У дитинстві Марійка довго не могла зрозуміти, чому батьки не живуть разом із нею.
З однорічного віку вона була у селі, на вихованні у бабусі.
Точніше, Ганна Василівна була їй прабабусею по лінії батька, але одного разу дівчинка підслухала розмову бабусі з сусідкою.
– Що, Василю, лишили на тебе дитину? – хитро поцікавилася баба Катя. – Одного виростила, тепер наступну тобі віддали.
– Що ти верзеш, Ігорівно? Хто ж онуків за тягар рахує?
Внук з дружиною обоє рано без батьків залишилися, бідолашні. Їм вчитися треба.
Хто ж допоможе, як не я? – обурювалася бабуся.
– Так і чого тоді народжували?
– А не твоя справа! Треба було – і народили! Ось вивчаться, на роботу влаштуються і самі Марійку виховуватимуть, а поки що мені радість на старості років.
– Ну–ну.
Якою б шкідливою не вважала Марійка сусідку, а та мала право.
Батько, Олег, і мати, Алла, після закінчення інституту доньку забирати до міста не поспішали.
– Бабусю, ну хай Марійка в тебе ще поживе, – внучок говорив прохаючи і ніжно обіймав стареньку. – У нас тільки на роботі почало налагоджуватися. Зовсім немає часу на дитину.
Марійка дивилася на нього на всі очі – цього високого бородатого чоловіка, як батька вона не сприймала, як і цю струнку рудоволосу, дуже пахнучу парфумами жінку, не могла мамою назвати.
Обидва приїжджали рідко, привозили якісь гостинці, гладили дочку по голові, про щось шепотілися з бабусею і їхали.
Як вона могла зрозуміти, що це її батьки?
– Звичайно, онучику, хай живе. І школа в нас тут гарна, – лагідно відповіла Ганна Василівна.
Вона дуже його любила і відмовити ні в чому йому не могла.
І Марійку бабуся любила, жили вони дружно, допомагали один одному.
Завдяки Ганні Василівні Марійка вже у п’ять років жваво читати та рахувати навчилася, тому пішла до школи у шість років.
Вчитися, щоправда, їй не дуже подобалося, але вона старалася – бабусю не можна засмучувати!
Вона встигла закінчити початкову школу, коли батьки вирішили забрати її до міста.
Марійка чула, як батько казав бабусі, що мати має гарну посаду в обласному відділі освіти, а сам він в інституті викладає.
Якось дивно виглядає, що дочка таких шанованих людей живе не з ними.
Марійка намагалася впиратися. Нікуди вона їхати не хотіла. Але Ганна Василівна строго сказала, що батьки краще знають, що робити. Бабусі вона не могла суперечити.
Квартира батьків вразила її розмірами, гарними меблями, світлом. Порядок там підтримувала і готувала їжу помічниця.
Марійка мала свою простору кімнату, обставлену як у кіно.
Вона навіть боялася спати. Все здавалося, що в якомусь чужому будинку.
Вчитися вона пішла в гімназію і довго сахалася від однокласників, соромилася вчителів, але потім виявилося, що всі вони не такі вже й страшні.
Ніхто її не ображав, не намагався сваритися чи сміятися.
Щоправда, подружок вона там так і не завела. Тужила дуже за бабцею, і одного разу втекла до неї.
Випадково вийшло. Вона поверталася з гімназії додому і побачила машину бабусиного сусіда, дядька Миколи, а потім і його самого.
Швидко зрозуміла сказати йому, що їй потрібно до бабусі і що та її чекає.
Добродушний сусід не запідозрив брехні і з вітерцем довіз дівчинку до місця призначення.
Ганна Василівна ахнула і кинулася дзвонити батькам.
Ті навіть ще не побачили зникнення доньки. З моменту її виходу зі школи минула тільки година.
– Марійко, – строго сказала Алла Леонідівна, яку вона абияк навчилася називати мамою. – Ти відволікла нас із батьком від роботи. Це неприпустимо!
Ти повинна пам’ятати, що є дочкою шанованих людей і поводитись повинна відповідно.
– Так, дочко, не роби так більше, будь ласка, – м’яко сказав батько. – Ти ж розумна дівчинка. Навіщо ти втекла?
