– Що ти мені під ніс всяку нісенітницю суєш? – обурився Максим. – Дай поїсти спокійно!
– Давай, підписуй, і я поїхала! – невдоволено відповіла Дарина.
– Премію мені виписала? – усміхнувся Максим.
– Ага, дві! – кивнула Дарина. – Підписуй!
Максим пробіг очима по рядках, вилка випала з пальців.
– Ти що, мене звільнити вирішила? – проковтнувши, вигукнув Максим. – А хто в тебе працюватиме?
– Начебто ти працюєш, не покладаючи рук! – Дарина посміхнулася. – То в тебе спина, то голова, то настрою нема, то дощ на вулиці!
Ти за останній місяць на роботу вийшов один раз! Один!
А потім лікарняний, а потім тобі важко, бо не відновився, а потім просто ліньки!
– Так я ж твій чоловік, мені можна і знижку зробити! – відповів Максим.
– Але я не державна організація з квотами та пільгами! А лікарняний плати, простій – плати. Мені ще й лінь твою оплачувати?
– Ну, не плати, – знизав плечима Максим.
– Ти це податковій скажи! А ще соціальний фонд потребує! І потребує з мене! А де мені взяти стільки грошей, щоб за тебе, коли ти лежиш на дивані, все це оплачувати? Ти б заробляв, я з тих грошей платила б!
– То ж у тебе ще три працівники! Що вони тобі заробити не можуть?
– Максиме, вони на себе заробляють! А ще на мене! І вистачить влаштовувати вистави! Ти мені й так дорого обходишся! Звільню, станеш дешевшим!
– А що це ти про мене, як про якусь річ говориш? – вигукнув Максим. – Я твій чоловік, на хвилиночку! І я потребую поваги!
– А ти її заслужив? У тебе дружина працює, сім’ю утримує! А ти, мало того, що сам роботу знайти не зміг, так, влаштувавшись до мене, взагалі ніяк працювати не хочеш! Так і так, ти на моїй шиї сидиш!
– Вийду я на роботу! – заявив Максим. – Ось завтра і вийду!
– Немає в тебе більше роботи! – відповіла Дарина. – Або ти за власним підписуєш, або я тебе за статтею за недотримання трудової дисципліни!
– Ти що таке надумала? – посміхнувся Максим. – Так ти подумай добре, як би тобі потім не довелося мене вмовляти повернутись!
– А ось це тебе взагалі хвилювати не повинно! І мені набридло, що ти втручаєшся, куди тебе не просять! Це мій бізнес! І це моя робота! І ти з неї, якщо ти забув, їсиш, п’єш, одягаєшся та живеш! Але від тебе користі – нуль! А так, коли я тебе звільню, у мене хоч витрат менше буде!
У Дарини це кипіло довго, а виплеснулося, і їй полегшало.
А ось Максимові стало не по собі. Макнули носом так, що перед собою соромно стало, але обличчя втрачати він не хотів.
– Ось така ти начальниця! – вигукнув він. – Ні роботу організувати до ладу не можеш, ні працівників контролювати, а винний я!
Це ж Вітя з Іваном у тебе халтурять і лінуються, а ти їм все прощаєш, бо у Віті ти доньку хрестила, а у Івана ти в нерозлучних друзях ходиш! Може, варто їх звільнити?
– А ти не хвилюйся, їх я теж звільню! – з усмішкою відповіла Дарина.
У неї у папці вже лежали заяви для них.
– І з ким ти залишишся? Як ти взагалі працюватимеш? Сама за кермо вантажівки сядеш чи сама дивани тягатимеш? – насміхаючись, промовив Максим.
– А я, як дружина свого чоловіка, вдома сяду, борщі варитиму і котлети смажити буду! А чоловік нехай мене забезпечує! – відповіла Дарина. – А що це я? Тягну вас усіх!
Досить! Я слабка жінка, тим більше заміжня! Влаштуюся кудись на роботу, щоб вдома не нудьгувати, отримуватиму свої гроші на шпильки та колготки, а чоловік нехай думає, як прогодувати мене, себе та нашого сина!
***
Дарина п’ять років відпрацювала диспетчером у службі вантажоперевезень. Якби у штатному розкладі була посада старшого диспетчера, то вона б її легко зайняла. Але невелика фірма, де вона працювала, такими гучними званнями не розкидалася.
А ось обов’язків там давали без сорому. Тож посада Дарини звучала б повністю, як диспетчер повного циклу.
Вона приймала замовлення, направляла машину, відряджала вантажників, потім вислуховувала відгук клієнта та звіт працівників, приймала гроші та здавала їх до бухгалтерії із зазначенням, від кого та за що.
