У Раїси Сергіївни з родичів був лише недолугий син. Жив він далеко, маму не відвідував. Сім’ї в нього не було, блукав по друзях та гуртожитках, перебиваючись випадковими заробітками. Але й до матері не повертався, але не тому, що вони не ладнали. Просто розумів, що за старенькою вісімдесяти чотирьох років треба буде доглядати. А цього не хотів.
Чоловіка Раїси Сергіївни, Ярослава Вікторовича, не стало п’ять років тому. І ось із того моменту вона була одна. Вранці годувала кішку, потім довго одягалася. А потім, ледве брела до магазину. Купувала там прості продукти, а потім назад.
У магазин можна було б і не ходити щодня, але Раїса Сергіївна знала, що коли вона засяде вдома, ноги зовсім перестануть її слухатися. Ось тому й брала зовсім небагато продуктів, щоб стимул щодня виходити з дому був.
Жила Раїса Сергіївна у простій п’ятиповерхівці. Більшість мешканців знала, віталася вранці. Вони швидко питали про її здоров’я і одразу йшли. А то, не дай боже, попросить допомоги. А у всіх справи.
Але Раїса Сергіївна була гордою. Допомоги ні в кого не просила, все робила сама. Навіть синові не казала, як їй складно. Хоча й розмовляли вони рідко, сам він їй ніколи не дзвонив. Був він не найприємнішою людиною і, чесно кажучи, чекав, коли мами не стане, і можна буде повернутися додому, щоб жити вільно в її квартирі.
Та й Раїса Сергіївна здогадувалася про думки сина, тому щоразу на його запитання, як вона поживає, відповідала, що поки що жива.
З кожним днем ставало важче. Раніше Раїса Сергіївна робила лише дві зупинки від магазину до будинку, а тепер їх стало чотири. Розуміла вона, що ще трохи, і вже не зможе дійти. Але вперто старалася, адже рух – це життя. І нехай все ниє, але хоч би вона розуміє, що жива.
А тут сусідню квартиру продали. Раніше там жила Марія Петрівна, на десять років молодша за Раїсу Сергіївну. Але здоров’я почало підводити, і дочка забрала маму до себе. А квартирку продали.
Раїса Сергіївна навіть заздрила. Донька про сусідку турбується, а про неї навіть нема кому подбати. Але знову ж таки, не скаржилася. Сама винна, що такого сина виховала. Чи то байдужого, чи озлобленого. Адже все йде від батьків, отже, Раїса Сергіївна сама десь схибила.
Новими сусідами Раїси Сергіївни стала молода пара. Вони тільки-но одружилися, були досить галасливими і явно щасливими.
Вперше Раїса Сергіївна зустрілася із сусідкою на сходах. Вона саме вийшла в магазин, а тут молода дівчина.
– Ой, привіт! – Усміхнулася вона. – А ми – ваші нові сусіди. Мене Мар’яна звуть.
– Здрастуйте. Я Раїса Сергіївна.
– А ви до магазину?
– Так, у магазин. Молоко закінчилося, – навіщось додала вона.
– То давайте я вам принесу. Мені не складно.
– Не треба. Треба ходити.
Чомусь остання фраза пролунала якось жалісливо. І Раїса Сергіївна вирішила доповнити її:
– Рухатися треба. Я так гуляю.
– Ой, прогулянки – це чудово. А можна, я з вами? Все одно теж у магазин іду.
– Ну, ходімо. Тільки я повільно ходжу.
– Ну й чудово! Погода шикарна, куди поспішати?
Вже давно ніхто не складав Раїсі Сергіївні компанію. Та й так довго вона ні з ким уже давно не розмовляла.
Мар’яна виявилася говіркою. Розповіла про свого новоспеченого чоловіка Олега, про те, як вони обирали квартиру, трохи про батьків. Але й запитань вона ставила чимало. Раїса Сергіївна й сама не зрозуміла, як їй усе розповіла. І про сина, і про кішку, і про проблеми з ногами.
– А давайте ввечері чай разом поп’ємо, – запропонувала Мар’яна. – Приходьте до нас у гості.
– Та мені якось незручно, – пробурмотіла жінка. Хоча цією ідеєю прониклася. Давно вона у гості не ходила.
– Зручно! Приходьте! Я пиріг спечу.
У гості Раїса Сергіївна збиралася дуже ретельно. Навіть одягла нове плаття, яке купила років п’ять тому, але так воно нікуди і не знадобилося.
Олег, чоловік Мар’яни, виявився таким самим простим і веселим. Раїса Сергіївна чудово провела з ними час, хоч у них і була велика різниця у віці.
Потім Мар’яна провела сусідку додому, погладила її кішку і, залишивши шматок пирога, помчала.
З цього моменту почалася їхня дивна дружба. Мар’яна взагалі примудрилася за місяць потоваришувати з усіма мешканцями. Є такий тип людей, які до себе схильні. От і Мар’яна з Олегом були такими.