– Я за бабцею скучила. Мені без неї дуже важко… – схиливши голову, пояснила Марійка.
На її думку, це було зрозуміло.
Дорослі перезирнулися, а потім довго радилися за зачиненими дверима.
У результаті домовилися, що дівчинка гостюватиме у Ганни Василівни на вихідні двічі на місяць.
Марійка, звичайно, дуже зраділа, тільки все одно не розуміла, чому батьки так розхвилювалися.
Вони ж самі бачили її щодня від сили, оскільки багато працювали, і вона була віддана сама собі.
Хоча ні. За її їжею і уроками стежила все та ж помічниця, Поліна, яка була в них тепер щодня.
Так і жили наступні два роки, а згодом Ганни Василівни не стало.
Дванадцятирічна Марійка, вперше зіткнувшись з відходом близької людини, дуже переживала.
Вона цілий місяць відмовлялася ходити до школи, погано їла і постійно плакала. У результаті мати найняла психолога, за допомогою якого дівчинка трохи прийшла до тями.
Тільки ось керувати нею стало набагато складніше. Здебільшого віддана сама собі, Марійка почала гірше вчитися.
На двійки не скотилася, але про вступ кудись на бюджет не йшлося, гуляла десь допізна, грубо відповідала дорослим. Щоправда, не гульбанила і не диміла – і то добре!
– Перехідний вік, – зітхала Алла Леонідівна у телефонній розмові з подругою. – Ти ж сама знаєш. Ось ростиш, їх ростиш, а потім все шкереберть. Але, сподіваюся, ми впораємося.
Марійка подумки фиркала: «Ростила вона!» і продовжувала поводитися «неналежним чином».
Тільки так вона могла заглушити тугу за бабусею. Так, здається, пишуть у книжках.
До 15 років Марійка трохи вгамувалась, і вони з батьками стали жити досить дружно.
Тобто ввічливо віталися один з одним ранками, спокійно обмінювалися новинами за вечерею і навіть кілька разів сходили в гості всі разом.
Ах, так! Ще були обов’язкові походи в театр або на якусь виставку, де потрібно було з’являтися сім’ями. Імідж майже ідеальної сім’ї треба було підтримувати.
Що понесло Марійку на той день народження! Вона й не знала толком цього Толіка, а приятелька вмовила:
«Ходімо! Буде весело! Може, хлопця собі знайдеш!»
Підшукала. Вперше в житті сьорбнувши ігристого, Марійка відразу загубилася …
Начебто танцювала з іменинником, цілувалася з ним.
Наступного дня вона майже нічого не пам’ятала, їй було дуже недобре, і вона пообіцяла собі ніколи не гульбанити.
А ще через два місяці стало зрозуміло, що вона… Вагітна!
Сказати про це батькам було немислимо, і Марійка тягла до останнього, поки живіт на ніс не поліз.
– Тобі всього 17 років! Про що ти думала взагалі? – репетувала мати, геть забувши про те, що сама народила Марійку в дев’ятнадцять. – Тобі в інститут вступати!
Ти б хоч раніше сказала… Ми вирішили б проблему! Боже, яка ганьба на наші голови!
Батько мовчав, але з його обличчі було зрозуміло, що дочку він не підтримує.
– Так, – Алла Леонідівна взяла себе в руки. – Поїдеш до моєї подруги в сусіднє місто. Там народиш і залишиш дитину в пологовому будинку.
В інститут вступиш наступного року. Всім скажемо, що тобі треба підлікуватись, і ти поїхала за кордон.
– Кому скажемо, мамо?
– Усім! Людям! – знову вигукнула мати. – Ти не розумієш, що життя ламаєш не тільки собі, а й нам з батьком?!
– Це ж твоя онучка, мамо, – Марійка зробила останню спробу.
– Ти мене осоромити вирішила, чи що? Роби, як я сказала.
– Ні. Це моя дитина, і я нікому її не віддам, голос Марійки звучав максимально твердо.
Алла Леонідівна трохи помовчала, озирнулася на чоловіка, який досі не сказав жодного слова.
– Значить, тобі доведеться залишити наш будинок, – байдуже промовила вона. – Жодних нагуляних дітей і недолугих матусь у ньому не буде.
Розмова закінчена.
