Мар’яна раніше не вірила в віщі сни, хоча ще в дитинстві бабуся говорила їй, що такі сни є і вони збуваються.
– Бабусю, не сміши! Ну як може сон збутися? – сміялася дванадцятирічна Мар’яна. – Він наснився і зник, от і все.
– Все, та не все, внучко. І не дай Бог тобі пережити таке, – таки попереджала бабуся.
Мар’яна стала дорослою статною красунею. Тут і примітив її Степан. Високий і симпатичний хлопець прийшов на танці і одразу побачив Мар’яну, яка стояла з місцевими дівчатами і про щось весело говорила. Іноді з їхньої компанії лунав гучний сміх.
– Це ж наче Мар’яна, донька дядька Петра? – запитав він у хлопців.
Ті підтвердили – вона.
– І коли вона встигла стати такою красунею? – подумав хлопець і попрямував прямо до Марʼяни, коли пролунала музика.
Мар’яна знала Степана, тому не здивувалася, коли він запросив її потанцювати. Цілий вечір той не відходив від дівчини, а потім провів додому.
– Завтра я прийду ввечері, погуляємо?
– Добре приходь, – відповіла Марʼяна, а в самої аж стрепенулося серце.
Мар’яна довго не могла заснути. Вона знала, що Степан серйозний хлопець і не рівня її колишнія однокласникам, яким вона подобалася, тому вже й мріяла, що не просто так Степан запросив її на побачення.
І вона не помилилася. З того часу вони почали зустрічатися.
У селі ж нічого не приховаєш, тому всі вже пліткували:
– По всьому видно весілля скоро у нас в селі буде. Степан он як бігає за Мар’янкою. А що, гарна пара! Він хлопець рукастий, а вона теж серйозна, не вертихвостка, гарною дружиною буде.
Ось так вони ще й самі не зважилися на сімейне життя, а їх уже одружили.
Але нарешті настав той момент, і Степан зробив пропозицію. Дівчина погодилася, вона чекала цього і дуже зраділа. Зіграли гучне весілля. Гуляло все село.
Життя, звісно, складна штука. Когось воно випробовує на міцність труднощами, а комусь все дістається легко й просто.
У селі всі знали, що в Степана золоті руки. Батько з дитинства брав його з собою на будову, і хлопець допомагав йому в міру своїх можливостей.
– Вчися, Степане, вчися, у житті тобі знадобиться. Чоловік повинен все вміти, на те він і чоловік, – часто казав йому батько.
А той і вчився, придивлявся до всього, розпитував.
Мар’яна не могла натішитися. Чоловік уже й будинок збудував сам, живуть у своєму, добротному, новому.
Синові було вже три роки, коли Мар’яна вийшла на роботу.
Хлопчика вона відводила до матері, щоб та за внуком придивилася.
Начебто все було добре. Степана односельці поважали і часто запрошували в чомусь допомогти. Такий майстер був незамінний.
Але люди, звісно, не завжди чесними були щодо оплати його роботи.
Степан у цьому плані був м’яким. Односельці навіть і не замислювалися, що йому теж треба годувати сім’ю і що він витрачає свою силу та час на чужі справи. Їм головне – заощадити.
Грошей він брав із них стільки, скільки вони давали, ніколи не називав вартість своєї роботи, а іноді й зовсім працював задарма.
– Свої ж люди, якось незручно просити у них грошей, – казав він дружині.
Проте ті, хто не хотів платити грошима, запрошували його до столу і щедро пригощали. Саме такі застілля і не привели ні до чого доброго.
– Степане, годі вже гульбанити! Невже ти не можеш відмовитись, коли тобі стіл накривають? Ти ж не помічаєш, що майже кожен Божий день веселий ходиш. Мені набридло на тебе такого дивитись.
– Та годі тобі сваритися, Мар’яно, ну що такого трапиться, як і відпочину трохи? Вдома я теж займаюся справами.
– Займаєшся, коли не гульбаниш. А ти порахуй, скільки днів на тиждень таке буває.
Батько теж намагався на сина вплинути, але Степан гуляв все більше.
