Маргарита Іванівна нарешті зібралася вийти на пенсію, навіть трохи переробила, бо її просили допомогти та підготувати на своє місце молодого працівника.
Це був напрочуд хороший хлопець, звали його Денис. Він кілька років тому закінчив навчання, трохи на нижчій посаді попрацював, добре себе зарекомендував і його запросили в управління.
Денис не тільки швидко все схоплював і вбирав усе, що йому із задоволенням Маргарита Іванівна намагалася передати. Але ще й з великою цікавістю розпитував її про те, на яких обʼєктах вона за своє життя попрацювала.
Адже Маргарита Іванівна від початку жодного разу не змінила обраної професії.
– Невже ви і на такій важкій ділянці працювали? Там же й мужикам важко, а ви й зараз така тендітна жінка! – щиро захоплювався Денис.
А коли Маргарита Іванівна, зворушена його увагою, показала свої старі фотографії, Денис ще більше заповажав свою наставницю.
З чорно-білої фотографії на нього дивилася худенька дівчина, зовсім дівчинка, з чубчиком, що розвівався на вітрі, в хустці і сяючими задерикуваними очима.
– Ох ти, яка ви тут гарна, але тоненька така і як ви там справлялися? – захоплювався Денис.
А Маргарита Іванівна й сама теж згадала, аж сльози на мить очі затуманили.
Згадала як чоловіка там зустріла, але тільки не вийшла в них сім’я, Маргарити пізніше втратила малюка, може, від того, що до цього тяжко працювала? І Анатолій її покинув, до іншої пішов…
Потім Маргарита пішла вчитися, вирішила на зло Толі добитися всього, щоб він знав, кого втратив. Здобула освіту і її взяли у відділення дороги. Заміж вийшла, чоловік Микола у неї був вдівець, і його син маленький Микитка став Маргариті як рідний, як той її синочок, якого вона виносити не змогла.
Ну а тепер вона до головного фахівця допрацювалася. Її років п’ятнадцять не підвищували, але вона й не прагнула начальства. Вона свою роботу знає досконало, її начальниця відділу з нею тільки й радиться.
Поважають її, просять часто залишитися і роботу термінову доробити, адже ніхто, як вона, так швидко і безпомилково не робить розрахунки і довідки.
Нещодавно Маргариті Іванівні нашепотіли, що її внесли до списків на подання на нагородження.
– Кого ж іще, як не вас, Маргарито Іванівно, ви ж із самих низів дійшли, все життя роботі віддали! – радів за неї Денис, і Маргариті Іванівні теж було радісно.
По–перше це почесно, а також ще й дуже приємно, що її працю оцінили.
По–друге, цей знак ще й багато благ дає, і проїзд безкоштовний, і більша сума підтримки при виході на пенсію, і ще багато чого приємного.
Тому Маргарита Іванівна була вся якась дуже задоволена, хоч і на пенсію йшла. Та ще й таке приємне знайомство із цим молодим хлопцем Денисом. Адже молодь всяка буває, в деяких вона зневірилася, а цей хлопець золотий просто, чиста душа…
До останнього дня роботи залишалося вже небагато, але Маргарита Іванівна була у чудовому настрої.
Вона і свої поділ роботи наперед зробила, щоб її відсутність не далася взнаки негативно на роботі. І Дениса блискуче підготувала. Тепер не соромно за нього буде, та й напевно він далеко піде, голова у нього світла і мислить він широко, по хазяйськи.
Та й у сучасних програмах Денис добре розуміється, вони зараз комп’ютери знають, ніби народилися з цими знаннями. І до речі, хлопець з великою повагою поставився до того, як Маргарита Іванівна в різних складних програмах працює. У деяких і не кожен молодий одразу може розібратися.
Їй навіть було трохи шкода, що Денис уже не буде поряд, коли вона піде на пенсію. Але вона сама себе смикала, нащо вона, вже немолода жінка у віці, цьому молодому хлопцю? Може, він з нею такий привітний лише тому, що Маргарита Іванівна з ним секретами майстерності ділиться? Хоча насправді їй хотілося думати, що не лише з цього, а просто Денис такий хлопець душевний, щирий і порядний.
Дуже хотілося в це вірити, незважаючи на багато розчарувань, які були в її житті.
