– Денисе, ти не знаєш що за папірець мені в поштову скриньку кинули?
– А ти прочитай. Але якщо тобі складно самій конверт розкрити, то я скажу: це повістка в суд.
– Що, Денисе?! Що ще за повістка?
– Ти ж мирно вирішувати питання не хотіла? Ні. А я пропонував, між іншим. Тож нехай тепер закон нас і розсудить…
…Коли Денису виповнилося чотири роки, його батько зійшовся із жінкою – Марією Олексіївною. Через рік вони скромно розписалися, а ще через рік у їхній родині з’явилася маленька Ангеліна. Денис відразу прив’язався до сестрички, проводячи з нею весь вільний час. Ангеліна відповідала йому взаємністю і всюди йшла за старшим братом.
А через десять років батька Дениса раптово не стало …. Марія Олексіївна відразу поставила ультиматум: візьме відповідальність за підлітка тільки за умови, що після досягнення повноліття хлопець віддасть їй половину нерухомості. За Дениса тоді заступилася бабуся Ніна.
– Марія, я розумію, що Андрій пішов від нас так рано і не встиг заробити тобі на квадратні метри, але цю квартиру Андрій із покійною Світланою купили для сина. Я не дозволю відібрати єдину житлоплощу у Дениса!
– А мені з Ангеліною на вулицю йти, значить? Ось як ви заговорили, Ніно.
– Ось тільки не треба дешевого трагізму. Ти знала, що ця квартира Дениса. А ти тим не бідуєш, люба моя. У тебе є своя квартира. Тобі мало? Вирішила ще й у мого онука забрати?
– То я про свою дочку думаю!
– А про Дениса хто тепер подумає? Дитина осиротіла, між іншим, а ти, хоча б заради пам’яті його батька, жалість трохи зобразила…
Після цієї ситуації Марія Олексіївна припинила усі зв’язки, забрала Ангеліну та переїхала до себе у квартиру на інший кінець міста.
– Бабусю, а ти не в курсі, який номер у Марії? – засмучений Денис зайшов до бабусі на кухню.
– Ми з минулої розмови не спілкувалися. Я намагалася зателефонувати і почути голос Ангеліни, але телефон у неї недоступний.
– Значить, номер змінила. Можна я з’їжджу до них у район? Я пригадую, де її квартира. За Ангеліною сумую. Та й вона, певно, не розуміє, що відбувається. Марія по-любому їй наговорила про мене…
– Ох, не знаю, Денисе. Туди – година їзди. Ти дорослий, звичайно, і на свої тренування катаєшся сам, але я переживаю.
– Все буде гаразд! Не хвилюйся, я акуратно доїду. Якщо що – на зв’язку! – Денис цмокнув бабусю в щоку, схопив із тарілки готовий бутерброд та вискочив із квартири.
…Денис подзвонив у двері. За хвилину на порозі з’явилася Марія Олексіївна. Вона забарилася від подиву, але швидко взяла себе в руки.
– Чого тобі?
– Марія, привіт. Я до Ангеліни прийшов, – зам’явся підліток.
– Як прийшов, так і підеш. До моєї родини на кілометр щоб не наближався! – прошипіла мачуха.
– Ангеліна і моя сім’я теж! – вигукнув Дениска.
З глибини квартири почувся дитячий голос: Денис! Денис! Ти прийшов!». Ангеліна вискочила в коридор і кинулася обійняти брата, але мати перегородила шлях.
– Денисе, я тобі все сказала. Іди звідси. Ти нам ніхто.
– Мамочко, не проганяй його, – намагалася пройти крізь живий перепону Ангеліна, – Денисе, ти ж ще прийдеш до мене?
– Обіцяю, Ангеліно! – Сказав Денис у той момент, коли Марія Олексіївна почала виставляти його з квартири. – Я обов’язково прийду, сестро! Чуєш?
