Бабусі Зої не стало за два дні до дня народження. Зовсім трохи не дожила до вісімдесяти п’яти років.
У бабусі Зої було двоє дітей та троє онуків. Єдина внучка вже чекала на дитину, і всі сподівалися, що бабусі Зої вдасться познайомитися з правнуком. Але, на жаль, не склалося.
Жила бабуся Зоя у селі, у своєму старенькому будинку. Діти не раз пропонували їй переїхати до міста. Мовляв, цивілізація все ж таки, і тобі легше буде. Не треба тягати воду, топити грубку.
Але бабуся Зоя не погоджувалась. Казала, що житиме у своїй хаті, поки голова працює, а ноги ходять.
У свій останній день вона навіть встигла викликати швидку і зателефонувати до сина. Але, на жаль, коли вони приїхали, бабусі Зої не стало.
Це була велика втрата для всіх. Бабусю Зою любили всі члени родини. Вона ніколи нікого не критикувала, завжди могла дати пораду, не сварила дітей та онуків за помилки і дуже раділа їхнім досягненням.
Сусіди навіть заздрили їй. Мовляв, хороша у тебе родина, Зоя. Діти постійно приїжджають та й онуки бувають часто. Привозять багато продуктів, допомагають із господарством. А сусіди своїх допитатися не могли, все їхні діти у справах та турботах.
– То я ніколи нічого не прошу, – знизала бабуся Зоя плечима. – Я ж розумію, що мають своє життя. І якщо їм хочеться і є можливість, то нехай приїжджають, допомагають. А якщо ні, я ніколи ображатись не стану.
І в дітей, і в онуків бажання було. А можливість завжди знайдеться, коли є те бажання.
І тепер вони дуже сумували. Коли не стало бабусі Зої пішла частинка кожного. І її будинок одразу спорожнів і, ніби, навіть покосився, сумуючи за своєю господаркою.
Дочка Марія забрала до себе кішку своєї мами. Син Сергій взявся до продажу будинку. Їхня мама давно вже переписала будинок на них, щоб вони не чекали набуття спадщини.
Марія і Сергій навіть думали залишити старенький будиночок, щоб приїжджати сюди влітку, але варто було їм переступити його поріг, вони зрозуміли, що він уже не буде колишнім. Що не будуть вони себе почувати так само, як і за життя мами.
Та й будинок був старим, старим. Звичайно, вони спільними зусиллями щось ремонтували, добудовували, але все ж таки він потребував капітального ремонту. А ніхто цим займатись не стане.
Тому будинок виставили на продаж, забрали кішку та домовилися, що у вихідні приїдуть розбирати речі.
У бабусі Зої багато чого було. Кришталь, раритетний буфет, багато постільної білизни та рушників, абсолютно нових, не відкритих. Наче вона для своїх близьких усе зберігала.
Звичайно, більшу частину меблів, посуду та іншого начиння продадуть разом з будинком, але щось все ж таки варто забрати.
У вихідні вся велика родина зібралася у цьому будинку. Як вони підозрювали, це востаннє. Звичайно, їм ще доведеться сюди приїжджати, але не всім разом.
Двоє дітей разом зі своїми половинками, двоє онуків та одна онука із чоловіком. Справ було багато, але й народу чимало. Розраховували вони, що впораються за один день.
Батька Марії та Сергій не стало десять років тому. Але і його деякі речі тут залишалися. Їх також треба було перебрати.
Робота кипіла на повну силу. Оксані, доньці Марії, яка якраз чекала на малюка, дали найпростіше – розбирати папери, фотографії. Бабуся Зоя дуже акуратно ставилася до таких речей, тому все зберігалося в одній коробці.
Було багато чого. І різні рахунки, і якісь документи, отримані дуже давно. І багато різних альбомів із фотографіями.
Так як Оксані нічого важкого робити не давали, вона сиділа та розглядала кожне фото. Ось тут бабуся з дідусем, ось тут її мама маленька. А це вже онуки…
Гартуючи черговий альбом, Оксана раптом зрозуміла, що одна фотографія ніби товща. Альбоми були старі, у них фото вклеювалися. І явно під цією фоткою було ще щось.
Оксана відклеїла фотографію та виявила під нею ще одну. На ній стояла бабуся, а животик її був округлим. Мабуть, це був той момент, коли вона була вагітна мамою Оксани. Мама була старшою, Сергій молодшим за неї на вісім років. І судячи з образу бабусі, це була саме вагітність донькою.
Оксана здивувалася, чому бабуся ховала це фото. Можливо, тоді було неприйнято фотографуватись вагітною? І все одно це було досить дивно.
Оксана подумала, що раніше фото часто підписували, тож перевернула фотографію. Так і є на фото напис.
«Юрко, я чекаю на твою дитину». А далі стоїть дата. Так, саме за три місяці до маминого народження.
Юрко?
Оксана спохмурніла. Її дідуся звали Олексій.
Вона ще раз усе перечитала і все одно нічого не зрозуміла. Що за Юрко?
– Мамо! – гукнула Оксана зі спальні. За хвилину увійшла її мама, з ганчіркою в руках. Мабуть, щось мила.
– Що таке? Щось сталося?
