Марія з дитинства любила поратися з малими дітьми. У сусідів було шестеро, один менше другого, а вона була у своїй сім’ї молодшою, брат старший був і все.
З семи років вона бігала до сусідів і гралася з трирічними близнюками Сашком та Іванком, водила їх за руки, а тітка Тамара, мати хлопчаків і рада була, що Марійка відволікала їх на себе. А вони її слухалися.
Час минав. Подорослішала Марія, закінчила у селі школу і вступила в училище на кухаря. Вивчилася. Потім працювала у їдальні й познайомилася з Віктором.
Вона щоразу помічала, як він уважно поглядав на неї, коли приходив до обіду, довго сидів за столом. Люди швидко обідали і йшли, а він не поспішав. Підійшов такий якось і сказав:
– Віктор мене звуть, а ти Марія, я знаю, запитав уже про тебе. Подобаєшся ти мені.
Вона бачила, що нелегко давалися йому слова зізнання, хвилювався він.
– Може зустрінемося ввечері, погуляємо?
Марія в душі зраділа, зрозуміла, що він не просто так довгий час неоднозначно поглядав на неї, та й зовні був симпатичний молодик.
Скромна і непомітна дівчина, але щось було в ній таке привабливе, її зелені очі притягали, каштанове волосся і ластовиння, надавали їй чогось незвичайного, трохи бешкетного.
– Можна й зустрітися, – скромно опустивши очі, відповіла вона.
– Тоді я на тебе чекатиму в парку.
Гуляли того вечора довго, Віктор тримав її за руку, вони розповідали один одному про себе, а наступного дня домовилися піти в кіно. Стосунки їхні розвивалися добре. Віктор був нормальним хлопцем, із простої родини, як і Марія, через якийсь час вони вже відчули, що знайшли свої половинки, разом їм було комфортно. Зустрічалися близько року і нарешті Віктор наважився:
– Марійко, виходь за мене заміж, – якось несподівано сказав одного вечора він. – Я багато думав, і зрозумів, що хочу поряд з собою бачити тільки тебе. Дівчат навколо повно, але мене вони абсолютно не цікавлять, от я й зробив для себе висновок, ти – моя половинка. А ти? Ти згодна?
Марія зупинилася в нерішучості, вона теж думала, що Віктор, мабуть, є її доля. Але не могла ж вона першою запропонувати… А цей хлопець їй подобався, вона не була балувана особливо чоловічою увагою, бо була завжди серйозною.
– Так, я згодна, – трохи помовчавши, відповіла Марія, а Віктор міцно обійняв кохану і поцілував.
– Марійко, ти вибач, що я так спонтанно тобі пропозицію зробив. Обручка з мене і квіти, я обіцяю. Прийду до твоїх батьків і попрошу твоєї руки. А як же ж, треба все, як годиться зробити.
Батьки були не проти, сподобався їм майбутній зять. Батьки Віктора теж привітно зустріли Марію і прийняли у свою родину. Весілля було, як у всіх – красива біла сукня нареченої та серйозний наречений у костюмі і краватці. Почалося сімейне життя.
Прожили вони близько трьох років, але Марія не могла завагітніти, хоча обоє хотіли дітей.
– Вітю, мабуть, я пройду обстеження, а раптом щось не так. Чому ми не маємо дітей? – якось наважилася сказати жінка.
– Сходи, може й справді в лікарні чимось допоможуть, порадять…
Після обстеження лікарі винесли невтішний вердикт. Чоловік бачив, як Марія переживає, кілька днів сама не своя ходила. Після лікарні Марія дуже засмутилася, Віктор теж. Якось узяв він за руки дружину, зазирнув у її зелені очі і сказав:
– Марійко, ну так сталося, ніхто в цьому не винний. Найголовніше для мене – це ти, і я тебе ніколи не залишу. Я тебе дуже люблю, не переймайся, життя триває. Повір мені.
Марія вірила чоловікові. Намагалася змиритися з тим, що ніколи не стане матір’ю, але надія не покидала її, сподівалася, що будуть дітки, хоч розуміла, що здоров’я їй не дозволить.
Віктору завжди хотілося мати свій будинок, а жили вони у двокімнатній квартирі. І тут у нього не стало бабусі, батькової мами і залишилася однокімнатна квартира.
Віктор запропонував продати квартиру бабусі, свою двокімнатну й купити гарний будинок.
– Марійко, мені подобається жити у своєму будинку, я люблю щось будувати, садити, поратися в землі.
Дружина підтримала чоловіка, теж була не проти, виросла ж у своєму будинку.
Щоправда, коли вони переїхали, їй довелося піти з колишнього місця роботи, бо добиратись стало далеко. Вона влаштувалася неподалік від будинку в шкільну їдальню кухарем, і була дуже задоволена.
