– Мамо, а у нас є у рідні хтось із прізвищем Поліщук?
– Що? – Тетяна, почувши це прізвище, навіть здригнулася, і уважно подивилася на сина. – Ти чому про це питаєш?
Сашко, побачивши злякане обличчя матері, сам злякався.
– Мамо, що з тобою?
– Я ще раз повторюю – чому ти назвав це прізвище?
– Та так… Просто, я в інституті дружу з однією дівчиною… Поліщук Тетяна… І вона, чомусь, дуже сильно на тебе схожа зовні… У вас із нею майже одне обличчя. От я й подумав, раптом вона нам якась дальня родичка.
– Так… – Тетяна повільно сіла на стілець і відвернулася до вікна. – Дружиш, значить… Саме з нею… З цією… З Танею…
– Мамо, а що трапилося? – Сашко скоріше підійшов до матері впритул, і зазирнув їй в обличчя. – Вона, що, справді, родичка нам?
– Ні! – різко й сердито вигукнула мати. – Вона для нас – ніхто! І жодного відношення до нашої рідні не має!
– От і добре, – радісно видихнув син. – А то я вже злякався.
– Чому ти злякався?
– Ну як… – Син усміхнувся. – Раптом я захочу з нею одружитися? На родичах – не можна.
– Що? – У очах матері знову з’явився страх. – Ти що мені сказав? Ти на ній одружуватися збираєшся? На цій… Поліщук? Сашко! Навіть не думай про це!
– Чому?
– Тому що цього робити не можна!
– Мамо! Я тебе не розумію! – Сашко знову насторожився. – Чи все-таки вона родичка? А може, вона взагалі твоя дочка? Вона ж – викапана ти! Ти її, що колись народила, і залишила в пологовому будинку?
– Сашко! Замовкни! – вигукнула Тетяна. – Ти що, зовсім вже, таке мені говорити?
– Ну, ти сама не хочеш говорити правду. І якщо ти проти того, щоб я одружився з Танею… – Він раптом застиг. – Послухай, а чому її і звуть так само, як тебе? Це ж, мабуть, теж не просто так?.. До речі, я вчора познайомився з її матір’ю.
– Що?
– А що тут такого? Так ось, я звернув увагу, що Таня на свою маму взагалі не схожа! І на свого покійного батька теж ані крапельки. Я його фотографію у них на стіні бачив. У них на вигляд – нічого спільного. Чесне слово. Таня – вона наче твоя дочка. Я, мабуть, тому одразу й звернув на неї увагу в інституті. Коли вона зайшла в аудиторію, я просто обімлів. – Сашко посміхнувся. – Наче це ти, але молода. Хочеш, я тобі її фотографію покажу?
– Не треба мені нічого показувати! – сказала Тетяна. – Знаю я, як вона виглядає!
– Знаєш? Тоді мені взагалі цікаво… Звідки ти її знаєш?
– Я її не знаю, Сашко! Не знаю! Але фотографію цієї дівчинки я бачила, і неодноразово!
– Як це? Де ти могла її бачити? Ти можеш пояснити?
– Навіщо?
– Ну як? Я ж твій син. До того ж, мені ця Таня дуже подобається…
– Ну, що це таке?.. – Простогнала Тетяна і закрили обличчя руками. – Ну, навіщо мені це знову? Тільки-но моє серце заспокоїлось, і раптом – знову ці Поліщуки…
– А що, у тебе з ними щось раніше було? Ну, мамо! Ну, розкажи! Адже я все одно від тебе не відстану. Звідки ти знаєш? І хто тобі фотографію Тані показував?
– Хто-хто… Він, звісно.
– Хто він?
– Батько її. – Тетяна подивилася на сина як на нерозумну дитину. – Невже тобі не зрозуміло? Він навіть перед самим відходом, з лікарні надіслав мені на телефон останню фотографію своєї доньки. Начебто мені в докір…
– Мамо, то вона, все-таки, хто тобі?
– Ще раз кажу, ніхто! – Мати витримала довгу паузу, роздумуючи, чи розповідати синові правду, чи ні. Потім, таки, почала свою сповідь…
– У тому й річ, що мені самій все це дивно. У нас з ним, з батьком її, було колись просто – кохання.
Правда, справжнє кохання… Пристрасне. Але до одруження справа не дійшла.
Якось ми з ним через нісенітницю якусь посварилися, і рік ображалися один на одного. І тут я твого батька зустріла. І вийшла за нього заміж.
А Поліщук… Він ніби розізлився. Спочатку вимагав, щоб я розлучилася, і до нього повернулася.
Потім, начебто, заспокоївся, і теж одружився. Через рік у нього дочка народилася, і він її Танею назвав. Його дружина поки про наш з ним колишній роман нічого не знала.
І що найдивовижніше – ця дівчинка народилася одразу на мене схожою. Чому так сталося – можна тільки ворожити. Диво якесь. Чи то його шалена любов до мене зіграла такий жарт, чи ще щось.
Але найстрашніше почалося потім, коли його дружина про це наше колишнє кохання від когось, все-таки, дізналася.
А потім вона мене випадково на вулиці побачила, і… Ні, ти уявляєш, що в її голові сталося, коли вона зрозуміла – що її дочка – копія колишнього кохання свого чоловіка?
Я б, мабуть, сама шаленіла, від ревнощів, якби таке трапилося. З того часу у них у сім’ї все пішло наперекір.
– А ти звідки про це знаєш? – вже з напруженим обличчям спитав Сашко.
– Та від нього ж і дізналася. Від Поліщука. Він же мені, ні-ні, та й подзвонить. Все сподівався, що я з твоїм батьком розлучуся, і до нього повернуся. Але в мене, крім жалю до нього, нічого не залишилося. А він… Він і занедужав, мабуть, від постійних душевних переживань. Не стало його за місяць… – Тетяна знову зітхнула, потім раптом запитала: – Як вони, хоч тепер живуть?
– Хто?
– Ну, вони… Таня з її матір’ю? Ти ж, кажеш, з мамою познайомився.
– Нормально вони живуть, – знизав плечима Сашко.
– Дружно?
– Звичайно. Як усі.
– А ти уявляєш, синку, що буде, коли її мати дізнається, чий син?
Тепер важко зітхнув уже й Сашко.
– Не дуже уявляю, але… Таня мені подобається, мамо… Дуже подобається…
– Ох, що ж ти в мене який? – знову простогнала жалісно Тетяна.
– Який?
– Дорослий, ось який… Ти Тані цю мою фотографію показував?
– Ага.
– І що вона?
– Сміялася. Говорить, дивно це все дуже. Але цікаво.
– Все вам, молодим, цікаво і смішно… А от якщо у вас, і справді, справа до одруження дійде, тоді… А може, й не дійде? Може, й у вас, як у нас із її батьком все…
– Мамо! – Сашко так подивився на Тетяну, що їй стало не по собі.
– А що, мамо? – пробурмотала винна вона. – Твоя мама тут не до чого. Це життя, Сашко… Ми з твоїм батьком, он, жили-жили, стільки випробувань разом перенесли, а потім, раптом, раз… І ця пригода на дорозі… І я теж вдова…
Вона трохи помовчала, потім раптом рішуче сказала:
– Якщо що, синку, ти Таню сюди приводь… До нас…
– Що значить – якщо що? – ошелешено запитав син.
– Якщо раптом її мати буде категорично проти. А вона буде проти. Я це точно знаю. Але це – теж – життя. І з цим можна поборотися… Якщо, звісно, у вас буде справжнє кохання…