Денис стояв у під’їзді за зачиненими дверима і не знав, що йому робити. А через деякий час просто сів на східці і заплакав. У свої чотирнадцять років він не бачив сенсу у вчинках мачухи. Денис був готовий віддати їй все, але щоб вона не забороняла йому бачитися з Ангеліною.
– Денисе, відпусти ситуацію. Ангеліна нас любить. Скоро підросте і будете зідзвонювати, бачитися. Не ви перші діти, які опинилися в такій ситуації, – бабуся заспокоювала онука, щойно він повернувся додому.
– А якщо вона відвикне та забуде? Я пам’ятаю, коли мами не стало. І пам’ятаю це відчуття, але зараз я не можу її обличчя навіть згадати. Просто була і була. Люблю всередині, але її зовсім не пам’ятаю. Адже Ангеліна так само може і мене забути.
– Ви були не розлий вода з самого народження, так про що мова? Твоя мати пішла дуже рано, ти був маленьким. А Ангеліні вже десять років. Вона з тобою стільки років провела поряд. Думаєш, таке можна викинути із життя?
– Все одно. Я не можу просто так сидіти і чекати, поки Ангеліна виросте? Може, у відділок звернутися? Ну, Марія ж права не має забирати у нас Ангеліну!
– Та кому ми потрібні. В них своєї роботи валом!
– Бабусю, ну будь ласка, хтось може нам допомогти!
– Ох, не знаю, не знаю, Денисе. Правда, мені здається ти надто себе накручуєш і надто переживаєш.
Вранці у школі Денис сидів, уткнувшись у підручник літератури. Викладач, яка за сумісництвом була класною керівницею, після уроку вирішила поцікавитись, як справи у учня.
– Денисе, у тебе все гаразд?
– Так, Антоніно Василівно.
– Точно? Може, я можу тобі чимось допомогти?
– Напевно ні… – Денис розвернувся, щоб піти з класу, але вирішив все-таки спитати у вчительки поради, – Антоніно Василівно, я можу запитати дещо, але так, щоб це ніхто не дізнався?
– Якщо це не шкодить твоєму чи чийомусь здоров’ю, то я нікому не скажу. Якщо ситуація критична, то вибач, я як педагог промовчати не зможу.
– Ні, ні, нічого такого. Пам’ятаєте… Ангеліну?
– Сестричку твою? Звісно, пам’ятаю. А що сталося?
– Виходить так, що коли тата не стало, мачуха забрала Ангеліну і не дозволяє бачитися. Я до неї ходив, але вона мене навіть за поріг не пустила.
– Денисе, я не сильна, звичайно, у законах, але вона не має права забороняти вам спілкуватися. У гості пускати, наскільки знаю, може заборонити, то й потрібні підстави, а ось повністю ізолювати Ангеліну не можна. Але поки ти неповнолітній, я не думаю, що ти зможеш чогось досягти. Адже до суду не підеш, – Антоніна Василівна подивилася на Дениса. – Хоча… До суду звичайно не підеш, це так, але знаєш, можна спробувати вирішити питання через органи опіки. У тебе ж бабуся опікун зараз? Поговори з нею, може з’їздить з тобою до них, заяву напишете. Яким би не був результат, тобі легше буде, що борешся.
– Дякую вам, Антоніно Василівно, дякую! – обличчя Дениса осяяло усмішкою.
Бабуся з Денисом справді звернулися за допомогою до органів опіки. Але тільки ситуація виявилася не на користь підлітка. Баба Ніна була бабусею по материнській лінії, і до Ангеліни не мала жодного стосунку. І факт того, що дівчинка росла в одній великій родині, юридично не мав жодної сили. Жінка з відділу з обліку чемно пояснила бабусі та онукові, що йому потрібно дочекатися повноліття і вже тоді впливати на мачуху. Спочатку через органи опіки, а якщо їхнє рішення Марією Олексіївною ігноруватиметься, то тоді звертатиметься до суду. У гіршому випадку весь процес перетвориться на дорогу і складну судову тяганину, якщо доводити спорідненість та домагатися зустрічей через опікуна.
