Максим сидів за святковим столом. У його тестя був ювілей.
– Набридло! Десять років я тебе забезпечую, а ти тільки обіцяєш знайти роботу, – Аліна різко відсунула тарілку. – Все, годі. Я більше не робитиму цього.
– Доню, заспокойся, – Віра Миколаївна спробувала розрядити обстановку. – Не при гостях…
– А коли? Коли про це говорити? – Аліна обвела поглядом усіх, хто сидів за святковим столом. – От тато правильно сказав – нормальний чоловік у тридцять сім років не може сидіти на шиї у дружини.
Максим повільно поклав вилку. Він аж побілів від почутого.
Святкова вечеря з нагоди ювілею тестя була безнадійно зіпсована.
– Я не сиджу на твоїй шиї. Я займаюся будинком, допомагаю тобі з документами.
– Допомагаєш? – Аліна засміялася. – Дві години на тиждень витрачаєш на перевірку накладних. Це не робота, Максиме. Це… це просто смішно.
– А що ти пропонуєш? – він намагався говорити спокійно, хоч усередині все кипіло від образи та злості. – Нагадати, як все починалося? Хто допомагав тобі відкривати перший магазин? Хто вночі сидів над бізнес–планом?
– Це було десять років тому! – Аліна встала з–за столу. – А зараз ти просто прикриваєшся минулими заслугами.
Марина, молодша сестра Аліни, переводила стривожений погляд із сестри на зятя. Вона ніколи не бачила їх такими. Зазвичай спокійні та люблячі, вони наче перетворилися на чужих людей.
– Знаєш що, – Максим теж підвівся. – Ти маєш рацію. Давай поговоримо. Але не тут.
– Ні, давай тут! – Аліна підвищила голос. – Нехай усі чують. Я втомилася бути єдиною, хто відповідає за нашу сім’ю. Ти хоч розумієш, як це тяжко? Я тебе забезпечую 10 років, більше не буду, набридло, шукай роботу.
Віктор Степанович, батько Аліни, задоволено хмикнув:
– Я давно казав…
– Тату, будь ласка, – зупинила його Віра Миколаївна. – Не втручайся.
Але було пізно. Слова вже сказані і їх неможливо забрати назад. Максим мовчки вийшов з–за столу. У коридорі гримнули вхідні двері.
Марина знайшла його за годину на їхньому старому місці – на дитячому майданчику біля батьківського будинку. Тут вони часто збиралися всією сім’єю у вихідні, коли Аліна тільки-но відкрила свій перший магазин.
– Ти як? – Марина сіла поряд на лавку.
– Нормально, – Максим дістав з кишені пошарпаний записник. – Знаєш, що це таке?
– Схоже на щоденник.
– Не зовсім, – він відкрив книжку. – Хочеш, почитаю?
– Давай, – Марина присунулася ближче.
– “У маленькому містечку, де цілий рік цвіли фіалки, жив хлопчик на ім’я Тимко. Щоранку він прокидався з єдиною думкою – як зробити цей світ трохи кращим…”
– Стривай, – Марина випросталась. – Це ж казка! Ти пишеш казки?
– Уже сім років, – Максим закрив книжку. – Щовечора, коли Аліна затримується у своїх магазинах. Їх у мене вже двадцять шість. Ціла збірка.
– Чому ти ніколи не говорив?
– Кому? Аліні? Щоб вона посміялася з моїх дурниць? Чи тестю, який вважає мене недолугим?
– Дай почитати, – Марина простягла руку.
– Ні, – він сховав книжку. – Це просто… просто спосіб зайняти час.
– Максиме, я чотири роки працюю у видавництві. Повір, я розуміюся на текстах. Навіть по одному абзацу чути, що ти вмієш писати.
Він промовчав, дивлячись на гойдалку, де колись вони з Аліною мріяли про майбутнє. Десять років тому вона працювала простим продавцем у косметичному магазині і мріяла відкрити свій. А він був менеджером торгового центру з амбіціями та зв’язками. Водночас вони робили бізнес–план, шукали постачальників, вибивали кредити. Він знав усіх орендодавців у місті та зміг домовитися про пільгові умови. Вона зналася на косметиці і вміла продавати. Ідеальний тандем.
Перший магазин окупився за пів року. Другий відкрили за рік. А потім понеслося – третій, четвертий, п’ятий. Аліна перетворилася на справжню бізнес–леді. А він… він залишився на підхваті. Спочатку це здавалося правильним – один із подружжя повинен займатися будинком. Потім стало звичним. А тепер…
– Надішли мені свої казки, – голос Марини вивів його із задуми. – Я покажу їх нашому редактору дитячої літератури.