Якось Марія звернула увагу на двох хлопчиків, видно було, що брати, схожі зовні. Під час розмови вони їй сказали, що вони брати-погодки Ігор та Петро, навчаються в одному класі. Мати спеціально не віддала до школи старшого, щоб підріс молодший і разом відправила їх до першого класу.
Це були симпатичні хлопчики дев’яти і десяти років, але їхні очі були завжди сумними. Наприкінці великої перерви, коли всі діти поїли і розбіглися, брати залишалися в їдальні. Вони прибирали зі столів і віднесли у мийку посуд. Марія звернула увагу, що хлопці їжу, що залишилася, зі столів, складають у пакет. Старший Ігор помітив її погляд і сказав:
– У нас вдома дві собачки, це ми для них збираємо. Бо ж все одно викидатимете, а нам знадобиться, – сказав він так серйозно.
– Звичайно, беріть, – одразу відповіла Марія, – нехай їдять, нащо викидати.
Наступного тижня чергували інші учні. Марія звернулася до одного з них:
– Може, вам теж потрібні залишки їжі собачкам. У Ігоря з Петром вдома дві, вони забирають з собою в пакеті. Все краще аніж викидати.
– З чого ви взяли, що у них собачки вдома? Я поряд із ними живу, немає у них жодних собачок.
– Ой, мабуть, я щось переплутала, – Марія здивувалася, а потім почало до неї доходити.
Вона розпитала про братів і з’ясувалося, що Ігор та Петро живуть зі слабою матір’ю, і все дуже серйозно. Марія зрозуміла, що їжу хлопці збирали для себе, щоб поїсти вдома.
– Обман не від хорошого життя, незручно дітям… – подумала вона.
Марії стало шкода хлопців, і вона допомагала їм, віддавала пакети з їжею, вдаючи, що нічого не знає. Так вона й подружилася з хлопцями, вони теж з нею дуже тепло спілкувалися.
Настали зимові канікули, вона чекала на хлопців у школі, виглядала в коридорі з їдальні, але братів не бачила. Нарешті побачила їхнього сусіда і запитала:
– А де Ігор із Петром, щось після канікул я їх ще не бачила.
– А ви не знали? – запитав той.
– Чого не знала? – Марія не розуміла про що він говорить.
– Так у них на канікулах мами не стало, поховали. Вони залишилися сиротами, їх у дитбудинок забрали, немає у них родичів. Тепер навчатимуться там.
Марію ця новина приголомшила. Вона вже звикла до них, дуже хотілося їх побачити. Мовчки переживала. Віктор зауважив, що дружина сама не своя.
– Марійко, що у тебе трапилося? Чому мовчиш?
Розповіла чоловікові про братів.
– А що тобі заважає бачитися з ними, дізнайся в якому дитбудинку, та й навідай їх. Ніхто не забороняє бачитися з ними.
– Точно, як я сама не здогадалася, дізнаюся у школі, куди відправили хлопців.
Вона накупила гостинців для хлопців і поїхала в дитбудинок, який знаходився у райцентрі, лише півгодини їзди. Ігор із Петром вийшли сумні, але коли побачили Марію, кинулися з усіх ніг до неї, зраділи. А після спілкування вони запитали, чи вона відвідає їх ще.
– Звичайно, обов’язково приїду, не сумуйте.
Кілька місяців вона відвідувала хлопців, а одного разу приїхала, і їй раптом сказали:
– А хлопців немає, їх забрали, одна сімейна пара хочуть усиновити їх, от забрали на вихідний, поспілкуватись.
Марії стало недобре від такої інформації. Вона вийшла з дитбудинку засмучена, бо вже не могла уявити собі, як це не побачить Ігоря з Петром, прив’язалася до них. У цей момент вона усвідомила, що може втратити їх назавжди. Якщо їх хоче усиновити сімейна пара, а чим гірші вони з чоловіком?
– Вітю, я дуже засмучена, Ігоря з Петром хочуть усиновити, і сьогодні я їх не побачила. Мені не хочеться їх втрачати. Може, ми усиновимо їх?
– Ну, якщо тобі так хочеться, давай, я не проти, – погодився чоловік.
Вони з’їздили разом у дитбудинок і заявили, що хочуть усиновити братів. Щоправда перевага усиновлення була за тій сім’ї.
Але думка хлопців також враховувалася, і вони в один голос заявили:
– Ми хочемо до тітки Марійки та дядька Віктора. Ми їх любимо.
Так і стали Марія з Віктором прийомними батьками двох чудових синів.
Сім’я була щасливою, батьки виростили гідних синів. Тепер вони вже дорослі та одружені, вже й онуків подарували батькам…