– Мамо, ми до тебе приїдемо в п’ятницю. Розмова є, не телефонна.
– У мене теж розмова до вас є, Ігорю…
– Про що?
– Приїдете і я вам все розповім.
– Ти краще одразу кажи.
– Але ти перший сказав про важливу розмову. Розкажеш, а потім уже й я.
– Мамо, що за сюрпризи?!
Марія Олександрівна поклала слухавку. Чи сподобається синові новина? А потім ще й доньці Ірині треба сказати. Чи зрозуміють її діти чи ні? Запитань було багато, але жінка раптом вирішила жити для себе.
Чоловік від неї пішов, коли синові виповнилося вісімнадцять. Дочка вже була одружена. Сказав, що давно збирався, але чекав на повноліття сина. Хитрий виявився, щоб аліменти не платити.
А сім’ю і так здебільшого тягла Марія, та ще й цього зрадника годувала. Ні, він, звісно, працював, але грошей багато не приносив. Пішов і зник.
Спершу казали, що з жінкою якоюсь живе, потім до матері перебрався.
Дітям дзвонив, а Марія чути про нього не хотіла і на дзвінки не відповідала.
Та й сліз не лила, вантаж із плечей спав. Менше турбот і повітря чистіше. Марії тоді всього сорок п’ять років виповнилося, а зараз уже чотирнадцять років минуло.
В Іри тоді вже двоє маленьких дітей було. Марія допомагала чим могла доньці.
Посидіти, погуляти, з садка, у садок, секції. Не завжди, але часто.
Дочка із чоловіком у відпустку, вона з дітьми. А потім і Ігор одружився, рано, але нічого не вдієш, наречена вагітна вже була.
Знов маленька дитина, брак грошей у молодій сім’ї. Поступово все налагодилося. Син і дочка працюють, їхні жінка і чоловік теж, діти підросли, наймолодшому дев’ять. Про що може бути розмова?
Марія Олександрівна дивилася у вікно. На столі вже стояли млинці. Одночасно приїхали діти. Син із дружиною і дочка з чоловіком.
– От і добре. Обидва, значить, окремо говорити не доведеться, – подумала Марія.
Двері відчинилися, почувся шум у коридорі.
– А що ви без дітей?! У мене млинців ціла гора. Я на вас усіх чекала. Пийте чай, а потім до розмови…
– Так ми можемо й одразу. Розповідай, про що ти хотіла поговорити!
Діти сіли за стіл, чекаючи, коли нарешті мати розкаже, чому вони зібралися.
– Давайте краще ви, може і мені не доведеться багато говорити, – сказала натомість жінка.
– Добре… Ти тільки вислухай і зрозумій наше становище. Справа серйозна, фінансова. Не один мільйон на кону.
– Он як!
– Відповідь краще одразу дати. Сьогодні.
– Ти толком ще й не сказав нічого. Ближче до справи.
– Ти не повинна нам відмовити, бо ж все для нас. Ти все життя жила для нас, тобі небагато й треба, а в нас діти. Їм хороший стартовий капітал буде.
– Ти мене вмовляєш, але суть у чому? Я що вже маю квартиру продати? Я маю інші плани на неї.
– Плани на квартиру?
– Не відволікайся. Говори конкретно, що від мене треба. Я вже пенсіонерка, боюся не доживу, поки ти розмову закінчиш. А мені ще й про себе розповісти треба.
– Ти ще молода і сповнена сил.
– Дякую за комплімент, синку. Говори швидше, більше перебивати не буду.
– Мамо. За бабусею потрібен догляд, батько не впорається. Так, за його матір’ю.
У бабусі дві квартири, ти пам’ятаєш, а ще дача з великою ділянкою землі.
Батько живе з нею, але йому дуже важко. Робота, догляд, сили зовсім не залишається.
Він попросив у нас допомоги. Але ж ти розумієш, що ми працюємо, діти у нас, за бабусею дивитися зовсім ніколи.
А за нею потрібен нагляд щохвилини. Не можна її залишати одну.
– А про гроші й квартири теж він вам сказав?
– Ні. Але ж ми самі розуміємо. Хто доглядає, тому й дістанеться все.
– Дякую, мені нічого не треба.
– Мамо, але ти неправильно зрозуміла. Просто допоможи нам. Звісно тобі не треба нічого, навіщо під старість квартири і дачі? Ти одна. А нам ці мільйони дуже потрібні.
– Я доглядатиму, а все буде вам? Добре вигадали! Хто у вас такий розумний? Чи це батько запропонував? Щедрий він став. А де ж він раніше був? Коли ви без грошей сиділи, коли я окрім основної роботи прибирала вечорами.
І в цей час ще й з онуками сиділа, і до своєї матері їздила.
– До речі, що ти робитимеш з квартирою бабусі? Вже вступила в спадщину?
– Ми про інше говоримо. Про це згодом.
– Ми чекаємо на твою згоду. Тобі треба тимчасово переїхати до них і зробити це треба якнайшвидше.
– Тимчасово, це поки що моя колишня свекруха живе? І якнайшвидше! А я вам зараз відповідь дам… Ні!
– Мамо, ти не можеш так вчинити! Це все для нас, твоїх дітей і онуків!
– Дуже навіть можу. Все життя я жила для вас, допомагала, а тепер просто хочу відпочити. Міняти памперси зовсім чужій людині, мити її й інші принади догляду в мої плани не входять.
Може ще й батька запропонуєте доглядати? Прати, готувати, із роботи смачною вечерею зустрічати?
– Нічого в цьому поганого немає. Ви наші батьки, на старість могли б і разом пожити. Він не проти. А що тут смішного?
– Порадували ви мене сьогодні, дітки. Не очікувала. Ну а тепер ви мене слухайте. У спадок я вступила, квартиру здала. Хотіла продати і вам грошей дати, але бачу на вас величезний спадок чекає.
Заробіть його самі. Я з цієї хвилини житиму для себе. Звичайно вас і онуків не забуду, але грошей від мене не чекайте. Тепер тільки спілкування. Грошей у вас не проситиму.
– Мамо, завтра вже треба до батька переїжджати. Ми для цього тут!
– Вже завтра… – жінка зробила паузу. – Я їду. Хочу відвідати родичів, а потім просто подивитися на світ. В нас ціла група пенсіонерів зібралася. Я ж ніде ще не була, все старалася для вас. А ви й море бачили, і за кордон їздили, поки я з онуками сиділа.
– А хто потім за тобою доглядатиме?
– За квартиру і ви зможете, а якщо ні, то квартиру продам і в пансіонат піду.
– Не очікували ми від тебе такого! У твоєму віці так поводитися дуже безглуздо!
– Та й я від вас теж не очікувала такої недолугої пропозиції. А щодо віку… Годину тому я ще була молода і сповнена сил. Ти сам синку це сказав. Запевняю тебе, що так і є!
…Усі залишилися незадоволені розмовою. Діти сподівалися і не розуміли матір. А матері було дивно чути від дітей таку пропозицію.
Дочка й син поїхали.
Марія Олександрівна почала збирати валізу. Завтра її перша подорож. Тепер вона житиме тільки для себе.
Життя колишнього чоловіка та його матері вже давно не її тема.
Для дітей він залишився батьком та й бабуся для них залишилася бабусею.
Ось хай самі й борються за ті «мільйони»…