Цілий тиждень у квартирі була напружена тиша. Марійка зрозуміла, що мати від свого рішення не відступить, але вона теж.
Куди ж іти? Як жити? Марійка собі погано уявляла. Але нічого – удвох із донечкою вони впораються.
До приятельок вона звертатися не стала. Навіщо псувати всім життя? Попросити допомоги у батька дитини у неї навіть гадки не виникло. Він взагалі не знав про її вагітність, та й сам її навряд чи пам’ятав.
Залишався лише один варіант – їхати в будинок бабусі. Швидше за все, там її теж осуджуватимуть, але виставити не зможуть.
Ідея була хороша, тільки Марійка забула, що вже кілька років будинок стояв порожній. Він і раніше не був зразковим житлом, а тепер і зовсім занепав, якось покосився.
На її подив, навіть шкідлива жінка Катя не стала їй виказувати, а принесла деякі продукти і постільну білизну.
Дядько Микола допоміг підключити газ та воду, викликавши фахівців. А місцева фельдшерка Ірина Сергіївна регулярно заходила перевірити здоров’я Марійки.
Через три місяці народилася Ганнуся – звісно, дочку вона назвала на честь прабабці!
Батьки якимось чином дізналися про цю подію, і мати приїхала до пологового будинку. Марійка зраділа. Помиряться!
Але де там. Алла Леонідівна знову запропонувала їй залишити дитину і повернутися додому.
– Ні, – категорично відповіла Марійка.
Тепер дім у неї був в іншому місці.
Вона навіть не уявляла собі, як важко буде з дитиною в будинку, що вимагає ремонту, без грошей і допомоги.
Ну не сусіди ж мали ночами заколисувати і годувати Ганну!
Втім, допомоги Марійка ні в кого не просила. На запитання сусідів відповідала, що про неї із донькою все добре.
А «добре» не було. Допомоги на дитину ні на що не вистачала. Гроші вона могла б витратити на ремонт будинку, але прикинула, що їх явно недостатньо.
Якось вони дотягли до року Ганни. А потім Марійка наважилася і вмовила власника місцевої крамниці взяти її прибиральницею.
Дочку вона брала із собою. Тиха, спокійна дівчинка сиділа в старенькому візочку, розчулюючи покупців.
Хто про це сказав у відділ опіки, Марійка так і не дізналася, але незабаром до неї прийшли співробітники опіки й заявили, що змушені забрати у неї доньку.
Марійка плакала і благала їх цього не робити.
– Ну, що у тебе зовсім родичів немає? – спитала одна зі співробітниць.
– Є тато й мама, але вони мене виставили з дому. Я їх зганьбила, – схлипнула Марійка. – Вони приймуть мене тільки без дитини. А я Ганнусю нікому не віддам!
– Все одно нам доведеться її забрати. Тимчасово. Налагодиш життя – повернемо.
– Будь ласка, не треба!
Співробітники опіки зглянулися, дали їй пів року, щоб упорядкувати будинок і десь взяти гроші на життя.
Пізніше привезли деякі речі й дитяче харчування.
Але Марійка розуміла, що виконати умови не зможе. Що робити? Може, втекти? Але куди?
Зненацька на допомогу їй прийшла Ірина Сергіївна.
– У сусідньому селищі пара пенсіонерів живе. Вони шукають хатню робітницю.
Грошей не потребують, продали бізнес і вирішили тут влаштуватися. Я поговорила із ними. Вони готові зустрітися з тобою. Ти як?
– Я з радістю, Ірино Сергіївно! Тільки Ганна…
– Вони знають. Начебто не проти.
Олександра Володимировича та Віолетту Аркадіївну ні в кого не повернувся б язик назвати літніми людьми.
Обидва підтягнуті, усміхнені, молоді, вони лише перші кілька хвилин насторожено оглядали Марійку та Ганну, а потім, ніби щось собі вирішивши, твердо заявили, що молода мама їм підходить.
– Я дивлюся, дочка в тебе спокійна, – рівним голосом сказала Віолетта Аркадіївна. – Зможе проводити час сама в ігровій кімнаті.
Ми її обладнали для онуків, але вони за кордоном живуть, рідко у нас бувають, – жінка сумно посміхнулася.
