Вийшовши після складного робочого дня з роботи, Марина побачила, що на зупинці вже зібралася купа людей, які з нетерпінням чекають маршрутку.
Марина зітхнула. Ішов сніг. Те, що багато людей, які чекали транспорт, вже стали схожими на сніговиків, зовсім не давало оптимізму.
Значить, автобуси десь застрягли, і зовсім не факт, що коли вони під’їдуть до зупинки, то в них знайдеться місце.
Подивившись у телефоні, скільки коштуватиме таксі, Марина і зовсім зажурилася.
Вони з чоловіком давно збирали на власне житло, і виклик таксі, зробив би неприємну «дірочку» в сімейному бюджеті.
Подумавши, жінка вирішила іти додому пішки.
По дорозі Марина почала на ходу розмірковувати над ти, щоб таке таке придумати і приготувати, щоб порадувати чоловіка?
З урахуванням того, що Андрій повернеться з відрядження лише завтра до обіду, часу на обмірковування меню було достатньо.
Звісно, можна було б просто зварити його улюблені макарони і посипати тертим сиром, як чоловікові подобалося, але молодій жінці хотілося проявити свої здібності в кулінарії.
Вдавалося це не часто, хоч і не з вини Марині.
У більшості випадків вона була щиро вдячна свекрусі, яка і дала притулок молодятам, і взяла на себе «левову частку» клопотів з приготування їжі.
Однак нещодавно Валентину Андріївну, яка працює медсестрою, перевели в іншу лікарню, і тепер Марина все частіше готувала вечерю.
Втім, жодного невдоволення це ні в свекрухи, ні в Марини, не викликало.
Свекруха не прискіпувалася до кулінарних здібностей невістки, не діставала її порадами або єхидними зауваженнями, і підбадьорювала, якщо іноді, щось виходило не дуже вдало.
Так, спільне проживання з Валентиною Андріївною мало свої особливості, але молода жінка вважала – їй дуже пощастило.
Думки з обмірковування меню перескочили на переживання за Валентину Андріївну та чоловіка – як вони за такої погоди добиратимуться?
Андрій мав приїхати завтра, мабуть затримається.
Свекруха мала прийти з роботи пізно ввечері, приблизно о 10-й годині, але, враховуючи погоду і віддаленість її нового місця роботи від будинку, могли виникнути проблеми.
Марина вирішила, що на здоров’ї свекрухи економити гріх і вона, закривючись від вітру, подзвонила Валентині Андріївні:
– Коли ви закінчите працювати, скажіть мені. Я вам таксі викличу.
Жінка спробувала відмовитись, але Марина вміла бути переконливою, і в результаті Валентина Андріївна пообіцяла виконати прохання.
З наближенням Марини до будинку потік людей став не таким щільним, і коли вона повернула на свою вулицю, то побачила попереду тільки одну згорблену жіночу постать.
Сніг і вітер трохи послабшали і незнайомка, яка неквапливо ішла, мимоволі привернула увагу.
Вона ніби не мала якоїсь певної мети. Часто зупинялася. Вдивлялася у вікна. Потім робила кілька кроків і знову зупинялася. Випростовувалася, приставляла зігнуту долоню і озиралася на всі боки.
Марина в принципі розуміла, чому незнайомка рухається так поволі.
Вузькою стежкою, схоже, давно ніхто не ходив, і сніг створював певні труднощі, проте було щось у цій жінці, що викликало в її серці жалість.
Може, це почуття пробудив пуховик, який явно не підходив за розміром, або смішна, практично дитяча, шапочка, або сніг, ніби спеціально насипаний у капюшон.
Коли біля чергового під’їзду незнайомка випросталась, щоб оглянути вікна, то різко похитнулася і, як підкошена, сіла в кучугуру.
Марина зрозуміла, що, швидше за все їй стало недобре, тож підбігла і схвильовано запитала:
– Що з вами?!
– Все нормально… Просто голова закрутилася…
– Зачекайте, я зараз швидку викличу! – сказала Марина, дістаючи телефон зі своєї кишені, але незнайомка її зупинила:
– Дякую, люба. Не треба. Мені вже краще. Зараз відпочину і встану. Напевно, цукор впав, але це нічого. У мене карамелька десь у кишені на цей випадок лежить. Зараз піду.
Марина розглянула обличчя незнайомки і дуже здивувалася.
Вона чомусь була впевнена, що попереду неї по стежці іде дуже старенька бабуся, але нічого подібного.
Навряд чи супутниці було більше 55-60 років. Марина зважилася запропонувати:
– Ходімо зі мною. У теплі посидіть, відпочиньте. Я вас чаєм пригощу.
– Дякую за пропозицію, але мені не хочеться бути тягарем. Та й твої домашні, напевно, не радітимуть таким раптовим гостям…
– Ходімо. У мене зараз нікого вдома немає.
Незнайомка не стала довго сперечатися, і, вставши на ноги за допомогою Марині, представилася:
– Ірина Григорівна. Але краще – просто Ірина, без по-батькові. А як вас звуть, моя рятівнице?
– Марина, – усміхнулася молода жінка і поквапила свою супутницю: – Ходімо, бо щось уже мерзлякувато стало…
Відкривши двері у квартиру свекрухи, Марина показала Ірині Григорівні, де знаходиться туалет. Сама ж вона попрямувала на кухню, щоб закип’ятити чайник і приготувати якесь частування.
