Багато хто в їхньому селі позаздрив Марії Петрівні, коли син її Дмитро в люди вибився і став середнім бізнесменом.
– Нууууу і заживеш ти тепер Петрівно, син вже й грошей не рахує, он на якій новій машині приїжджав. Він тебе й тепер королевою зробить, не треба буде тобі і городи садити, і курей не треба тримати. У дворі газон у тебе буде, з дому Віктор тобі котедж зробить, а сама ти будеш у оксамитовому халаті на балконі чай пити і насіння гризти, та на нас, на простих людей, гордовито дивитися, – сміялася сусідка Люда, поглядаючи якось трохи по–іншому на бабу Марію.
Раптом вона і справді ніс догори підніме, і спілкуватися по–простому, як раніше, не захоче. Адже багатство людей змінює, і не завжди на краще.
Марія Петрівна дивилася у вікно надвір, де раніше кипіло життя. Зараз же сусіди проходили повз, відводячи очі. Після того, як Віктор, її син розбагатів, все змінилося. Він, звичайно, приїжджав, привозив подарунки, але радощів від них було мало. Немов між нею та рештою мешканців села виросла невидима стіна.
А Віктор її, як був у дитинстві жадібним, так схоже і залишився.
– Доброта це ні до чого, мамо, нікому я нічого не винен, – говорив він, повчаючи її. А Петрівна не могла інакше. Як не допомогти Люді, матері–одиначці, у якої донька Юля ходить в обносках? Як не поділитися з Тамарою Іванівною, яка має син–гульвісу, останні копійки витягує?
Ось і зараз, Віктор привіз їй новий телефон і гарний в’язаний кардиган. Речі хороші, дорогі, але носити їх і виставлятися напоказ не поділяючись ні з ким їй було соромно. І Марія Петрівна зважилася на хитрість.
Того дня, коли Дмитро до матері приїхав, сусідська Юля вже бігала вулицею, хваляючись телефоном, точнісінько як старий телефон Марії Петрівни. Віктор, побачивши це, насупився.
– Мамо, а де твій запасний телефон?
Петрівна, не кліпнувши оком, тут же відповіла.
– Та впустила я його та й викинула на смітник.
Віктор ніби повірив, але це був лише початок. У його наступний приїзд мати поскаржилася синові на своє здоров’я та натякнула на дорогі ліки. Віктор, звісно, дав грошей, а Петрівна все до копійки віддала Тамарі Іванівні.
– Мамо, що в тебе із серцем? Поїхали до лікаря, — невдовзі занепокоївся Віктор, дізнавшись, від чого ці ліки.
– Так, для профілактики мені порадили, – відмахнулася вона від сина.
Потім Віктор привіз сарафан, який нібито виявився їй малим. Сарафан тут же швиденько перекочував до Люди, їй він був якраз. Віктор її звичайно був не такий нерозумний і рано чи пізно він мав усе зрозуміти. І ось, одного разу, він застав матір за передаруванням чергового гостинця сусідці і в очах його заіскрився гнів…
– Мамо, ти що робиш?! Я тут намагаюся, гроші заробляю, а ти роздаєш усім ліворуч і праворуч!
Але гнів його швидко пройшов, а потім Дмитро навіть усміхнувся.
– Стривай, мамо… А ти ж маєш рацію. Я й сам, якщо чесно, не без допомоги цих людей виріс. Пам’ятаєш, коліно пошкодив, так мене тітка Олена лікувала, біля її будинку я з велосипеда впав. А навчання мені не давалося, то мені дядько Микола допомагав. Коли ж я в місто вчитися поїхав, мені мій хрещений дядько Іван одяг купив і шкіряну сумку модну і грошей з собою дав. Без наших сільських я б і не став тим, хто є.
Він замовк, замислившись, а потім сказав,
– Знаєш, мамо, а ти ж правильно все робила, хоч і обманювала мене. Настав час і мені борги віддавати. Тільки давай разом це робити, га? Щоб я знав, кому та чим допомогти. І щоб ти не соромилася. І це не якась модна благодійність, це… це просто по–людськи.
Марія Петрівна дивилася на сина і не повірила своїм вухам. Вперше за довгий час вона відчула, що стіна між нею та сусідами почала валитися. І не лише між ними
Марія Петрівна посміхнулася, вперше за довгий час щиро,
– От і чудово, Вікторе, от і чудово. А то я вже думала, зовсім ти в цих грошах купаєшся.
Віктор обійняв матір.
– Купаюся не купаюся, але мало не забув, хто я є. Дякую, що нагадала.
З того дня життя на селі почало змінюватися.
Віктор, з притаманним йому діловим підходом, організував невеликий фонд допомоги. Не просто роздавав гроші, а допомагав справою.
Люді допоміг з ремонтом будинку, щоб Юлі було де вчитися. Юлі купив новий комп’ютер для навчання. Тамарі Іванівні допоміг із лікуванням, а ще знайшов роботу для її сина, щоби той не гульбанив і матері допомагав.
Віктор не забув і про інших мешканців села. Допоміг відремонтувати стару школу, купив нові книги до бібліотеки, організував курси для дорослих, щоб ті могли здобути нові навички та знайти роботу.
Марія Петрівна знову стала душею села. Вона допомагала Віктору порадою, підказувала, кому яка допомога потрібніша. Вона знала кожного мешканця, його потреби та мрії.
Сусіди перестали цуратися Марію Петрівну. Вони бачили, що вона не зазналася, що вона, як і раніше, проста і добра жінка. Вони бачили, що Віктор не просто багатий бізнесмен, а людина, яка пам’ятає своє коріння і готовий допомагати своїм землякам.
Якось вони сиділи з сином на веранді, Віктор обійняв матір і сказав:
– Дякую, мамо, що розуму мене навчила. Ми ще багато чого зробимо для нашого села, разом ми – сила. А одружуся, жити сюди переїду, тут моя душа, де народився там і згодився, тепер я зрозумів, про що ця приказка, про любов до рідної землі та близьких людей, ось про що…