– Мамо, тату, я сьогодні не один! – Павло прийшов з роботи трохи пізніше аніж звичайний і тепер м’явся в коридорі, не заходячи в квартиру.
– Синку, ти з Вадимом? Проходьте, хлопці, у мене вже вечеря стоїть на столі! Ми вас чекали! – гукнула Людмила Петрівна, мати Павла, з кухні.
Вона думала, що син прийшов з другом.
– Давайте-давайте, проходьте, чого стоїте? – Микола Іванович, батько Павла, вже зголоднів, йому не терпілося якнайшвидше сісти за стіл.
– Мамо, я не з Вадимом, – тихо відповів син.
Цієї ж миті на кухні запала цілковита тиша. Людмила Петрівна вимкнула воду і зменшила гучність телевізора. Голоси замовкли. За хвилину вона вже була в коридорі.
Картина, що відкрилася її очам, Людмилу Петрівку, м’яко кажучи, не втішила.
Вона розгубилася, рознервувалася… Але точно не зраділа.
Павло так само стояв на порозі… Тримаючи за руку якусь дівчину. Вона, маленька, тендітна, рудоволоса, зі смішним ластовинням і кирпатим носиком, скромно ховалась за широкими плечима Павла, боязко й сором’язливо тримаючись за його долоню.
– Ось, мамо, познайомся. Це Аліна. Моя дівчина.
Людмила Петрівна мовчала, строго розглядаючи незнайомку. Вона не промовила жодного слова. Аліна, нарешті, зважилася сказати:
– Здрастуйте, Людмило Петрівно. Дуже приємно познайомитись. Мені Павло про вас багато розповідав.
Почувши незнайомий жіночий голос, із кухні прийшов Микола Іванович. Він уже їв канапку, мабуть, так і не дочекавшись до вечері.
– Людо, а хто це в нас в гостях? Хіба ми ще когось чекаємо? – неввічливо сказав він, окинувши Аліну строгим поглядом.
Обоє батьків стояли мовчки, відверто розглядаючи гостю. Вони не привіталися з нею, не відповіли на її привітання, не запросили до столу. Аліна ще міцніше стиснула руку Павлика і не знала, що їй робити далі.
Павло нарешті вирішив зупинити цю театральну паузу.
– Мамо, ну що ж ти гостю до столу не запрошуєш? Ми з Аліною дуже голодні. Я з роботи, вона з навчання. Мамо, це вже неввічливо. Та що з тобою, зрештою?
Людмила Петрівна скривилася і нарешті сказала:
– Ну, що ж, проходьте, раз прийшли.
Микола Іванович просто мовчки розвернувся і знову подався на кухню.
Аліна, все ще тримаючи руку Павлика і не зовсім розуміючи, що тут відбувається, несміливими кроками пішла за ним на кухню. Їй було дуже незручно. Щоправда, вона й сама до кінця не розуміла – чому? Адже Аліна начебто не зробила нікому нічого поганого. У гості до Павлика вона не напрошувалася.
Навпаки, вона була дівчина дуже проста і скромна. До таких речей, як знайомство з батьками, ставилася більш аніж серйозно. І ніколи в житті вона не погодилася б ось так заявитись у чужий дім без запрошення, якби не наполегливість її нареченого Павла.
Чомусь саме сьогодні Павло був наполегливим, як ніколи. Він і раніше, звичайно, часто пропонував Аліні зайти до нього у гості. Познайомитись з батьками, попити чаю, подивитися, як вони живуть. Але Аліна відмовлялася.
– Недобре це, Павлику. Твої батьки взагалі знають про моє існування? Чи ти збираєшся просто привести мене додому і приголомшити їх цією новиною? Ні, так не піде. Давай ти спочатку розкажеш їм про мене хоча б, а потім вже підемо в гості знайомитися.
Але Павло чомусь все тягнув і ніяк не наважувався потішити маму з татом. Точніше, він знав чому. Ось тільки розповісти про це Аліні не міг. Навряд чи те, що старанно приховував Павло, її втішило б. Та й взагалі, це було так соромно, так ніяково, про такі речі зазвичай мовчать. Особливо чоловіки. Особливо ті, які впевнені в собі та живуть за своїми життєвими принципами, а не за чиєюсь вказівкою.
Павло вже мав наречену. Ну, точніше, як «мав». У мріях його батьків їхній син уже давно мав одружитися з дуже перспективною дівчиною. І переконати маму з татом, що це неправильно, погано, нечесно, він ніяк не міг. Павло хотів жити своїм життям, з тією, кого справді полюбить. Одружуватися з розрахунку точно не входило до його планів.
Людмила Петрівна була начальницею у серйозній організації. Добре заробляла та мала зв’язки з дуже впливовими людьми. А ще в неї… Теж була начальниця. Найголовніша в їхньому управлінні, Наталія Костянтинівна. І ця Наталія Костянтинівна дуже добре дружила із Людмилою Петрівною. Особливо коли Людмила виконувала всі її прохання та підтакувала будь-якій її думці.
Не сказати, що Людмила була в захваті від цього, але бути на хорошому рахунку у начальства і не переживати за своє місце для неї було важливіше за якісь там принципи.