Але найбільше дівчина спілкувалася з Раїсою Сергіївною. Навіть якось вмовила її поїхати з ними до парку погуляти. Давно вже Раїса Сергіївна не вибиралася кудись далі за свій магазин. І дуже хвилювалася. Але прогулянка пройшла добре, вона навіть не надто втомилася, хоч і пройшли вони чимало.
Раїса Сергіївна навіть наче помолодшала. І вранці вставати полегшало, і в магазин було йти простіше.
Але все ж таки роки беруть своє. І ось одного разу Раїса Сергіївна прокинулася та зрозуміла, підвестися невзмозі. Не може вона підвестися і все. Добре телефон був поруч, зателефонувала Мар’яні, у якої були запасні ключі від квартири.
Дівчина відразу викликала швидку, Раїсу Сергіївну відвезли в палату.
Мар’яна та Олег її відвідували. Умовляли і інших сусідів з’їздити до Раїси Сергіївни, але ті відмахувалися. Справ багато.
А одна сусідка Настя навіть зневажливо сказала:
– І чого ти з нею пораєшся? Якщо на квартиру розраховуєш, то дарма. Вона все одно синочку недолугому її віддасть.
– І як ти можеш так говорити? – похитала Мар’яна головою. – Ми про живу людину розмовляємо, а не про мішок із грошима. Соромно має бути, Настя, що у твоєму світі все лише грошима вимірюється.
Та лише пирхнула, не повірила. Адже сама вона ніколи не була такою, як Мар’яна.
На жаль, Раїса Сергіївна злягла. Вона лежала в палаті, розуміючи, що нема кому її доглядати. Вирішила вона вирушити до будинку для літніх людей доживати свої дні.
Але Мар’яна обурилась.
– Жодного будинку! Наймемо вам доглядальницю, і я приходитиму!
– Ти не зобов’язана. Рідний син сказав, що не робитиме цього.
– Ну і нехай це буде на його совісті. Колись він зрозуміє, що був не правий.
– Мар’яно, дякую тобі, але мені нічим відплатити. Квартиру на тебе переписати не можу, все ж таки є син у мене, хоч і здається, що нема. Але я, як мати, зобов’язана.
– Раїсо Сергіївно, – зупинила її Мар’яна. – Не треба мені нічого. Я просто хочу допомогти.
Раїса Сергіївна повернулася додому. Тепер Мар’яна годувала вранці кішку, розмовляла з жінкою, бігала їй у магазин. Вдень приходила доглядальниця на пару годин, щоб погодувати Раїсу Сергіївну, та зробити процедури. А ввечері вже Мар’яна та Олег заходили.
Усі сусіди дивувалися.
– Та на квартиру вона сподівається, – твердила Настя. – Інакше, з чого б їй дбати про сторонню бабку
Але Мар’яна робила це просто так. Бо могла. Тому що їй подобалася тиха та добра Раїса Сергіївна. Бо шкода було Мар’яні, що її син виявився не настільки добрим, бо хотіла вона, щоб останні роки, місяці чи дні ця жінка була оточена увагою та турботою.
Не стало Раїси Сергіївни за півроку. Тихо, вночі, пішла вона. Мар’яна прийшла до неї, і зрозуміла, що щось трапилося. Дуся не вибігла. Кішку вона знайшла поряд із своєю господинею.
Мар’яні було дуже важко, але в той же час вона розуміла, що Раїсі Сергіївні було вже важко у цьому світі. І раділа, що спромоглася хоч якось скрасити її останні дні.
Син з’явився одразу. І одразу наїхав на Мар’яну, мовляв, жодної квартири тобі не віддам.
– Мені й не треба. Ваша мати була чудовою, світлою людиною. І мені так шкода, що це ви не цінували. Єдине, що прошу, віддати мені кішку. Вам напевно вона не потрібна.
– Звичайно, я б її й так викинув!
Після таких слів Мар’яна задумалася про те, що, може, й добре, що сина поряд не було з матір’ю. Адже нічого хорошого від нього вона не почула б.
Але й син прожив у цій квартирі недовго. Святкував декілька місяців отримання квартири, і вже за кілька місяців після того, як не стало мами вирушив за нею на той світ.
Квартира відійшла якимось далеким родичам, які одразу її продали. Туди в’їхала чудова родина, і вже мало що почало нагадувати про Раїсу Сергіївну.
Лише Мар’яна щоразу застигала, проходячи повз двері сусідки. На якусь коротку мить, наче сподіваючись, що Раїса Сергіївна зараз вийде до магазину. Та й Дуся, ні-ні, вибігала на сходи, намагаючись повернутись додому.
А решта сусідів з часом зрозуміла, що й справді Мар’яна не розраховувала на квартиру. Якийсь час вони були здивовані, потім перейнялися повагою до дівчини, а потім задумалися про те, що й самі могли щось зробити.
Отже, все було недаремно. Адже якщо хоча б одна людина допоможе комусь, то поступово й усі переймуться добрими справами. І може, для когось ранок стане трішки добрішим.