За день до звільнення Маргариту Іванівну несподівано покликали до відділу кадрів. Вона здивувалася, начебто всі питання вже були обговорені, але мало що? Раптом щось ще приємне скажуть, адже їй останнім часом багато говорили про її великий внесок у роботу галузі.
– Заходьте, заходьте, Маргарито Іванівно! – бадьорим голосом запросила кадровичка Любов Василівна. – Хочу дещо уточнити, у вас же ж була грамота свого часу й відзнака?
– Так, Любов Василівно, було таке, – якось зніяковіла Маргарита Іванівна.
Вона не розуміла, що відбувається.
– Ось, ви вже були відзначені, а ваша начальниця відділу ні. Та й в архівах не вистачає документів, які б підтверджували ваші заслуги.
Тому начальство вас і викреслило з тих списків, що ми їм надали. Бо ж негоже, коли одним все, а іншим нічого, ви згодні?
Маргарита Іванівна зніяковіла, ніби це вона в чомусь винна. Навіть не придумала, що сказати, вона тільки кивнула, що зрозуміла і пішла до себе.
– Ви вже на справедливість не ображайтеся, дорога Маргарито Іванівно, – услід їй гукнула кадровичка.
Але Маргарита Іванівна йшла і ковтала сльози, намагаючись, щоб ніхто не побачив. Та ніхто й не бачив, кому взагалі є справа до п’яти хвилин пенсіонерки?
А вона йшла, згадуючи скільки років вона раділа, що працює там, де її батько все життя працював. І пишалася, казала, що в них династія, і як же шкода, що Микитка не пішов її шляхом! Дуже їй було шкода.
Начальниця її відділу Тамара Василівна, звичайно, жінка беручка. Але на роботі вона не так давно, хоч що казати, рука руку миє. Кажуть вона якась родичка їхнього заступника з фінансів Олени Романівни. Тієї самої Олени Романівни, якій на підпис кадри давали списки, і яка й викреслила з них Маргариту Іванівну, а вписала, як гіднішу, Тамару Василівну.
Та й хіба з ними посперечаєшся, хто вона, і хто їхнє начальство, собі дорожче…
– Щось сталося? – тривожний голос Дениса вивів Маргариту Іванівну із похмурих думок.
– Та ні, все гаразд, просто зажурилася, – спробувала пожартувати Маргарита Іванівна, і навіть усміхнулася, але посмішка вийшла якась крива.
– А я від секретаря заступника фінансів чув, що вас зі списків викреслили? Це правда чи ні? Між іншим багато хто цим обурений, і якщо це правда, то я так цього не залишу, клянуся, підлості такі хіба можна так залишати! – спокійно сказав Данило, дивлячись на неї вичікувально…
Денис написав цілу петицію, зібрав підписи та кадрові дані про стаж і посади й заслуги своєї наставниці. І хоч Маргарита Іванівна і почувала себе нескромною, їй було незручно, що через неї така буря піднялася. Але Денис підійшов до вищого начальства, і добився справедливості.
На пенсію Маргарита Іванівна пішла з нагородою – званням почесний залізничник і всіма виплатами і можливостями, що додаються.
Денис тепер частий гість на дачі Маргарити Іванівни та Миколи Костянтиновича. З Микитою він навіть здружився, а нещодавно привів до них знайомитися свою дівчину Ганнусю. Маргарита Іванівна навіть ахнула подумки, ну треба ж, який збіг, викапана вона в юності. Ганнуся теж була тоненька, і чубчик схожий і очі задерикуваті, веселі і в них очікування щастя, чудова дівчина.
Денис Маргариті Іванівні тоді зізнався, коли вона на пенсію йшла, що його виховувала бабуся, батька не було, та й мати його покинула, вони не спілкуються. І попросив її,
– Можна я до вас іноді буду в гості заїжджати? Ви така добра, так до мене поставилися, нічого не приховали, просто як мати рідна, не хочу з вами розлучатися!
Так що тепер Денис для них теж близька людина, Маргарита Іванівна жартує, що не перервалася їхня династія – її названий син Денис продовжив справу і Маргарити, і її батька.
Денис став не лише добрим старшим другом Микити, а й їхньою опорою та підтримкою, їхньою радістю та надією. Вони ж стали для нього другою родиною, даруючи йому тепло, любов та мудрість.
Адже добрі справи дають сили нам самим і спонукають до добрих вчинків інших.