Коли несподівана гостя приєдналася до неї, все майже було готове.
У яскравому світлі Ірина Григорівна здалася ще молодшою, аніж на вулиці і стало зрозуміло: жінка була гарна і старанно підтримувала свою красу. Сиве волосся явно було затоноване гарною фарбою, а перманентний макіяж був зроблений вмілим майстром.
Очі незвичайного кольору дивилися ясно й уважно. Кудись безслідно поділася згорбленість фігури, і навіть проста кофтинка виглядала на гості так, ніби та жінка була як мінімум королівського походження.
Насправді, на стареньку вона тепер і віддалено не була схожа.
Усміхнувшись і продемонструвавши гарні зуби, Ірина Григорівна ввічливо сказала:
– Мені, звісно, неприємно це вам казати, люба Маринко, але сніг зіпсував ваш макіяж.
Тільки тепер Марина згадала і про себе, і, прямуючи у ванну, люб’язно запропонувала гості:
– Сідайте. Наливайте собі чаю, пригощайтеся. Я зараз приєднаюся.
Вмившись, Марина подивилася на себе в дзеркало і вирішила якось теж зробити перманентний макіяж – дуже зручно, що й казати, особливо в таку погоду.
На кухні молода жінка знову здивувалась змінам, що сталися з Іриною Григорівною. Погляд гості ніби вивчав, проникаючи кудись туди, де, мабуть, ховалась душа.
Вона хвалила Марину, засинала компліментами:
– Яка ж ти незвичайна! Добра! Чуйна! Прекрасна людина, що зараз велика рідкість. Як же твоєму чоловіку з тобою пощастило.
– Ой, Ірино, ви мене прямо так розхвалюєте, – ніяково пробурмотіла Марина, і уточнила: – Вам нікому подзвонити не треба, щоб про вас не хвилювалися?
– Ні, моя люба. Одна я на всьому світі. Ось, на старості років у рідні місця потягнуло і я сюди, в місто своєї молодості приїхала. Думала, походжу, подивлюся, як усе змінилося, та й назад поїду, а в мене на вокзалі в перший же ж день все потягнули поки відволіклася. Навіть верхній одяг.
– Та як же ж так?! – щиро обурилася Марина.
– Ой, навіть соромно говорити. Бабусю одну попросила за речами простежити, поки я в туалет зайду. Повертаюся, буквально за пару хвилин – ні старенької немає, ні речей. Найприкріше, що я і сумочку з грошима, документами, карткою й телефоном теж залишила їй.
– А ви кудись зверталися?
– Звичайно, але без толку. Камери, спрямовані на потрібну ділянку зали, виявилися зламаними.
Ось другий день і ходжу туди-сюди, куди очі дивляться і ноги несуть.
Пуховик і шапку біля контейнера для сміття знайшла, на щастя. Добре, що ти мені зустрілася, добра душа, бо я гарячого вже майже дві доби не їла і не пила.
Жінка розповіла, що самотня, нещодавно вийшла на пенсію і подумує про переїзд у місто своєї молодості.
– Тільки тепер біда – поки документи відновлять, треба десь жити. А без грошей і папірця я – ніхто.
– Нічого, – підбадьорила Ірину Григорівну Марина. – Щось придумаємо.
Ближче до півночі, на викликаному невісткою таксі, у свою квартиру повернулася Валентина Андріївна.
З’явившись на кухні, вона привіталася з невісткою і її гостею, а потім, різко побілівши, раптом вигукнула:
– Що тобі тут треба?!
Марина здивовано переводила погляд зі свекрухи на Ірину Григорівну.
Гостя скочила з-за столу і почала швидко одягатися.
– Куди ви?! – гукнула її Марина і, не отримавши відповіді, звернулася до свекрухи: – Що трапилося, Валентино Андріївно? Ірина опинилася у складному становищі, і я просто не могла пройти повз. Чому ви її женете?
– Так треба! – коротко сказала свекруха. – Зараз я тобі розповім, кого ти привела до мене в квартиру, і ти сама все зрозумієш…
Чим більше говорила свекруха, тим гірше почувалася Марина, розуміючи, що з її дозволу поріг переступила жінка, яка зруйнувала багато життів.
– Мого синочка Владика, молодшого брата Андрія, через цю Ірину не стало.
Познайомився з нею, закохався, незважаючи на різницю у віці, а потім вона його в темні справи втягнула.
– А мені вона розповіла, що поїхала звідси через зраду чоловіка, – розгублено сказала Марина. – Я її на вулиці зустріла, пошкодувала. Вона скаржилася, що в неї на вокзалі всі речі забрали. Я їй навіть хотіла трохи грошей позичити…
– Так, брехати Ірка вміє, але ти, Марино, запам’ятай, що з допомогою людей треба бути дуже обережною.
Звичайно, добре, що в тебе добре серце, тому тебе Андрій і полюбив, але не можна бути такою довірливою.
Давай перевіримо, чи все на місці?
Огляд квартири приніс невтішні новини. Зникло кілька прикрас, і, анітрохи не вагаючись, Валентина Андріївна викликала служби.
Ірину вдалося знайти, і вона таки отримала по заслугам…