Ще трохи, і вона б сама почала зарплату виплачувати.
П’ять років вона відпрацювала, дізнавшись усю кухню зсередини, а потім директор виступив із жалібною промовою:
– Я втомився, мені все набридло, я йду!
Переполох був серйозний, десятеро людей залишалися без роботи. Але Олег Валерійович намагався всіх заспокоїти.
– Я йду, а фірму можна продати комусь, – сказав він, знизавши плечима. – Можете самі покупця знайти. Тільки у нас там невеликі борги, коротше, думайте самі.
– Олег Валерійович, – подала голос Дарина, – а якщо продавати фірму, то за скільки?
– Ну, з урахуванням боргів та рентабельності, – він замислився.
Сума була не така вже й велика, та й не маленька.
Для того, хто в бізнесі і вміє керувати та заробляти, сума не стала б надто помітною. А для простого працівника – гроші непідйомні.
Дарина думала два тижні, а потім прийшла до директора сама.
– Олег Валерійовичу, а давайте я куплю у вас фірму! – Запропонувала вона.
– А звідки у тебе стільки грошей? – Запитав він.
– Про це й розмова, – Дарина посміхнулася. – Ви ж із нашої фірми доходу майже не отримуєте, а живете, як хочете. Значить, у вас є ще джерело доходу. А я можу купити у вас фірму на виплату! А віддавати із зароблених!
– І ти впевнена, що зможеш хоч щось заробити? – посміхнувся Олег Валерійович. – Я ж не просто втомився з нею боротися, прибутку майже немає!
– А я певна, що зможу! – Заявила Дарина.
– А я не певен, – намагався охолодити запал своєї підлеглої втомлений директор.
– Я розписку напишу! – заявила Дарина.
– І що? Ну, ти програєш суд за тією розпискою, і будеш мені до кінця днів виплачувати! А я людина ділова, мені гарантії потрібні!
– Які?
– У тебе є квартира. Можеш під неї дати мені зобов’язання, що виплатиш у певний термін. Ні – квартира моя!
– Квартира? – Засумнілася Дарина.
– Але ж ти в собі впевнена!
Так Дарина стала директором компанії.
Щоб позакривати борги, довелося продати дві вантажівки із трьох. Та й люди не захотіли працювати із жінкою директором.
– Це чоловіча професія, – говорили вантажники та водії, що звільняються, – а з жінкою навіть розмовляти не будуть!
– Але ж я на телефоні, а потім із повним супроводом пропрацювала п’ять років! А директор лише документи підписував!
– Саме так! Якщо що, ці твої помилки виправляв би чоловік! На це був розрахунок! А з директором жінкою… – махнувши рукою, люди йшли.
Дякувати Богу, що не всі.
Залишився один водій, як і вантажівка, що збіглося, і троє вантажників. Ах, так, і бухгалтер!
Але вона поєднувала чотири фірми і собі зарплату платити не забувала. Їй, за великим рахунком, байдуже, хто був директором.
Удома Дарина бувати практично перестала. Навіть ночувала на роботі.
А вдома чоловік та дитина.
У результаті дитина була відправлена на виховання до мами Дарини, а чоловік…
А Максим посилено шукав роботу. Так шукав, що всі дивани в хаті до ямок пролежали.
– Максиме, у тебе ж права на водіння вантажівки є? – Запитала Дарина.
– Ну, є, – неохоче відповів Максим.
– Якщо з роботою ніяк, то давай тебе до мене влаштуємо? Два водії на одну машину, проте вихідні будуть і нормальні зміни!
– Навіть не знаю, – засміявся Максим, – засміють мене твої працівники.
Чоловік на власну дружину працює! Скажуть ще, що в нас все навпаки: ти директор, а я вдома мию підлогу і їжу готую!
– Виправдання, я тобі скажу, не дуже, – похитала головою Дарина. – Та й хлопці там нормальні.
А ось, чого вони точно не зрозуміють, то це того, що дружина заробляє, а чоловік вдома сидить і нічого не робить!
Ці слова досягли потрібного місця:
– Гаразд, влаштовуй! Тільки врахуй, я тобі не цей, який на шкоду собі працюватиме! Велика машина – велика відповідальність! А водій повинен добре почуватися!
– З трудової пил змахни! – порадила Дарина.
Рік роботи дещо зменшив штат.
Дарина працювала і директором і диспетчером, бухгалтер пішла на віддалення, Максим працював водієм. А двоє з трьох вантажників, що спочатку залишилися, забажали піти.
– Ти нас не втрачай, – казали вони Дарині. – Ми офіційно влаштуємося на добу через три, але якщо потрібно буде вийти, то за окрему платню завжди допоможемо.