– Ні.
– Чому?
– Тому що це несерйозно. Дорослий чоловік пише казки, поки дружина заробляє гроші.
– А що серйозно? Десять років ховатися від себе?
Максим стрепенувся. Ці слова влучили в ціль.
– Знаєш, що я згадала? – Марина поправила шарф. – Твій перший день народження у нашій родині. Пам’ятаєш, що ти сказав, коли тато спитав про твої плани? “Я хочу, щоб через десять років моя дружина пишалася мною”. Минуло десять років, Максиме. Може, час?
Він дістав телефон, знайшов папку “Казки” і відправив Марині.
– Тільки не показуй Аліні.
– Не покажу. Поки що не покажу.
За тиждень Марина зателефонувала:
– Приїдь у видавництво. Терміново.
У кабінеті головного редактора дитячої літератури Максим просидів дві години. Йому ставили питання, сперечалися, захоплювалися, критикували і знову захоплювалися. А потім поклали перед ним договір.
– Ми готові видати вашу збірку. Для початку тираж п’ять тисяч екземплярів. Якщо підуть продажі, додрукуємо.
– А гонорар? – спитав Максим, почуваючи себе ніяково.
– На перший тираж сто тисяч. Плюс десять відсотків з продажу.
Він мовчки дивився на цифри у договорі. Сто тисяч. Половина місячного прибутку від одного магазину Аліни. Небо і земля.
– Думайте до завтра, – редактор простягнув йому візитівку. – Але врахуйте, що такі тексти ми зустрічаємо рідко.
Увечері Аліна знову почала розмову про роботу. На цей раз спокійно, без свідків:
– Я не хотіла тебе образити при батьках. Але ж ти розумієш, що так тривати не може.
– Розумію, – Максим уперше за довгий час відчув упевненість. – Я маю роботу. Точніше, буду мати.
– Правда? – вона недовірливо примружилася. – І яка ж?
– Завтра дізнаєшся.
– Максиме, не грайся зі мною, – Аліна розвернулася до чоловіка. – Що за таємничість? Розкажи зараз.
– Ні, – він уперше за довгий час відчув себе сильним. – Завтра приїжджай о першій годині дня у видавництво на Зеленій. Там усе дізнаєшся.
– У видавництво? До чого тут видавництво? – вона сіла поряд. – Що відбувається?
– Ти ж хотіла, щоб я працював? Ось і подивишся, на що я здатний.
Вранці Максим приїхав у видавництво першим. Марина зустріла його біля входу:
– Аліна буде?
– Має приїхати до години.
– Чудово. Редактор уже чекає. І цей, – вона простягла йому папку, – макет обкладинки твоєї книги. Поглянь.
На глянцевому папері красувався яскравий малюнок – хлопчик у смішному капелюсі поливає фіалки, а навколо нього кружляють різнокольорові метелики. Максим провів рукою по обкладинці:
– Гарно.
– Художниця два дні не спала, – посміхнулася Марина. – Каже, давно не читала таких добрих казок.
У кабінеті на них чекав не лише редактор, а й директор видавництва. Сивий чоловік в окулярах встав назустріч:
– Максиме Андрійовичу? Радий познайомитись. Я прочитав ваші казки. Чудово! Особливо історія про хлопчика, який навчив місто посміхатися.
– Дякую, – Максим зніяковів від похвали.
– У нас великі плани на вашу збірку. Новорічні продажі не за горами, а таких історій зараз дуже не вистачає. Добрих, світлих, які змушують вірити у дива.
Рівно на годину у приймальні пролунали знайомі кроки. Аліна завжди ходила впевнено, стукаючи підборами як метрономом.
– Здрастуйте, я до Марини.
– Проходьте, на вас чекають, – відповіла секретарка.
Двері відчинилися. Аліна застигла на порозі, оглядаючи кабінет – чоловіка, сестру, незнайомих людей, розкладені на столі папери.
– Що відбувається?
– Сідайте, – директор показав на вільне крісло. – Ми саме обговорюємо з вашим чоловіком умови контракту.
– Якого контракту?
Марина простягнула сестрі папку:
– Поглянь.
Аліна повільно перегортала сторінки, вчитуючись у текст. На її обличчі змінювалися емоції – здивування, недовіра, розгубленість.
– Це ти написав? – Вона підвела очі на чоловіка. – Усі ці казки твої?
– Так.
– Коли?
– Вечорами. Коли ти затримувалась у магазинах.
– Сім років, – вставила Марина. – Він писав їх сім років.
Аліна перевела погляд на директора:
– І ви хочете видати це?