Проводити час одній Ганні не довелося. Олександр Володимирович наввипередки з дружиною займалися малям, поки її мама наводила лад у їхньому будинку. А за місяць вони запропонували Марійці до них переїхати.
– Будинок великий, усім місця вистачить, – заявив господар. – І тобі мотатися до нас не треба, і ми тебе можемо покликати будь-якої миті.
– Я така рада, – розплакалася Марійка.
На носі була зима, а це означало, що в будинку, який продувається всіма вітрами, буде холодно, незважаючи на газове опалення. Минулого року Ганна через це постійно була слаба.
Пенсіонери уклали з Марійкою офіційний договір. Співробітники опіки поговорили з ними, подивилися умови й сказали, що дитину у Марійки забирати поки що не будуть.
Пів року вона жила як у раю. Роботи Марійка не боялася. Дякувати бабусі, навчила всьому по господарству.
Та що тут прибирати? У брудних чоботях по хаті ніхто не ходить. Купа техніки – пилосос, пральна машина, всілякі інші пристрої!
Марійці іноді навіть ніяково було. Днями ледарювала, тому ще й їжу готувати стала.
Батьки з’явилися зненацька. Марійка вийшла за хвіртку, щоб зустріти доставку продуктів. Разом із нею вийшов Володимир Олександрович, тримаючи на руках Ганну.
– Та–а–к, – сказала Алла Леонідівна, з гидливістю оглядаючи трійцю. – На щось подібне я й очікувала.
– Доброго дня, мамо. І тато теж, – Марійка намагалася триматися, припускаючи, що зараз трапиться сварка. – Ви як тут?
– Та ось, добрі люди розповіли, як моя дочка далі нас ганьбить, – крізь зуби сказала мати.
«Добрі люди, це, мабуть, баба Катя», – подумала Марійка, а вголос сказала:
– Мамо, де ж тут ганьба? У нас із Ганною все добре. Їсти є що, в лахмітті не ходимо, не збираємося, під парканом не лежимо …
– Знову матері грубиш? – поцікавилася Алла Леонідівна.
Батько, як завжди, мовчав.
– Ти вважаєш нормальним бути на утриманні у старого?! – раптом вигукнула мати.
Ганна злякано захникала. Марійка аж очі вирячила від почутого.
– Марійко? – подав голос Олександр Володимирович.
– Все гаразд, – обернулася вона до нього. – Я розберуся сама.
– Ходімо, моя люба, – ласкаво звернувся Олександр Володимирович до малечі. – Дідусь тобі щось цікаве покаже. А мама зараз прийде…
Ганна відразу обійняла його за шию і заспокоїлася.
– Мамо, ти начебто освічена, вихована жінка, – сказала Марійка, коли дочка з господарем зникла за хвірткою. – Хіба можна так казати про інших людей? Тим більше, коли ти нічого до пуття не знаєш.
– Я знаю достатньо! – сказала Алла Леонідівна. – Влаштувалася невідомо куди і думаєш, ніхто про це не знає?! Він же ж тобі в дідусі годиться! А дружина його куди дивиться?! Чи ви там усі разом…
– Мамо!
– Справді, Аллочко, – раптом сказав батько. – Ти переборщуєш.
Різко побіліла Марійка ледве стримувалася.
– Ці люди, – металевим голосом сказала вона, – у сто разів порядніші і добріші за вас.
Вони прихистили нас з Ганною, дали мені роботу та любов вашій онучці. Не смій говорити про них нічого.
– Ну, звичайно! Я навіть не сумнівалася, що ти їх захищатимеш! А я ось опіку сюди приведу! Подивимось тоді!
– Опіка тут уже була. Що ти хочеш? – з Марійки ніби випустили повітря, їй навіть стало шкода матір, яка так старалася виглядати «порядною» перед усіма.
– Ми подумали, що тебе тут ображають, – раптом заговорив батько. – А ти могла б повернутись додому… Разом з дитиною.
– Тепер вам не буде соромно перед людьми? – усміхнулася Марійка.
– Ми все продумали! – сказала мати.
– Даремно. Я не повернуся. І нагадую, що я давно повнолітня, і змусити мене ви не можете!
Нічого більше не слухаючи, Марійка підхопила пакети і зникла за хвірткою…