, влаштую тобі.
Марину Олексіївну діставало почуття незавершеності. Цей сон здавався їй дуже важливим, вкрай серйозним, а Віктор, за старою звичкою, все тягнув і тягнув. “Всьому свій час”, – постійно повторював він. Як вона не любила цієї фрази.
З ванної чувся шум, Софійка таки змусила «зятька» зайнятися машинкою.
– І цей фрукт туди ж – каблучку не може купити, ні, ну ти чув, Вітю? А пам’ятаєш, з якою обручкою ти мені пропозицію робив?
Віктор, здавалося, спохмурнів ще дужче. Марина Олексіївна замовкла, у пам’яті щось заворушилося. Вона подивилася на свої пальці. Холод пробіг по ногах.
– Точно, – злякано сказала вона. – Точно Вітю. А куди ж я її?
Марина Олексіївна не могла згадати, де залишила обручку. Вона носила її при собі з того часу, як Віктора не стало. В очах попливло. Марина Олексіївна хотіла встати, але ноги не послухалися, підкосилися. У вухах задзвеніло.
У коридорі хтось нерозбірливо говорив. Потім галасував. Потім стукав у двері. Марина Олексіївна заплющила очі…
– Загубила, Вітю. Не повіриш, загубила, – Марина Олексіївна відчула, як по щоці пробігла сльоза.
– Ну не треба, не хвилюйся так, значить, не час, ще знайдеться, – Віктор стояв якось так далеко і наче поряд…
Марина Олексіївна спробувала підійти, вона хотіла схопитися за нього, обійняти, пригорнутися, але хоч би скільки пройшла – відстань не зменшувалася.
– Значить, все? Більше не прийдеш?
Віктор знизав плечима. Працівниця ЗАГСу гримнула книжкою, гості розвіялися, посипалася мозаїка зі стін. Марина Олексіївна розплющила очі…
– Мамо! Мамо!
– Марино Олексіївно! У вас все гаразд?
– Мамо, відкрий!
Та що ж це таке! Зараз ще двері винесуть. Марина Олексіївна встала з ліжка – кімната закружляла, зробила півоберта і стала на місце. Марина Олексіївна відчинила двері. Діти злякано забігли до неї.
– Мамо, ти як? – Софійка стиснула їй зап’ястя.
– Все добре, відпочити лягла, – Марина Олексіївна спробувала звільнити руки, але не вийшло.
– Ми з Дмитром хвилин п’ятнадцять до тебе не могли докричатися. Думали, сталося щось. Він тобі машинку розібрав…
– Ну, що ж розібрав, звісно, молодець, а зібрати зможе? – Марина Олексіївна хитро подивилася на зятя.
– Зможу, – здивувався Дмитро. – Але не сьогодні.
– Ми з Дмитром ще хотіли містом прогулятися, поки не стемніло, – Софійка відпустила руку Марини Олексіївни. – Я вже зібралася майже.
– Ну, збирайтеся і йдіть, – Марина Олексіївна розвела руками.
Софійка вибігла з кімнати, а Дмитро зам’явся.
– У вас у машині барабан лопнув, дірки по шву, – почав він. – Я подумав, може, туди потрапило щось, через це і клин упіймав.
– Так, ну і? – Марина Олексіївна сіла на ліжко. – Потрапило – що?
– Ось, – Дмитро поліз у кишеню.
Марина Олексіївна подивилася на портрет Віктора – він більше не хмурився.
У Дмитра в руках щось блиснуло. Він підійшов ближче. Марина Олексіївна ахнула від побаченого.
Він простягнув їй…
Обручку!
Ту саму! Подаровану їй Віктором! З камінчиком!
Марина Олексіївна скочила, обійшла Дмитра і зачинила двері.
– Значить, так, – чомусь у неї раптом затремтіли руки.
Вона підійшла до Дмитра і закрила обручку в його долоні.
– Сьогодні зробиш Софійці пропозицію. Зрозумів?
– Я хотів…
– І чути не хочу! Зараз саме час, – Марина Олексіївна подивилася на фотографію і на мить їй здалося, що Віктор посміхнувся. – Ми вас благословляємо, – додала вона і рішуче вивела Дмитра в коридор…
Коли діти пішли, Марина Олексіївна нарешті лягла відпочити. Вона засинала і прокидалася кілька разів. Дрімала і крутилася, сіпалася від кожного шереху. Вона чекала на Віктора, але сон не приходив.
Телефон завібрував. Допис від «Донечка». На екрані висвітлилася фотографія каблучки на пальці. За секунду подзвонила Софійка.
– Мамо, ти не повіриш…
Марина Олексіївна поклала телефон на подушку й заплющила очі.
Віктор був ще красивішим аніж раніше. Тільки краватку б трохи поправити. Він ніколи не вмів зав’язувати краватку…
– Ти її знайшла? – спитав Віктор.
– Злитися не будеш? Я її віддала. Чув уже? Софійка виходить заміж.
– Не злюся, їм давно пора.
– Та й нам уже пора, – Марина Олексіївна повернулася до робітниці ЗАГСу. – Чула? Одружуй нас давай.
Віктор підійшов ближче, обійняв її за талію. Давно він її так не обіймав. Серце стрепенулося.
– Якщо всі згодні, то можете… – працівниця ЗАГСу не встигла закінчити.
– Я сама знаю, що ми можемо, – сказала Марина Олексіївна.
В грудях її щось затріпотіло востаннє, обірвалося, похололо… Вона стала навшпиньки…
– Мабуть, саме час цьому сну закінчитися…