– Не просто видати. Ми плануємо серію. Для початку ця збірка, потім, якщо підуть продажі, ще дві–три. У вашого чоловіка чудовий стиль і дивовижне розуміння дитячої психології.
– Але ж він ніколи…
– Я боявся, – сказав Максим. – Боявся, що ти посмієшся. Що твій батько скаже – от, докотився, казочки пише. Що всі крутитимуть пальцем біля скроні – дорослий мужик, а займається дурницями.
Аліна мовчала, продовжуючи гортати рукопис. У кабінеті запала тиша, порушувана лише шелестом сторінок.
– “І тоді хлопчик зрозумів, що у кожного в житті свій шлях. Головне – знайти його і не боятися ним іти”, – прочитала вона вголос. – Ти це про себе написав?
– Мабуть.
– Чому ти мені не розповів? Сім років, Максиме! Ми ж чоловік та дружина.
– А ти зрозуміла б? – Він сумно посміхнувся. – Ти ж бізнес–леді. У тебе цифри, звіти, прибуток. А тут якісь казки.
– Знаєш, що найприкріше? – Аліна встала і підійшла до вікна. – Не те, що ти приховував. А те, що вважав мене такою черствою. Думав, я не зрозумію, не підтримаю.
– А що не так? – Максим теж підвівся. – Тиждень тому ти при всіх заявила, що я сиджу у тебе на шиї.
– Бо я не знала! – Вона розвернулася до нього. – Думала, ти просто пливеш за течією. А ти ці роки писав. Творив. Створював цілий світ.
Директор видавництва делікатно кахикнув:
– Може, ми залишимо вас? Обговоріть контракт пізніше?
– Ні, – Аліна рішуче повернулася до столу. – Давайте обговоримо зараз. Раз ми вже тут.
Наступну годину вони говорили про тираж, просування, авторські права. Аліна ставила чіткі питання, торгувалася за відсотки, вимагала гарантій. Вона ніби перетворилася на адвоката чоловіка.
– Я маю умову, – сказала вона, коли всі пункти були узгоджені. – Презентація книги має відбутися в моєму магазині. У першому, який ми відкривали разом.
Максим здивовано глянув на дружину:
– Навіщо?
– Бо саме там починалася наша історія. І нехай там розпочнеться твоя.
Через місяць у торговому центрі було не проштовхнутися. Перший магазин Аліни перетворився на казкову країну. Зі стелі звисали різнокольорові ліхтарики, між стелажами з косметикою з’явилися стійки з книгами, а в центрі зали художниця намалювала на підлозі величезну фіалку.
– Хвилюєшся? – Марина поправила бейджик “Організатор”.
– Шалено, – зізнався Максим. – Аж раптом ніхто не прийде? Раптом не сподобається?
– Ти жартуєш? Ми вже продали двісті попередніх замовлень. А черга на автограф розтягнулася до входу.
Аліна підійшла до чоловіка, взяла його за руку:
– Пам’ятаєш, як десять років тому ми стояли тут і боялися, що наш магазин прогорить?
– Пам’ятаю. Ти все повторювала – головне вірити в себе.
– Ось і я говорю – головне вірити в себе. І у близьких.
У залу запустили перших відвідувачів. Максим сів за столик із табличкою “Автор”, дістав ручку. На обкладинці його книги хлопчик у смішному капелюсі продовжував поливати фіалки, а різнокольорові метелики кружляли вже не тільки сторінками, а й у всьому магазині – їх розвісили на тонких нитках під стелею.
Віктор Степанович з’явився ближче до кінця заходу. Мовчки поклав книгу перед зятем:
– І мені автограф. Почитаю онукам. Якщо вони у нас колись з’являться.
Максим написав коротке побажання і простягнув книжку тестеві. Той зважив її в руці:
– Знаєш, я був неправий. Щодо того, що ти без роботи. Виявляється, усі ці роки ти працював. Просто ми цього не бачили.
Коли останній відвідувач пішов, Аліна сіла на край столу.
– У мене тобі подарунок.
Вона дістала з сумки знайомий записник:
– Знайшла його у твоєму столі. Вибач, що без дозволу. Але я прочитала нові казки. Ті, що ти не віддав у видавництво.
– І як?
– Вони ще кращі за перші. Особливо та про чоловіка, який боявся бути собою. Про те, як його дружина гналася за успіхом та не помічала головного. Про те, як вони мало не втратили один одного…
– Ти зрозуміла?
– Так. Зрозуміла. Дякую, що написав її…
Того вечора вони довго гуляли містом. Говорили про все – про перші побачення, про мрії, про страхи, про майбутнє.
Вперше за довгий час вони були просто чоловіком та дружиною, а не успішною бізнес-леді і домогосподарем…