– Ти що надумав? Опіку на мене нацькував, негідник малий? – від вигуків Марії Олексіївни, що долинали у слухавці, поруч підскочила бабуся.
Денис не відразу зрозумів, що після їхнього звернення додому до Ангеліни нагрянула інспекція, щоб вивчити обстановку.
– Так, нацькував! І ще нацькую, якщо з Ангеліною не дозволиш спілкуватися. Я все дізнався, і в мене теж є права, такі ж як у батька і тебе.
– Ти нам ніхто. Зрозумів? Не лізь до нас взагалі. Я не хочу мати нічого спільного ні з тобою, ні з твоїм батьком, ні з вашою бабкою, ні з квартирою. Ясно вам? – Марія Олексіївна кинула слухавку. І знову телефон став недоступним.
Наступні чотири роки Денис зрідка приходив до дверей мачухи, але ніхто не відчиняв двері. Сусіди почали говорити, що Марія з дочкою з’їхала, а квартиру, за їхніми словами, донедавна здавала іншій родині. На цьому ниточки обривалися. Поки за місяць до повноліття Денис, який знову приїхав до будинку мачухи, не побачив, як у під’їзд заходить Марія з великими продуктовими пакетами.
– Марія, привіт, – Денис підбіг до мачухи.
– Чого тобі, Денисе? Я тобі тоді все сказала.
– Марія, давай мирно вирішимо? Я Ангеліну не кину, ти ж знаєш. І вступати буде – не залишу. І взагалі хочу допомагати їй. Вона моя сестра.
– Нам від тебе нічого не потрібне. Іди, – стомлено сказала мачуха.
Денис, який подорослішав і змужнів, вирішив, що діятиме інакше. Без істерик, без сварок та без образ.
– Денисе, що це за папірець мені в поштову скриньку кинули? – Марія Олексіївна зателефонувала зі старого номера через три місяці.
– А ти прочитай! Але якщо тобі складно самій конвертик розкрити, то я скажу: це повістка до суду.
– Ти що надумав, Денисе? Що ще за повістка?
– Ну, ти ж мирно вирішувати питання не хотіла? Ні. А я пропонував, між іншим. Тож нехай закон нас і розсудить. Ангеліні давно десять років виповнилося. І, повір, вона тепер може сказати своє слово. Не захоче спілкуватися – на відстані допомагатиму. Захоче – ти вже нічого не зробиш. Зрозуміла?
– Ти нічого не доведеш, Денисе, – холодним тоном сказала Марія.
– Доведу. І тест здам, якщо буде потрібно.
– Здавай. Тільки кому ти від цього легше зробиш, Денисе?
– Що? Про що ти, Марія? Собі та Ангеліні. Ми ні до чого, що ти з батьком щось поділити не могла.
– А тобі твій закон нічого не сказав, що ти робитимеш, якщо раптом збігів у твоєму тесті не виявиться?
У телефоні повисла тиша. Денис не міг повірити в те, що почув щойно.
– Я правильно розумію, що Ангеліна не моя сестра? Ти… Ти…
– Саме так, – хрипко промовила Марія. – Тепер розумієш, що тобі робити нічого тут? Дай нам спокій. Ангеліна не від батька твого. І ось подумай, що з нею буде, коли в суді вона осоромиться і дізнається правду. Зате своє самолюбство потішиш, так? Ти ж цього прагнув, Денисе? А тепер прощай. Вибереш цей шлях, отже, на тобі відповідальність за наслідки. Не ламай життя моєї дочки. Вона про тебе вже майже не питає. І хай так і буде. Тебе у її житті більше немає.
Денис сперся на стіну і втиснувся в неї всім тілом, буквально злившись з бетоном. По його щоках котилися сльози від розпачу, сльози від зради та безвиході. І він задумався: а чи зміг би він так вчинити з сестрою, хай навіть не рідною? Відповідь була очевидною: звичайно, ні. Нехай ця правда, нікому не потрібна, залишиться з ним і тим, хто її породив…