– Та ні, – відмахнулась Оксана. – Дивись, що я знайшла. Це бабуся, вагітна тобою.
– І що? – Здивовано запитала мама, глянувши на фото.
– А ти переверни.
Через кілька секунд на обличчі у мами з’явилося те саме здивування.
– Що ще за Юрко?
– Я думала, може, ти знаєш, про що йдеться.
Незабаром уся сім’я вирішувала цю загадку. Було незрозуміло, звідки взявся якийсь Юрко і, головне, хто він такий. І чому бабуся Зоя каже, що це його дитина?
– Може, це жарт? Типу, прикол? – Припустив Матвій, брат Оксани. – Типу, вона над дідом вирішила прикольнутися?
– Так собі прикольчики … – протягла мама.
– А може, – сказав Денис, син Сергій, – вона діда називала Юрою? Типу, їх фішка?
– Денисе, – обсмикнув його батько, – ну що за нісенітниця? Я розумію, якби нашого батька звали Георгій, іноді це імя скорочують до Юри. Але Олексій та Юрій – це абсолютно різні речі.
Всі, насправді, думали про те саме, тільки не наважувалися озвучити вголос. І як не дивно, першим про це сказав Андрій, чоловік Оксани.
– Марія Олексіївно, якось ніяково таке припускати, але, може, у вас інший батько?
Усі мовчали. Це було логічне пояснення.
– А хто пам’ятає, в якому році бабуся з дідусем побралися? – спитав Матвій.
У купі фотографій знайшли фото з весілля.
– Той рік, коли я народилася… – простягла мама, перевернувши фото. – Ну, мамо, ось так сюрприз…
– Але ж це не точно, – невпевнено сказала Оксана. – Може, є інше пояснення?
– А давайте спробуємо знайти цього Юрка на фото? – Запропонував Андрій.
Усі закинули решту справ. Розуміли, що зараз не до прибирання.
Переглянувши усі фото, вони знайшли одне, на якому була велика компанія. І поряд із бабусею сидів чоловік, і це точно був не її майбутній чоловік. А на обороті було підписано хто це. І так, то був Юрій.
На цьому фото була двоюрідна сестра бабусі – баба Рита. Жила вона далеко, але іноді вони спілкувалися. Хоч вона і була молодша за бабу Зою на п’ять років, їй було важко приїхати на прощання, і її вже давно ніхто не бачив. Але номер телефону був.
Марія не стала зволікати. Вона зателефонувала бабі Риті, сподіваючись, що та проллє хоч якесь світло на те, що сталося.
Спочатку баба Рита відпиралася. Мовляв, не пам’ятаю жодного Юру, і фотографії надсилати мені не треба, я все одно не знаю, про кого мова. Але потім, коли Марія вже трохи підвищила голос, зізналася.
– Я обіцяла Зої зберігати секрет, – схлипнула вона.
– Тітко Рито, моєї мами більше немає. Зате є я, і я, м’яко кажучи, здивована.
– Гаразд. Олексій не твій батько. Він батько Сергія, а твоїм татом був Юрко.
– Господи … – Протягла мама. – А мій тато, Олексій який, знав?
– Звісно, знав. Він дуже любив Зою, довго кликав її заміж. А вона була закохана в Юру, ходила за ним по п’ятах. Тільки ось кинув він її, поїхав. А Олексій прикрив її сором, відразу взяв заміж, як дізнався, що Зоя вагітна. І тебе він завжди любив, як свою дитину. Ніколи жодного разу слова Зої не сказав. Та й вона потім його дуже покохала.
– А що з цим Юрою? – Запитала Марія, відчуваючи якусь гіркоту в роті. Стільки років її мати зберігала цю таємницю, навіть жодного разу не натякнула! І тато…
Марія згадувала свого батька. Справжнього, який її виховав. І скільки б вона не намагалася згадати, не було жодного випадку, щоб їй здалося, що він любить більше Сергія. Навпаки, він завжди до неї, як до принцеси ставився, а от сина чоловіком виховував.
– Та хто ж його знає? Поїхав він тоді та й усе на цьому. Так і не дізнався, що має доньку.
Марія дізналася ім’я та прізвище свого батька, а потім вирішила його розшукати. Все ж таки цікаво дізнатися своє справжнє коріння.
І спромоглася знайти. Її тата вже не було, його не стало сім років тому. Зате Марія мала сестру. І коли Марія їй все розповіла, вона хотіла спілкуватися.
Будинок продали, речі розібрали. Сім’я бабусі Зої знайшла нових родичів, нехай бабуся Зоя і не хотіла, щоб правда спливла.
І через якийсь час Марія перестала ображатись на свою маму. І навіть подумала, що вона все зробила правильно. У них була чудова родина, чудові стосунки. А справжній батько Марії, за розповідями сестри, був не найкращою людиною.
Часом, щоби все було добре, доводиться щось приховувати. І навіть тепер, дізнавшись правду, Марія не відчувала, що щось змінилося. Її брат був так само рідним їй, як і раніше. А тата іншого вона навіть не уявляла.
Але все ж таки вона була рада, що дізналася правду. Хоча б через сестру, яку знайшла.