Вони дружили. Про це знали усі колеги. Людмила дуже пишалася такою дружбою. І ось одного разу Наталя випадково побачила в телефоні колеги фото Павлика.
– Ой, а що за симпатичний юнак? Людо, це що, твій син? Ну треба ж, який гарненький… І розумний, погляд такий серйозний… Знаєш, Людо, у мене до тебе буде серйозна розмова. Зайди до мене в кабінет при нагоді.
У кабінеті з’ясувалося, що Наталя має доньку. І вона все ніяк не може знайти хорошого хлопця.
– Я вже так втомилася. Мені хочеться її прилаштувати вже нарешті. Знаєш, твій Павло дуже підійшов би моїй Оленці. Вони якраз майже ровесники. Може, познайомимо їх? Що скажеш?
Людмила спочатку розгубилася. Дружба дружбою, але сватати власного сина – це було вже занадто.
Та й взагалі, поріднитися з Наталею було такою собі перспективою. Одна справа дружити на роботі і зовсім інша – познайомити дітей. Але начальниця була дуже наполеглива і щодня дедалі більше переконувала Людмилу, що її ідея чудова.
Як з’ясувалося, Олена – не просто симпатична дівчина. Вона ще й наречена з посагом.
– Людо, ну дивись. В Оленки вже своя квартира є, велика, з ремонтом, у новому будинку. Пів року тому вона здала на права, і ми з чоловіком одразу ж купили їй нову машину – джип.
Ще в неї відкритий рахунок у банку. Батько щомісяця перераховує туди всі відсотки від своїх акцій та облігацій. Тож подумай гарненько. Якщо раптом усе складеться, на твого сина чекає чудове, безбідне життя.
Людмила замислилася. Звичайно, пропозиція була трохи сумнівною. З іншого боку, скільки років знадобиться її синові, щоб заробити собі на все те, що можна взяти прямо зараз? Від нього потрібно було всього нічого – просто добре ставитися до Олени і любити її.
– Микольцю, я маю тобі дещо розповісти. Але одразу попереджаю – це тобі може не сподобатися. Та спершу вислухай, а потім відмовляйся.
Людмила розповіла чоловікові про пропозицію начальниці. Розповіла ще й прикрашаючи про всі райдужні перспективи, які чекають на їхнього сина, якщо він одружується з Оленою. Дивно, але Микола Іванович зрадів.
Ну, а що? Дівчина гарна, ще й багата. Хто ж від такого відмовиться?
Жаль, тоді батьки ще не здогадувалися, чим для них обернеться цей підступний задум…
З того дня мама щодня розмовляла із сином про Олену. Показувала фотографії, казала, що Павло їй сподобався. Що вона з дуже гарної та забезпеченої родини, і їм обов’язково треба познайомитись.
Син тільки відмахувався. Йому здавалося, що мама зовсім уже, раз шукає йому наречену і пропонує одружитися з першою зустрічною.
Приблизно в цей час Павло познайомився з Аліною… І вона швидко заповнила всі його думки. Павло закохався без пам’яті. Але ділитися радістю з батьками не поспішав. У них на сина були зовсім інші плани: вигідне, багате весілля, наречена з посагом.
Людмила Петрівна, яка вже втомилася чекати від Павлика ініціативи з приводу Олени, вирішила взяти все в свої руки.
Якось увечері вона запросила Наталію Костянтинівну до себе додому на вечерю разом із Оленою. Гості приїхали раніше, Павло ще був на роботі. Вони мило розмовляли, пили смачне домашнє ігристе, чудово проводили час у передчутті чудового вечора.
І треба ж, саме цього дня Павло наважився нарешті познайомити батьків з Аліною!
Він уже точно вирішив, що зробить їй пропозицію, і хотів вирішити все й одразу.
А вийшло не дуже…
Павло з Аліною зайшли на кухню і застигли від подиву.
– Ось, синку, познайомся, це Олена і її мама, Наталія Костянтинівна. Я тобі розповідала про них.
Цієї ж секунди щоки Павлика почервоніли.
– Мамо! Та скільки можна? Ти зовсім уже? Ще й додому цих людей привела! Я тобі вже сто разів казав, мені не потрібна багата наречена. Мені потрібна тільки моя, кохана і єдина! Що тут незрозумілого?
Олена та її мама були просто вражені і з витріщеними очима дивилися на все, що відбувалося.
Вони, звісно, вже зрозуміли, що Аліна – дівчина Павлика, і що їхня затія з одруженням з розрахунку провалилася.
Павло ще довго сварився з матір’ю, виказав їй усе, що думає, а потім просто пішов, гримнувши дверима, разом з Аліною.
Наступного ж дня вони разом переїхали на орендовану квартиру. Там, зрештою, Павло зміг жити щасливо і тільки так, як йому хочеться.
Людмила Петрівна, попри переживання, не втратила роботи. Щоправда, начальниця перестала з нею дружити й приходити до неї в кабінет пити чай. Але це було й на краще…
Тільки зараз мама зрозуміла, в яку авантюру вона вплуталася. Їй дуже хотілося все виправити і помиритися із сином, та було вже надто пізно…