Коли синові було п’ять років, він вперше дуже посварився з дружиною. Мар’яна знову йому виказувала за чергові посиденьки, а він і собі давай сваритися.
Того разу вибачила його дружина.
Тижня півтора Степан не гульбанив, усе щось робив по господарству.
Але невдовзі знову все повторилося.
– Піду я від нього, ой піду! – твердила Мар’яна у важкі хвилини. – Ну навіщо мені терпіти це все, навіщо мені таке?
Але від цього кроку її спиняв син. Дуже любив він батька, та й Степан його теж. Скрізь брав із собою, звичайно, коли не гуляв, а хлопчик радів, тягнувся до батька.
Саме це й тримало Мар’яну біля чоловіка. А ще була надія, що одумається чоловік колись і все в них зміниться.
Тяжка праця і постійні посиденьки не пройшли даремно.
Степан часто був слабий, іноді лежав удома.
– Степане, треба на перевірку поїхати, давай збирайся, поїдемо разом, – казала йому дружина, а він відмовлявся.
– Мине все, ось відлежуся, все й пройде. Саме пройде, не старий же ж я. Навіщо витрачати час на нісенітниці?
Мар’яна його переконувала, а він впирався. Якби ж прислухався до дружини, то могло б бути все інакше…
Але Степан погодився поїхати на перевірку, коли вже прямо зліг.
Провели обстеження, і літній лікар сказав Марʼяні неприємну звістку.
– Що ж ви так пізно привезли свого чоловіка? Не знаю, скільки він ще проживе, але нічого не обіцяю. Запущено в нього все, тож залишається тільки чекати…
Марʼяна доглядала Степана, намагалася допомогти. Це були важкі часи.
– Коли це все закінчиться? – думала вона. – Як це важко…
Важко було і його батькам. Знаючи, що її син незабаром піде назавжди, мати Степана й сама злягла.
Але найскладніше звичайно було самому Степану.
Чоловік прожив близько року. Настав той день, коли його не стало.
Ховали Степана всім селом, навіть із сусідніх сіл приїжджали знайомі, всі дуже шкодували його.
Після поминок пройшов час і в ніч на сороковий день наснився Мар’яні сон.
– Що, добре тобі живеться без мене? – запитував єхидно уві сні Степан дружину. – Живи й радуйся поки що, тільки пам’ятай, сина я в тебе заберу, з собою заберу…
Мар’яна різко прокинулася, скочила і побігла до сина в кімнату.
Йому було дванадцять років.
Син спав спокійно.
Марʼяні стало страшно. Нікому вона не розповіла про свій сон, але з цього дня постійно контролювала сина. Мар’яна намагалася забути про той сон, стерти його з пам’яті, тим паче чоловік більше ніколи не снився. Але все одно вона втратила спокій.
Хоч би скільки намагалася Мар’яна вберегти сина, але так і не змогла…
Йшов він зі школи і не помітив машину.
Не стало в Мар’яни сина.
Це сталося через пів року після того сну. Мар’яна вже потім, коли трохи прийшла до тями після поминок, подумала, що це і був віщий сон.
Віщий сон, у які вона ніколи не вірила. Вона втратила сина, Степан забрав його до себе.
Поховати чоловіка – це одне, а ось втратити сина, – це інше, це просто нестерпно.
Спочатку вона не знала, куди себе подіти від свого горя, але якось поступово знайшла сили жити далі.
З того часу минуло багато років.
Мар’яна вийшла заміж за вдівця й виховувала з ніжністю та любов його двох дочок, а потім народила сина.
Але душа все одно не на місці. З цим нічого не вдієш, це призначено долею.
Зараз Мар’яна вже сама бабуся, живуть вони з чоловіком добре, у них троє онуків, які приїжджають до них і радують бабусю і дідуся.
Мар’яна тепер вірить, що бувають віщі сни.
Покійні родичі, мабуть, намагаються про щось попередити, і дуже шкода, що в багатьох випадках це нікому не під силу змінити.
Залишається тільки підкоритися долі…