До них, до речі, Дарина зверталася неодноразово і жодного разу не отримувала відмови, якщо Микола чи Андрій були на вихідному.
З сімейною парою та віддаленим бухгалтером у фірмі залишився Вітя, який був другим водієм, але був не проти поєднувати з роботою вантажника, та Іван, який лише грузив.
Ось такою теплою та дружною компанією вони всі намагалися заробити грошей та розвивати фірму.
За п’ять років, які Дарина була директором, відбувалося всяке. І в грошах купалися після великих замовлень і разом виживали, сидячи без грошей. Сім’ями дружили, і знали один про одного, якщо не все, то багато чого.
Але як не крути, а позитивний баланс був. Не гори золоті, але й закриватися не було сенсу.
Тільки Максим все частіше посилався на нездужання і на роботу не виходив, а Вітя з Іваном починали часом капризувати, що діти малі.
– Я не поїду, гума лиса! – скаржився Вітя. – А там болото! Якщо я стану, хто мене витягуватиме?
– Не встанеш ти там, – переконувала Дарина. – І дощу вже тиждень не було! Висохло там усе!
– А якщо місцеві спеціально води налили?
– А якщо метеорит повз пролітатиме? – обурювалася Дарина. – Вітя, що за дитячий садок! У тебе вантажівка, а не триколісний велосипед!
– Ні, я не поїду, не вмовляй! – вигукнув Вітя.
– Тоді машину хоч під офіс прижени, я іншого водія знайду, – сказала Дарина.
– Максим не поїде, у нього спина!
– Значить, ще когось знайду! Ти ж не хочеш грошей заробити, а Микола не відмовиться! Тим більше він вихідний сьогодні!
– Гаразд, поїду! – сказав Вітя.
І Іван починав сходу тираду.
– Ти смієшся? Холодильник цей шістдесят кілограмів важить! Які дві людини? Ще двох наймай! Ну, бо я його не потягну! Мені здоров’я дорожче!
– А Вітя каже, що ви вдвох потягнете, – відповіла Дарина.
– От нехай він і тягне! – пирхнув Іван.
– А як я тобі, як за двох заплачу, ти за двох потягнеш? – Дарина знала, як із ним домовлятися.
– Ось із цього і варто було починати! Надбавка за вагу завжди резерви відкриває!
І так майже весь час.
Працювали хлопці нормально, але вмовляти їх треба було довго. А ось що було прикро, так це чайові.
Домовленість була, що чайові діляться на всіх, тільки до Дарини гроші доходили вкрай рідко!
А від клієнтів вона разом із вдячністю чула, що клієнт десять відсотків накинув, бо тяжко було.
Кілька разів Дарина їх ловила, але вони тоді чесно гроші віддавали. А скільки разів було так, що не ловила?
Та й махінації процвітали.
Вивозили сміття, завернули в лісок, відсортували. Сміття на смітник, а метал та макулатуру за гроші в пункт здачі. Хоча це також обговорювалося.
Намагалася Дарина перебудувати все на діловий лад, але фраза:
Ти чого? Ми ж друзі! буквально бентежила. Руки опускалися, а прибутки танули.
Випадково дізналася, що постійний клієнт якось зателефонував Віті, минаючи Дарину, і підрядився на дорогий переїзд. А для Дарини вони з Іваном дуже занедужали!
– З друзями працювати не можна! – уклала вона в результаті.
Так ще й за чоловіка треба було податки та відрахування робити. А той узагалі працювати відмовлявся.
– І з близькими працювати не можна! – Додала вона правило.
– Ні, якщо працювати нормально, то воно можна! А якщо так, то краще не змішувати!
Роздрукувала три заяви та дала вказівку бухгалтеру, щоб та підготувала розрахунок усім трьом.
***
«Втішений» такою перспективою, заяву Максим підписав.
А поки Дарина була на роботі, зняв зі стіни телевізор, зібрав весь інструмент, що був у будинку, прихопив кавоварку та кухонний комбайн і пішов.
Розлучення стало формальністю. На фірму Максим не претендував, а Дарина вибачила йому зі словами: «Ну й котись!». Тільки щоб більше ніколи не зустрічатися.
На фірму вона найняла іншого водія та інших вантажників. І ось з ними вона завжди залишалася у діловому полі та тримала дистанцію.
– Мухи окремо, котлети окремо, – говорила вона, – і нема чого змішувати професійне та дружнє!
І сина вона нарешті забрала. Виявилось, що з нормальними співробітниками їй ночувати на роботі не треба! А можна просто працювати та жити.