Марія прийшла з роботи і відкрила двері своїм ключем.
Коли вона зайшла в квартиру, її чоловік Микола чомусь уже був удома.
Він сидів на дивані, і про щось напружено думав.
– Микольцю, ти чому сьогодні раніше за мене прийшов? – стурбовано запитала дружина.
– Та так… Втомився я щось, взяв на пів дня відгул. Сиджу ось і думаю. У твоєї мами ж незабаром день народження?
– Так, я пам’ятаю, – посміхнулася Марія. – Але мій день народження набагато раніше! Він уже післязавтра!
– Ну, з твоїм все зрозуміло. А ось із днем народженням тещі – не дуже все ясно.
– А що ж із ним неясно? – Марія здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається.
Що ми їй дарувати будемо?
– Дарувати?! – здивувалася дружина.
– А чому ти дивуєшся? Ми ж маємо її привітати, правильно?
– Ну, так… – Марія знизала плечима. – Купимо тортик, зайдемо після роботи до неї в гості. Посидимо, поп’ємо чаю…
– А подарунок?
– Я ж говорю, ми купимо їй тортик.
– І все?
– Ну так. Ми ж суто символічно. А в нас борги, кредити. А в неї – зовсім ніякий не ювілей.
– Але ж це твоя мама, – задумливо сказав чоловік. – Тортик з нашого боку – це буде верх скупердяйства. Адже ми з тобою не скнари, правда?
– А що ти пропонуєш їй подарувати? – Марія теж задумалася. – Може, якийсь кухоль?
– Який ще кухоль?
– Для чаю.
– Знову для чаю? – Микола скривився. – Марія, це твоя, мама! Вона тебе виростила, виховала. А ти їй – келих! Настав час тобі вже віддавати борги.
– Які ще борги? – здивувалася Марія. – Ти що таке говориш? Це ж моя матуся, а я її донька! У мене перед нею жодних боргів нема! А ось перед банком у нас із тобою величезні борги за квартиру. Тож мамі вистачить і тортика.
– Значить, собі ти на день народження чекаєш у подарунок дорогу сукню, а мамі вистачить і тортика? – Микола, чомусь, насупився. – Так?
– Ну, так, – розгубилася Марія. – Ми ж сукню мені вже через інтернет замовили. Скоро має прийти.
– А як же ж наші борги?
– Але ж ми розплачуємося за квартиру вчасно. Ми на сукню спеціально відклали.
– Це зрозуміло. Але якщо ми тобі замовили дорогу сукню, то значить, треба купити і твоїй мамі подарунок дорожчий.
– Ну, гаразд… Що ти можеш їй подарувати дорожче?
– Як що? Теж сукню.
– Сукню?! – Марія мало не поперхнулася. – Мамі?!
– Ну так. Таку ж, як і тобі, але тільки трохи простішу й дешевшу. Треба і їй теж терміново замовити сукню. Поки ще є час.
– Ти зовсім, чи що?! – Марія не вірила своїм вухам. – Ти ж бачив, які зараз ціни на ці сукні!
– Але ж тобі ми замовили, не дивлячись на такі ціни!
– Але ж я твоя дружина!
– А твоя мама, між іншим – моя теща!
– І що? Хіба не можна купити щось інше?
– Не можна.
– Чому?
– Бо тобі ми купуємо сукню!
– Ну що ти починаєш: тобі купуємо, тобі не купуємо? – розізлилася Марія. – Я не розумію зв’язку!
– А що ж тут розуміти? У неї день народження через тиждень після твого. І коли вона дізнається, що тобі ми купили сукню, а їй тільки нещасний тортик, чи – не дай Боже – безглуздий кухоль… Ось, як ти думаєш, що вона після такого подарунку про нас подумає?
– Нічого не подумає. Подумає, що ти дуже любиш мене.
– Ні, Маріє, вона тільки вдасть, що так думає. А сама подумає, що ми її зовсім не любимо! Вона точно подумає, що ми – скнари.
– Ну, з чого ти це взяв?
– А з того, що так подумає будь яка людина. Ви дві рідні мені людини, і значить, по-хорошому, я повинен дарувати вам однаково дорогі подарунки. Адже так?
– Ні, не так! Я тобі рідніша!
– Зрозуміло, що ти рідніша. Але вона – твоя мама і моя теща, і я повинен не применшувати себе в її очах. А ти мене змушуєш робити протилежне.
– Чого це я змушую тебе?
– Ти хочеш, щоб я виглядав в її очах жалюгідним і жадібним. І незабаром вона почне ставитись до мене так само, як ставляться погані тещі до поганих зятів! Ти цього хочеш?
– Ні, я цього не хочу.
– Тоді давай купимо їй сукню.
– Припини говорити нісенітниці! – нервово сказала Марія. – Навіть не мрій про це!
– Але чому?
– Бо нам на дві сукні такі грошей не вистачить! Ти забув, що у нас з тобою кредит?
– Нічого. Я позичу десь грошей. Якось викручуся.
– Ні! – вигукнула грізно дружина. – Не смій позичати, коли ми й так уже вічні боржники. Хочеш, щоб ми з тобою залишилися взагалі без квартири?
– Але ж ти собі хочеш сукню?
– Ну, Микольцю! Ну досить! – Марія готова була розплакатися.
– Що досить? Давай вирішуй, ми купуємо або дві сукні, або… Два торти. Що ти вибираєш?
– Що-о-о?! – дружина застигла і з широко відкритими очима дивилася на чоловіка.
– Чи ти хочеш собі в подарунок келих?
– Я хочу сукню… – жалісно сказала вона. – Її вже скоро треба буде викуповувати.
– Але ж на дві сукні у нас грошей не вистачить, ти ж сама сказала. Значить, від твоєї доведеться відмовитися.
– Але чому ми повинні купувати дві сукні?
– Тому що в тебе є мати, яка нас любить. І ми маємо подарувати їй подарунок, рівноцінний твоєму. Розумієш? Так буде чесно і благородно.
– І все?
– Так! Коли вже їй тортик, то й тобі теж тортик.
– Але ж у мене день народження раніше! І я твоя дружина! Кохана!
– Добре. Тобі я куплю найдорожчий торт, який тільки знайду в місті. Чи все-таки сукню? Чи келих?..
– Ні… Келих мені не потрібен. Нехай буде торт… Ну і підступний же ж ти, Микольцю …
– Ага… Підступний… – Микола раптом встав з дивана, підійшов до шафи і відкрив її. Всередині, на вішачку, була нова сукня. – Вітаю, кохана. Сьогодні прийшло наше замовлення, я його вже викупив.
– Ну, Микольцю! Ну… – дружина змінилася на обличчі, радісно кинулася до шафи, потім раптом застигла і запитала. – Стривай… А мамі? Ти, часом, мамі нічого не купив?
– Купив, – кивнув винувато чоловік.
– Що ти купив? – Марія побіліла. – Сукню? Ти, все-таки, ще позичив грошей?
– Ні… Я купив тільки ось це, – Микола дістав з кишені витончений наручний годинник. – На що в мене вистачило грошей. До речі, він з позолоченим корпусом.
– Що-о-о? – Марія, забувши про сукню, швидше взяла з рук чоловіка годинник, і з заздрістю вигукнула:
– Ой, який гарний! Мені б він теж підійшов…
– Но-но-но! – він скоріше забрав у дружини годинник і сховав його знову в кишеню. – Ти, давай, цей… Даремно не мрій! Одягай свою сукню – і до дзеркала! А годинник – тещі. Зрозуміло тобі?
– Зрозуміло…
І Марія, нарешті, радісно пірнула у свою нову сукню…